Розкаяння – це те велике почуття, що зменшує вину (твір на морально-етичну тему із власного досвіду)
ТВОРИ НА НЕЛІТЕРАТУРНІ ТЕМИ
Розкаяння – це те велике почуття, що зменшує вину (твір на морально-етичну тему із власного досвіду)
Життя йде без репетицій і повторів. Людина, трапляється, не може знати наперед, як і чим відгукнеться її необдуманий учинок чи слово. Аби ми вміли передбачити наслідки своїх дій, скількох нещасть можна було б уникнути! І хто може сказати, що ніколи сьогодні не жалкував про те, що вчинив чи сказав учора? Та перекреслити свої помилки неможливо, як неможливо заново прожити той день, що минув. На жаль, життя не має
У моєму житті стався випадок, який залишив у душі гіркий слід. Якось улітку я поїхав за місто до родичів. Біля села, де я відпочивав, було поле, що належало сільськогосподарській академії. На цьому полі з ранньої весни до пізньої осені працювали студенти: висаджували городину, розводили ягідні культури, підживлювали рослини, боролися з бур’янами та шкідниками.
Одного вечора на сільській
Коли вже зовсім смеркло, наша компанія попрямувала в поле. Ми знали, що чинимо негарно, але тихо підбадьорювали одне одного, насміхалися з тих, хто вагався, не хотів іти.
На ділянці ми почали збирати ягоди, але в темряві важко було відрізнити стиглі плоди. І тоді хтось запропонував вирвати рослини з корінням, віднести подалі і, підсвічуючи телефонними ліхтариками, поласувати досхочу червоними ягодами. Мабуть, не всім сподобалася ця ідея, але жоден з нас не заперечив. Ми видирали із землі рослини, обвішувалися ними, щоб зручніше було тягти, а потім доправили свою здобич подалі від поля і вже там об’їдалися ягодами.
Розійшлися по домівках уже пізно ввечері, а вранці на своє понівечене поле приїхали студенти з викладачем. Вони ходили від хати до хати, розпитували жителів, хто це міг скоїти, просили віддати корінці, адже рослини ще можна було врятувати, але жоден з нас і словом не прохопився про вчинене.
Після цього випадку наша компанія розпалася. Раптом виявилося, що нам ні про що говорити; анекдоти, жарти та історії видавалися нудними, а музика в мобілках – надокучливою. Ми намагалися не згадувати той вечір, коли вчинили злочин, і той ранок, коли всі дружно промовчали і не допомогли виправити скоєне. Загальна вина – як кругова порука: раз винні всі, значить, кожен окремо ніби й не винен.
Приїхавши додому, я намагався забути все, що сталося того вечора, але раз по раз у пам’яті зринали заплакані очі дівчат-студенток, стиснуті вуста хлопців і якийсь розгублений, безпорадний погляд старого професора, який так пишався роботою своїх учнів.
Колись я почув таку приказку: “Совість не дим, очі не виїсть”. Мої очі на місці, а ось душу точить якийсь черв’як, який не знає спокою ні вдень, ні вночі. Я розумію, що той ганебний учинок може вплинути на моє подальше життя, адже моя вина ніким не почута і не прощена.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)