“РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ” В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 20-30-Х РОКІВ XX СТ
“РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ” В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 20-30-Х РОКІВ XX СТ.
ПРИКЛАДИ ПЛАНІВ ТВОРІВ
Варіант 1
I. Історичні передумови.
II. Загальна характеристика творчої та літературно-критичної спадщини митців “Розстріляного відродження”.
III. Література як храм духовності.
Варіант 2
I. “Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна…”.
II. Загублене, репресоване та знищене – творчість митців “Розстріленого відродження”:
1. Збірка П. Тичини “Сонячні кларнети” як перша віха відродження
2. Ідейно-естетичні настанови літературних угруповань 20- 30-х рр. XX ст.
3. Роль М. Хвильового в літературній дискусії 20-х років XX ст.
III. “Без молитви шпурніть мого трупа в підтюремнії мури…” (А. Кримський ).
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
“Розстріляне відродження” – так називалася книга відомого літературознавця діаспори Ю. Лавріненка, що побачила світ 1051) року. У передмові автор зазначав: “До збірки добиралося тільки з того матеріалу, що був друкований (зрідка – тільки писаний) на Україні – головно в УРСР – за період 1917-33 і що після 1933 року був заборонений
Через деякий час термін “розстріляне відродження” увійшов у науковий обіг українських дослідників на позначення творчості митців 20-30-х рр. XX ст. Першою віхою відродження, спричиненого бурхливими революційними подіями та відродженням віри у можливість здобуття Україною незалежності, у літературі стала збірка П. Тичини “Сонячні кларнети”, надрукована 1917 р.
Із 1919 р. починають утворюватися літературні угруповання: соціально-революційні романтики (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий), “Гарт” (М. Йогансен, В. Сосюра, В. Поліщук), “Плуг” (С. Пилипенко, А. Головко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Епік, І. Кириленко, О. Копиленко, Докія Гуменна, П. Панч, І. Шевченко, В. Гжицький, П. Усенко та ін.). У 1924 р. утворилася “Ланка” (пізніше “МАРС”), до складу якої входили сім київських письменників: Б. Антоненко – Давидович, Б. Тенета, Г. Косинка, В. Підмогильний, Т. Осьмачка, М. Галич, Є. Плужник. Футуристів очолює М. Семенко. Крім того, було ще одно угруповання – “неокласики”. До цієї групи належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). “Неокласики” не виступали з ідейно-естетичними маніфестами.
Важливим етапом у розвитку літератури цього періоду стало утворення в 1925 р. “Вільної академії пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ), до якої увійшли М. Хвильовий, П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра, Ю. Яновський, О. Довженко, П. Панч. Очолював її М. Хвильовий, він же започаткував літературну дискусію, у якій виступив із гаслом “Геть із Росії!”. Письменник заперечував однобоку орієнтацію української літератури на російську культуру, радив повернутися обличчям до Європи.
На XVI з’їзді ВКП(б)У Сталін оголосив, що “репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу”. У довоєнний період, починаючи з 1929 р., Україною прокотилися три хвилі масових репресій. Перша (1929-1931) – розкуркулення, депортації. Слідчий у справі “Спілки визволення України” Брук говорив: “Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна. Це наше завдання, і воно буде виконане; кого не поставимо – перестріляємо”. Друга хвиля репресій (1932-1934) – штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносного голоду, постишевський терор, репресивний спалах після смерті С. М. Кірова; третя (1936-1938) – доба “Великого терору”.
Українській літературі було завдано жахливого удару: 89 письменників було знищено, 212 примусили замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували. Жертвами терору стали В. Підмогильний, В. Поліщук, М. Вороний, М. Куліш, М. Хвильовий, М. Семенко, Є. Плужник, М. Зеров та ін. Незважаючи на те, що більшість з цих письменників було реабілітовано пізніше, їхній мистецький чи науковий доробок заборонявсь у СРСР й надалі.
Частині переслідуваних представників інтелігенції вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах (наприклад, І. Багряний, Остап Вишня, Б. Антоненко-Давидович та ін.).
До третьої групи представників “розстріляного відродження” можна віднести митців, які уникли репресій (унаслідок смерті або відходу від активної діяльності), проте їх творчий доробок був невідомий на батьківщині: Л. Чернов, О. Богомазов, Г. Михайличенко, М. Галич та ін.
Крім того, частина митців були зломлені сталінськими репресіями (М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, І. Кочерга й багато інших). їх творчість або відповідала ідеології компартії, або зазнала значних змін.
ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ
У нас письменник, коли хоче, аби про нього більше говорили, то мусить вмерти, тоді його з великим гуком поховають і почнуть писати по всіх усюдах, що “вся Україна плаче” за своєю славною дитиною…
Леся Українка
Реальною залишилася, як і була, загроза формалістичного недоумства в літературі. Бо хіба не формалізм, коли сотні писарчуків за наперед заготовленими схемами обсмоктують десяток-другий так званих вічних ідей – люби працю, поважай тата і маму, не дивись косо на сусідів. Формалізм починається там, де кінчається думка…
В. Симоненко
Як страшно! Людське серце до краю обідніло…
Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.
