Сатирична поема в українській літературі “Сон”
Україна – це Шевченко, Шевченко – це Україна. Вірного сина України ніколи не залишала туга за рідним краєм, який він любив палко і ніжно, постійно думав про нього, рвався до нього всією душею. І ось у травні 1843 року здійснилася давня мрія Шевченка – він їде на Україну, де не був майже п’ятнадцять років. Спогади про колишні поневіряння на рідній землі, тяжкі враження від кріпацтва на цей час уже потьмяніли в пам’ят1 Тараса Григоровича. Йому вважалися широкі поля, могутній. Дніпро, вишневі садочки, білі хатки, співучий і працьовитий народ.
Уже авторський підзаголовок поеми – комедія – визначає її жанрову особливість й підкреслює сатиричну спрямованість. Шевченко показує, що існування царського самодержавства
У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує, Той неситим оком За край світа зазирає,- Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину.
У наведеному уривку поет засуджує загарбницьку політику Імператора Миколи І та його попередників. Гостро викриває і кпртає автор псевдопатріотизм царя та магнатів: А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує; Та отечество так любить, Так за ним бідкує, Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!.. Разом з тим, Шевченко не може змиритися з рабською покорою кріпаків, які “мовчать собі, витріщивши очі! Як ягнята”, думаючи, “може, так і треба”. Розкриваючи народу очі, поет-демркрат розвінчує твердження придворних писак про “рай” у селах України:
Он глянь, – у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають. З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпцнають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо отдають! Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне. Отже, змальовуючи образи кріпаків: каліки, вдови, сина-рек-рута, опухлої дитини і її матері-кріпачки, покритки, пана-роз-пусника, поет доводить, що під гнітом царя і поміщиків життя че стати коло самих”.
Ці царські служаки позбавлені бу яких ознак людської гідності, честі, порядності. Цар “вдарі або дулю благоволять дати”, а для них – це свято. Пиш бундючні вельможі були насправді духовними рабами, лай ми царя і цариці. Далі, в алегоричній картині “генерального мордобитія” Ті рас Шевченко розкриває суть експлуататорського суспільств побудованого на гнобленні, приниженні людини. На вершиї піраміди грабіжництва і злочинів проти народу зиаходитьЯ всевладний цар. Його солдафонська тупість і самодурство вЯ разно виявляються у сцені мордобою:
Дивлюсь, цар підходить До найстаршого… та в пику Його як затопить!.. Облизався неборака Та меншого в пузо – Аж загуло!., а той собі Ще меншого туза Межи плечі; той меншого, А менший малого, А той дрібних…
Таким чином, поет підводить читача до висновку, що куі лак – символ деспотизму, російського самодержавства. Ще виразніше примарна сила самодержавства розкриваєте ся в сатирично-гротескній сцені з Миколкою-“медведиком”. Отже, автор дає нам зрозуміти, що без жандармів, чиновників, війська, каторги самодержець безсилий і викликає лише сміх, а не страх. Народові немає чого боятися царизму, його треба знищити – до такого висновку вів Шевченко своїх сучасників. Останньою краплиною в бурхливому морі ненависті поета є згадка про колишніх російських царів, які всі були поневолювачами українського народу, його жорстокими визискувачами. Особливо люто катували Україну Петро І і Катерина ІІ.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)