“Лихо давнє й сьогочасне” – так називається одна з повістей Панаса Мирного. Так можна назвати і всю його творчу спадщину: це її лейтмотив, головна і наскрізна тема. Реалістично зображуючи представників народних мас, письменник у своїх творах з народних позицій, з народного погляду зображував панівні верстви і за кріпосницького, і за пореформеного часу. Відомо, що автори роману вагалися – вилучити чи лишити другу частину: з погляду композиції вона виглядала не зовсім доладною прибудовою. І все-таки залишили. Бо саме у цій частині на
весь голос звучить прокляття поміщицькому дому, кріпацькому лихоліттю, що пов’язане з родом панів Польських. Старий генерал Польський вийшов із “голопузої шляхти”, що кишіла по дворах магнатів, та їла й пила, а за це відстоювала інтереси свого сюзерена і в сеймах, і в кривавих сутичках. Після падіння Польського королівства шляхта позбулася багатого столу – і пішла в управителі, посесори чужих маєтків, а то й на службу до своїх ворогів – імператорів німецьких, австрійських, російських. Десь після придушення повстання у Польщі під керівництвом Костюшка з’явився і майбутній генерал на берегах
Неви. “Заліз у якийсь полк, терся по передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала… і до Пісок!” Запам’ятався він піщанам тим, що з першого ж знайомства “зацідив по уху переднього” – охрестив, як пізніше жартували, та й привів роту солдатів, які вже й утихомирили непокірних. Докладніше і ближче познайомилися піщани із панею генеральшею. При ній уже настала справжня панщина. Вперше побачили свою пані “ззаду” – “високу, суху, як в’ялу тараню, коли вона вилазила з пишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хорошо зодягнених дівок…” Як її портрет: “суха, мура, аж зелена; а очі – як у її любимчиків-котів – жовті-жовті” – так і її поведінка, обстановка змальовані сатирично: вилазила, сунула; як в’яла тараня. Так і проситься порівняння із шевченківськими рядками: Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога. Не заперечуючи яскраво вираженої школи Шевченка-сатирика, автори насамперед керувалися, як і великий поет, народним поглядом, народною оцінкою цього нікчемного, паразитичного, пихатого й жорстокого панства. Найперша материнська турбота генеральші – вигідно повидавати дочок заміж. Не за кого-небудь, а за знатних. Хто нижчий від неї з панів, до того зневага: “Чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала, Пісками жалувала…” У цьому вся її сила і вся пиха. Зі своїми годувальниками-кріпаками вона не спілкувалася, все йшло через прикажчиків. Із челяддю проявила себе справжньою самодуркою і деспотом. Мабуть, за те, що всі любили Уляну – бабу Чіпки по батькові, незлюбила її генеральша й увесь час тиранила. Навіть свого улюбленця Стьопку надмірною “увагою” змусила кинутись в мандри. Жорстоке, спустошене серце генеральші грілося не біля дітей та онуків, а біля котів, розкошувало в котячому царстві. А тим, хто вичісував тих котів, стелив їм постіль, доводилося гірко. “На другий день Мокрина серед села, прилюдно, цілий день мазала панські кухні зокола, а на шиї в Мокрини – за її щирі послуги – на червоній стрічці теліпалося здохле котятко!!” Одне речення – і цілий звинувачувальний акт кріпосникам, мозок яких працював тільки над вигадуванням страшних, принизливих покарань трудівникам. Досить детально виписаний і синок генеральші – Василь Семенович Польський. “Тонкий, цибатий, як журавель, з рижуватим, шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом – хоч кошенят бий, з великими, розумними, сірими очима, з товстою, униз одвислою губою…” Одружившись, Василь Семенович змінив прикажчика, звелів погнати кріпаків і на шостий день на панщину, чим зовсім зубожив село. Осівши назавжди на батьківщині, він ще більше і глибше розпустив родинні корені у повіті, став предводителем дворянства, справжнім повітовим царком. “Заверховодили пани Польські у Гетьманському, як у себе на царстві. Василь Семенович – царьок; його родичі – царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками – піддані”. Автори роману не пошкодували цьому владиці “царських” барв із того ж сатиричного арсеналу шевченківського “Сну”. На відміну від генеральші, Василь Семенович спілкувався і з простими кріпаками. Ще підлітком скуб своїх ровесників за чуба, юнаком цінував красу молодих кріпачок. Після реформи виходив “погомонити” до кріпаків про гроші за їхню дворічну дармову працю: “Вискочив з хати – червоний, сердитий…” “Давай мені того, хто озивається! давай