Розкажіть про пісенну творчість Марусі Чурай
Українська пісня живе з давніх часів, живе, переживаючи цілі покоління. Добрі люди кажуть, що українець співає цілий рік і цілий вік. Так, мабуть, нам від Бога дано. Надзвичайно цікавою, таємничою, світлою і водночас трагічною постаттю в історії української пісенної культури є Маруся Чурай – легендарна поетеса-співачка з Полтавщини. Саме їй народ приписує авторство багатьох популярних пісень: “Віють вітри, віють буйні”, “Ой не ходи, Грицю”, “Прилетіла зозуленька”, “На городі верба рясна”, “Засвіт встали козаченьки”,
За переказами, Маруся Чурай жила у І половині XVII ст. і була дочкою полтавського сотника. Вона щиро кохала парубка Григорія Бобренка, але його мати була проти цього Кохання. Зі спалахом Хмельниччини 1648 року Гриць вирушив на війну. Маруся вірно чекала на нього 4 роки, а він, повернувшись, послухався матері й одружився з іншою. Глибока образа і біль від зради найдорожчої у світі людини породили жадобу помсти в душі дівчини. Вона заварила зілля й отруїла Гриця, хоч у деяких переказах говориться, що хлопець сам випадково випив отруту, яку Маруся приготувала для себе.
Історія
У пісні “Засвіт встали козаченьки” йдеться про від’їзд молодого козака на війну і його прощання з дівчиною та матір’ю. Від болю і суму крається серце закоханої Марусі, яка вже “заплакала свої ясні очі”: Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися
Зі сльозами на очах проводжає козака і мати, яка благає “милого синочка” не забувати рідної домівки і “через чотири неділеньки додому вертатися”. Хлопець, передбачаючи важкий і небезпечний похід, просить неньку піклуватися про його наречену:
…Прийми ж мою Марусеньку Як рідну дитину. Прийми ж її, матусенько, Бо все в Божій волі, Бо хто знає, чи жив вернусь, Чи ляжу у полі! Та сувора мати й знати не хоче про нещасну Марусю: Яка ж би то, мій синочку, Година настала, Щоб чужая дитиночка За рідную стала?
Надзвичайно зворушливою є й пісня “Віють вітри, віють буйні”. її рядки просякнуті тугою і глибоким сумом самотньої дівчини, яка чекає на повернення свого коханого:
Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу, Тільки тоді й полегша, як нишком поплачу…
Вона усвідомлює, що слізьми горю не зарадиш, та хоч “серцю легше буде”. Дівчина молода, проте розуміє закони буття:
Хто щасливим був часочок, про смерть не забуде… Щиро дивує героїню пісні ставлення оточуючих до її горя, людська байдужість і навіть заздрість:
Єсть же люди, що і моїй завидують долі; Чи щаслива ж та билинка, що росте на полі? Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці?..
В останніх рядках пісні весь її душевний біль і жаль до себе, молодої і самотньої, проривається назовні, перетворюючись на волання: Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися! Як я, бідна, тут горюю, Прийди подивися.
Хоч, як відомо, козак Григорій повернувся з дальнього походу живим і здоровим, та не судилося Марусі бути щасливою з ним. їхнє кохання закінчилося трагічно. Про це йдеться в пісні “Ой не ходи, Грицю…”. З перших же рядків твору виникає передчуття чогось недоброго, бо в них звучить пересторога парубкові, щоб не думав гратися з дівочим серцем і не був легковажним. На думку поетеси, кожна дівчина стає чарівницею, коли хоче полонити душу коханого парубка. Та тільки “чари” різні: одні – від щирого, світлого почуття, а інші, темні,- від заздрості й ревнощів:
Зраджена наречена, “дівчина чорнобривая”, “чарівниченька справедливая”, не змогла змиритися зі страшною образою і вирішила помститися парубкові за розтоптане кохання і занапащену дівочу долю:
У неділю рано зіллячко копала,
А у понеділок переполоскала,
Як прийшов вівторок – зілля ізварила,
У середу рано Гриця отруїла.
Жадоба помсти засліпила дівчину, яка навіть забула про християнські заповіді, щиросердне прощення і з люттю каже:
Нехай же Грицю двоїх не кохає! Нехай він не буде ні тій, ні мені, Нехай дістанеться сирій землині.
Мені здається, героїню цієї пісні можна тільки щиро пожаліти, і не через її нещасну любов, а через те, що вона, власноруч убивши коханого, згубила свою душу і навіть не відчуває каяття за смертний гріх:
Оце тобі, Грицю, я так ізробила,
Що через тебе мене мати била!
Оце тобі, Грицю, за теє заплата
З чотирьох дощок темная хата…
Висновок. Пісні Марусі Чураи є цікавим, оригінальним зразком української народно-пісенної культури. Значення творів “дівчини з легенди” гарно визначив М. Стельмах: “Три віки ходять пісні, приписувані Марусі Чураи, по нашій землі, три віки любові вже подаровано людям. А попереду – вічність, бо велика любов і велика творчість – невмирущі”.
Опорні слова й поняття: українська пісня, легендарна поетеса-співачка, авторство, мотив кохання і зради.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)