І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Ліна Костенко
У суспільстві не може бути такої ситуації, коли неможлива боротьба. І творчість.
О. Гончар
ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ
Необароко – термін для характеристики мистецтва, зокрема, живопису та літератури, що утвердився в науковому обігу від середини 70-х рр. XX ст. В українському літературознавстві термін “необароко” вперше ужив Ю. Лавріненко в есе “Література вітаїзму” у 1959 році як означення провідного стилю українського модерного мистецтва. Думка про необароко народилася в Ю. Лавріненка в результаті вивчення модерністичних творів М. Бажана та П. Тичини: “В обох був і підсвідомий, і свідомий потяг та інтерес до епохи бароко XVII ст. Різниця в тому, що Тичина йде по небесних вершинах, позираючи на потворності бездонного пекла. А Бажан іде по дну, загрібаючи разом і грім вулканів, і сягаючи до блакитних арок неба. Цілком відмінні в своїх полюсах – ці два поети сходяться на екваторі світу, який вони старалися разом збагнути й відтворити у своїй творчості”. Для людини і стилю необароко головним завданням було розв’язання суперечності між “старим” і “новим”, традицією і революцією й поєднання їх. Аналізуючи тогочасний літературний процес, Ю. Лавріненко зазначав, що необарокові твори “не даються для наслідування, оскільки вони є продуктом індивідуального “всеохопного серця”, яке не “віддзеркалює”, а кожний раз уміщує, переживає, відтворює в собі своїми силами “божественну комедію ” на сцені гетевського “світовоготеатру”.
Вітаїзм (від лат. vitalis – життєвий) – стильова течія початку XX ст., головною ознакою якої є відтворення безперервного потоку життя, погляд на людину як на біологічну істоту. Джерелом вітаїзму стало вчення Ф. Ніцше про “діонісійське” (темне, інстинктивне) начало культури. В українській літературі вітаїзм також стверджував життєвість, незнищенність нації. На думку М. Хвильового, вітаїзм став основним напрямком в літературі початку XX ст.: “І коли ми тепер запитуємо себе, який напрямок мусить характеризувати і характеризує наш період переходової доби, то відповідаємо: романтика вітаїзму”.
М. Наєнко стверджував, що “романтика вітаїзму” стала одним із різновидів романтичної творчості в українській літературі 20-х років XX ст. й виявлялася у словесно-образному мистецтві М. Хвильового, Ю. Яновського, І. Дніпровського та ін. на рівні “третьої романтики” і вказувала на синкретизм художнього мислення, коли йшлося про письменницький стиль.
На думку Ю. Лавріненка, “вітаїзм – це тільки світовідчування, не завше усвідомлене, але властиве активній людині тогочасного українського відродження. Вітаїзм… – це активно-творча і активно – асимілююча відродженська…одушевленість життям. Першим, що дав йому досконале оформлення стилем – був клярнетизм Тичини 1919-20 рр. і клярнетизм Хвильового 1922-24 рр. Це не значить, що можна утотожнювати вітаїзм (світовідчування) і клярнетичне необароко (стиль)”.
ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ КОМЕНТАРІ
“Так виступила на сцену “світового театру” трагедія розстріляного відродження. Із страшною швидкістю розгорталась одна її ява за другою: за п’ятнадцять років уже можна було писати історію короткочасної, але великої своїм змістом і напругою, цілком закінченої доби… Лишається коротко схарактеризувати головні яви п’ятнадцятирічного дійства, а саме: 1. Вістка соняшних клярнетів, 1917-18; 2. Прорив крізь першу катастрофу, 1919-1924; 3. Стиль і політика (необароко contra “соцреалізм”), 1925-1929; 4. Кристалізація в огні поліційного терору, 1930-33; 5. На побоєвищі”.
Ю. Лавріненко
“XX сторіччя було для України найтрагічнішим, і воно ж явило світові велич нації, дивовижний феномен її незнищенності. Доля народу спонукала до саможертовної праці нашу творчу інтелігенцію, котра – в жахливих умовах утисків і переслідувань – звершувала свій синівський обов’язок. Саме їй, нашій інтелігенції, належить найактивніша роль у національному відродженні, що нині стає можливим”.
О. Гончар
“Загальна зміна всіх засад життя породила, проте, не модернізм, а явище, яке пізніше дістало назву “розстріляного відродження”, на зміну якому прийшла радянська література, яка так само великою мірою була розстріляна”.
С. Павличко
“Термін “розстріляне відродження” не відображає суті феномена української літератури першого пореволюційного десятиліття, він фіксує тільки факт небувалого спалаху творчої активності українських літераторів і більшовицької розправи над ними”.