зараз! Давай… а не то – я вас усіх у тюрму запру… На Сибір попру!” Вже з однієї цієї репліки постає перед нами само-дур-держиморда. Швидко зорієнтувавшись у настрої кріпацької маси, він утікає і присилає для “заспокоєння” невдоволених посередника Криванського – зятя і станового Ларченка, які вже й утихомирювали селян солдатськими різками. Типові й панські прикажчики, що добиралися за єдиною ознакою: щоб умів якомога більше витиснути поту з кріпаків, здерти побільше прибутку. І пани-кріпосники, і їхні прикажчики були не хазяїнами, а хижими експлуа-таторами. Вони абсолютно не дбали про землю, про культуру її обробітку, про робітників на землі. З року в рік земля виснажувалася, урожаї падали, село убожіло, морально розкладалося. П’янство, злодійство стали звичайними явищами серед кріпаків. Василь Семенович ніби втілював у собі весь жах кріпосництва. З відміною кріпацтва і його не стало. І рід Польських перестав бути заправилою в повіті. На арену вийшов Кряжов – “перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщиріший земець, предводитель, предсідатель, банкір, заводчик-сахаровар”. Той самий вчорашній кріпосник, але іншого знатного роду – роду полковника Кряжа, “що уславився ні боями, ні походами, а тільки тим, що, як прикріпляли до землі підсусідків, він прикріпив нетрохи своїх далеких родичів, а разом з ними брата й сестру рідну”. А дружина його – та сама пані полковниця, “що людям черевиками очі й зуби вибивала”. Кряжов – більш меткий, спритніший, енергійніший, ніж нащадок Василя Семеновича. Він розумів нові обставини, за яких влада поступово переходила від дворянської знаті до рук капіталу та чиновної адміністрації. Цей образ свідчив, що у пореформених умовах дворянство не збиралося поступатися своїм панівним становищем, а потроху пристосовувалося до них, ішло на різні служби, тісніше змикалося з чиновницьким станом. Не поступилося воно й земством. Нищівній критиці піддано цей орган самоврядування тих часів. Поміщики і чиновники, незважаючи на стійкий опір селянства, одверто вдаючись до тиску, залякування під час виборів, крутійства зуміли таки не допустити жодного представника селян у земську управу. Панська управа видавала й постанови панські: великі оклади земцям, “чудний налог з землі: у кого її більше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери”; встановила шляхову повинність “натурою”, тобто ремонт шляхів мав здійснюватися селянськими руками. Поряд із кріпосницьким тягарем для трудящих були й чиновники. У романі гнівно осуджується паразитизм цих п’явок, викривається сама система продажності й хабарництва, сваволі й лицемірства. Типовим породженням гнобительського ладу виведений у творі секретар так званого “мирового суду” Чижик – сутяжище в людській подобі. Вже сама зовнішність чиновника викликає відразу: це “сухий, перегнутий утроє панок”, з довгим носом, запалим ротом і вигнутою шиєю. Таке ж і його внутрішнє єство. “Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити”, – прямо говорить він Чіпці, коли той звернувся до суду, бо в нього відбирали землю, яка дісталася у спадок. У повіті всі добре знали і зовнішність секретаря Чижика, і його хижу натуру, і його узвичаєні здирства. Чижик не забув “палкого та гострого” погляду непокірного селянина, який прозвав його сутяжищем. Саме цей Чижик відіграв наймерзеннішу роль у вигнанні Чіпки із земства. Сатирична характеристика чиновницької братії доповнюється також образом Шавкуна. Викинутий із бурси й університету за п’янство, він прибився до чиновницького берега. Став покірним, слухняним перед панством. Завдяки підлабузництву був помічений паном Польським і з благословіння місцевого “царка” зайняв стіл у канцелярії, зробився неабиякою спицею в повітовому колесі. Цей “прониза й підлиза” став тримати “цілий, повіт у своїх руках, Заправляючи ним по своїй хиті”. Цю галерею чиновницької братії мальовниче доповнюють становий Дмитренко, якого мало не в очі селяни називали конокрадом, та повітовий “ябеда” Порох, що “колись вертів цілим повітом. У Василя усі були в руках – і комісар, і суддя, сам предводитель…” Відомий французький філософ Сен-Сімон в одному зі своїх памфлетів писав: “Тогочасне суспільство – це світ догори ногами, де ні на що не здатні правлять здібними, розпутно вчать, чеснотам чесних, а злочинці судять невинних…” Нещадне викриття у романі П. Мирного та І. Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” поміщиків, чиновників та їхніх підручних ніби ілюструє це узагальнення відомого філософа.
