“Я взяв життя” – у цих словах Івана Карпенка-Карого весь зміст його творчості. Видатний драматург був свідком соціальних зрушень у житті суспільства і свої враження переніс у п’єси. 29 вересня 1845 року в сім’ї управителя поміщицького маєтку народився син Іван. Мати хлопчика була кріпачкою, батько перед весіллям викупив її у панів. Вона не вміла ні читати, ні писати, але завдяки добрій пам’яті знала безліч казок, легенд, пісень. Іноді батьки ходили до театру, і мати через багато років могла майже дослівно переказати зміст давно побаченої
п’єси, проспівати всі пісні з “Наталки Полтавки” І. Котляревського. У дружній сім’ї Карпа Адамовича та Євдокії Зіновіївни шанували Шевченкове слово, народну пісню. Часто довгими зимовими вечорами в хату до Тобілевичів сходилися жінки й дівчата прясти, а за роботою розповідали цікаві історії, співали журливих пісень про кріпацьку недолю, про героїчне минуле та славних козацьких ватажків. Четверо дітей сім’ї Тобілевичів стали видатними діячами, корифеями українського театру. Іван Карпович говорив про себе: “Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене”. Йому довелося
з чотирнадцяти років піти працювати спочатку писарчуком у станового пристава, згодом канцеляристом у повітовому суді, але любов до театру була такою сильною, що він ходив пішки із Бобринця аж у Єлисаветград на виставу “Отелло”, а після вистави знову ж таки пішки повертався додому, щоб уранці встигнути на службу. У 70-х роках XIX століття місто Єлисаветград було культурним центром південного краю України. Переведення туди повіту і переїзд разом з канцелярією став для Івана Тобілевича справжнім подарунком долі. Тепер він мав змогу відвідувати всі театральні вистави. Інтелігенція міста створила свій аматорський театр, який став улюбленцем єлисаветградської публіки. У цьому театрі Іван Тобілевич виконував головні ролі, тут познайомився із Надією Тарковською – своєю майбутньою дружиною, саме в цьому театрі розкрився великий талант Івана Карповича як актора і драматурга. Та, на жаль, кипуча мистецька і політична діяльність Тобілевича привернула увагу поліції. Його звільняють з посади і звинувачують у політичній неблагонадійності. Але, мабуть, чиновницький мундир був для Івана Карповича панциром, який прикривав його крила, сковував політ. Скинувши його, Тобілевич нарешті зміг зайнятися справою свого життя. Під псевдонімом Карпенко-Карий він був зарахований до театральної трупи Михайла Старицького. Уряд назавжди втратив чиновника, а Україна знайшла актора і драматурга Карпенка-Карого. Здається, життя почало налагоджуватися, зникла роздвоєність, суперечність між обов’язком чиновника і покликом душі, але невблаганна доля приносить тяжкі випробування: смерть дочки Галі, матері і дружини, арешт і заборона жити на Україні та у великих містах Росії. Карпенко-Карий обирає місцем свого заслання невелике російське місто Новочеркаськ, опановує ковальське і палітурне ремесло. У 1888 році з Карпенка-Карого було знято поліцейський нагляд і він повертається до мистецької діяльності: грає у театрі, пише, друкує і ставить драматичні твори. У його п’єсах ідеться про щоденні клопоти і журбу, з яких складається селянське життя, про трагедію наймитства, викривається соціальне зло, зажерливість багатіїв, які не гребують нічим у гонитві за наживою. Разом із видатними сучасниками Іван Карпенко-Карий став творцем українського театру. Сцена для нього була громадською трибуною, з якої митець виступав із закликом до боротьби проти зла і несправедливості.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)