С. Павличко
ПРИКЛАД ТВОРУ
Літературознавчий термін “розстріляне відродження” увійшов в активний обіг наприкінці XX ст. як визначення літературно-мистецького покоління 20 – початку 30-х рр. XX ст., що було знищено більшовицьким режимом. Представниками літературної генерації цього періоду є М. Хвильовий, М. Зеров, С. Єфремов, М. Куліш, М. Семенко, М. Драй-Хмара, П. Филипович та ін.
Щоб гідно визначити значення творчості митців цього періоду, слід зробити невеликий історичний екскурс і порівняти літературний доробок їх попередників та письменників, які працювали пізніше.
Отже, на межі XIX – XX ст. у літературі продовжувала творити могутня генерація письменників, сферою інтересів яких була національна ідея, але не в звичному морально-етичному, а філософському й естетичному аспектах. Серед них слід назвати імена І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Коцюбинського та ін. Своє покликання письменники цієї генерації розуміли як пошуки шляхів гармонізації життя особи й суспільства, досягнення взаєморозуміння з сучасниками, зокрема й у питаннях національного відродження. Межа століть була позначена очікуванням майбутніх змін на краще, що проявлялося і в літературній творчості, яка орієнтувалася на художні процеси, що відбувалися в європейській літературі. Проте бурхливі революційні події внесли деякі зміни у світобачення митців. Дійсно, із революцією література певною мірою розширила жанрові, тематичні горизонти. Літературний процес 20-30-х років характеризується розмаїтістю, неоднотипністю. Ця різностилевість зумовлена відмінностями у світогляді та естетичних уподобаннях митців.
Але цей період тривав недовго, оскільки довгоочікувані зміни виявилися фікцією. Та свобода, романтизм, які окриляли митців у перші роки революції, поступово поступилися місцем ідеологічним оковам. Молода радянська держава розвивається, і в науковий обіг входить нове поняття – “радянська література”. Різномастні критики, підтримувані владою, знаходять, заучують та активно використовують псевдотерміни на зразок “націонал-ухильник” на означення тих, підкреслимо, літературних явищ, що виходять за межі ідеологічної норми.
Не можна забути тих, чия творчість, життя були розгромлені одним-єдиним словом – “націоналіст”. За всіма цими розгромними акціями влади стояли долі живих людей, які спромоглися виступити своєю творчістю “проти течії”. Більшість із них не пережили цього тотального терору, кровопролитного геноциду проти українського інтелекту. Спочатку влада розпочала процес “Спілки визволення України”, наступним етапом геноциду був штучний голод. Усі ці акції були спрямовані на прибирання творчого процесу в залізні шори. Дехто з митців не піддався провокації, але такі велетні, як М. Рильський, П. Тичина, змушені були продовжити творити в нових обставинах. Але чи були ці люди винні в тому, що вся радянська держава була збудована на залякуванні? Що ти можеш протиставити механізму влади, коли йдеться про життя твоїх близьких? Боротися за правду, нехтуючи своєю свободою, здоров’ям, здатні тільки духовні велетні, як, наприклад, В. Стус.
У щоденникових записах за дев’яностий рік письменник Олесь Гончар роздумував над словами політв’язня, який назвав усіх тих, хто не потрапив до сталінських таборів, “троглодитами”: “Яка несправедливість! Що їх не поглинула Колима? Що їх понищено, розчавлено в інший спосіб – званнями та нагородами, як це вмів робити той підступний кремлівський кат? А що їх творчо було вбито, залишено жити в терорі – хіба то було легше? Я ж знав і знав, що це були люди трагічної, зламаної долі. І не маю сумніву, що душі їхні всі роки кровоточили…”. Але, з іншого боку, в історії було багато тих, хто, пройшовши сталінське пекло, залишився чистим душею. Одним із них був Павло Михайлович Губенко, відомий за псевдонімом Остап Вишня. Він, повернувшись після десяти років табірних поневірянь, радо зустрівся зі своїм старим приятелем М. Рильським, який вже встиг написати панегіричну “Пісню про Сталіна”.
Отже, із появою цієї “нової” радянської літератури (пізніше літератури соцреалізму) відбулося духовне зламання, яке мало масовий характер (зокрема, якщо говорити про мистецькі та наукові кола). І. Світличний, звертаючись до сучасників, писав:
Вітер з України! Чортів проклятий вітер!
Скільки перетрощив ти?
Скільки перекосив?
Хто тридцять третій вижив?
Хто тридцять сьомий витерп?
Якими ж були наслідки тотального нищення українських митців? Література, а в цьому контексті доцільно вжити означення “українська”, не зникла, вона продовжувала розвиватися у двох напрямках. Перший – це література, обмежена тоталітарними ідеологічними рамками, на озброєнні були підтекст, езопова мова, другий – діаспорна література. Література залишалася живою, оскільки, за влучним висловом Є. Маланюка, замінила храм держави. З цього приводу П. Федченко писав, що література для народу була “духовною поживою й підтримкою, підручником самосвідомості, філософією, наукою…”
(2 votes, average: 3.50 out of 5)