РОЗДВОЄНІСТЬ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ В НОВЕЛІ М. ХВИЛЬОВОГО “Я (РОМАНТИКА)”
РОЗДВОЄНІСТЬ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ В НОВЕЛІ М. ХВИЛЬОВОГО “Я (РОМАНТИКА)”
ПРИКЛАДИ ПЛАНІВ ТВОРІВ
Варіант 1
I. Вступ. Проблема життєвого вибору у світовій культурі та літературі.
II. Основна частина. Причини виникнення роздвоєності особистості головного героя новели М. Хвильового “Я (Романтика)”.
1. Які події описані у творі?
2. У чому полягає щоденна “робота” героя?
3. Чи властиві герою почуття синівської любові та обов’язку?
4. Чому в уяві героя матір асоціюється із Богоматір’ю?
5. Чи стає убивство матері
III. Висновки. Чи варті “озера загірної комуни” загубленого життя?
Варіант 2
I. Вступ. Характеристика епохи, відтвореної в новелі М. Хвильового “Я (Романтика)”.
II. Основна частина. “Я – чекіст, але і людина”:
1. Соціальне підгрунтя як причина руйнування цілісності особистості.
2. Свідомий комуніст чи нещасна людина.
3. Аналіз художніх прийомів, що відтворюють психологічний стан героя.
III. Висновки. Трагедія особистості в умовах руйнування вічних цінностей.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Новела “Я (Романтика)” була написана
З автокоментаря (до прижиттєвого видання творів 1932 р.): “Герой новели “Я” – не революціонер. Це, так би мовити, “революціонізований” індивідуаліст, себто один із тих дрібнобуржуазних інтелігентів, що не позбулися психологічного вантажу “молодої людини XIX сторіччя”, – людини, про яку зараз, з легкої руки М. Горького, багато пишуть у нашій пресі й яка, на жаль (та й на радість), і досі живе серед нас: жалкувати треба, що живе, – радіти – що вже в невеликій кількості.
Новелою “Я” автор рішуче повстає проти індивідуалізму. Дегенерата введено невипадково! Навіть кращий із тих, що в них “розколюється” “я”, навіть він іде в супроводі “низенького лоба, розкуйовдженого волосся і приплюснутого носа”. Подвійність натури веде до виродження, до дегенерації”.
ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ
Скільки раз я хотів за нестриманий гнів,
І за дум чорні лебеді й круки, –
Взявши мавзера темного в руки,
(щоб надворі летіли сніжинки,
Коли небо сліпе і рябе),
І поставить себе
До
Стін-
Ки.
В. Сосюра
…людина розривається двома прагненнями: з одного боку, вона прагне єдності, а з іншого – ясно бачить ті стіни, за які не здатна і вийти.
А. Камю
Жити – це вічно бути засудженими на свободу, вічно вирішувати, ким ти станеш у цьому світі. …Неправда, що в житті “вирішують обставини”. Навпаки, обставини – це дилема вічно нова, яку треба вирішувати. І вирішує її наш особистий склад.
X. Ортега-і-Гассет
Якщо бога нема, то все дозволено.
Ф. М. Достоєвський
Чар Хвильового – культура і волюнтаризм. Це поєднання є властиве лише для дуже творчих епох.
Ю. Лавріненко
ЦИТАТИ З ТЕКСТУ
“І це зрозуміло:
– я – чекіст, але і людина”.
“І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері…
– … “Розстрілять” ?
І мати тихо, зажурено дивиться на мене”.
“Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.
І тоді в твариннім екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу.
– Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину? “
“… Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк (Це я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти).
Так! – схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:
– нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне “я”.
“Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли:
– я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов’язки перед революцією.
…І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину? “
“… Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилася вона на мене…
Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! – і я кинувся на дорогу.
Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.
Я здригнув і побіг до трупа матері.
Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров.
Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб. – Тьма.
І раптом чую:
– Ну, комунаре, підводься!”
“… Я зупинився серед мертвого степу:
– там, в дальній безвісті,
Невідомо горіли тихі озера загірної комуни”.
ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ КОМЕНТАРІ
“Достатньо уважно стежити за кимось у різних обставинах, щоб відкрити, як різко змінюється його особистість при переході з одного середовища до іншого. Причому кожного разу виявляється різко окреслений і явно відмінний від попереднього характер. Певне середовище потребує й відповідної установки. Чим довше й частіше така установка потребується, тим скоріше вона стає звичкою. Люди в основному змушені бувати у двох цілковито різних середовищах: у домашньому колі, в родині й у діловому житті. Ці два зовсім різних середовища потребують двох цілком різних установок, що обумовлюють роздвоєння характеру”.
К. Юнг
“Однією з найважливіших для Хвильового впродовж усієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: брудне сьогодення, всі вади якого він аж надто прозірливо помічає, – і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле”.
В. П. Агвєва
“Важливим у художній концепції новели є розвінчування фальшивої романтики, яка заступає собою традиційні етичні цінності. Заполоненого сумнівами героя-чекіста, “главковерха чорного трибуналу комуни”, Хвильовий ставить в екстремальну ситуацію неминучого вибору. Роздвоєне єство я-оповідача розкривається в його внутрішніх монологах, у повсякчасних спробах самовиправдання “.
В. П. Агеєва
“Героя підтримує віра у майбутню “загірну комуну”, але цю високу віру вже важко примирити з потворною дійсністю. Свої мрії, “один кінець своєї душі”, він “ховає від гільйотини” у затишній материнській хаті, де завжди горить лампада перед образом Богоматері, де чекає м’ятежного заблуканого сина прощення й ласки. Але таке роздвоєння не може тривати довго. Не можна зоставатися людиною, якщо служиш дійсності, схожій на зграю голодних вовків”.
В. П. Агеєва
“Важливу роль у розкритті психологічного стану “м’ятежного” сина-чекіста відіграє прийом контрасту, який використовується на різних рівнях твору: концептуальному (хижа дійсність – тихі озера загірної комуни), сюжетному (фантастичний палац, будинок розстріляного шляхтича в темряві столітніх дубів, волохатий силует якого знову і знову повертає героя до жорстокої дійсності, – тиха кімната на околиці міста з лампадою перед образом Марії і зажуреною матір’ю…). Людська сутність “главковерха чорного трибуналу комуни” замальовується і через оточення, зображене його ж, оповідача очима. Це і доктор Тагабат із холодним розумом та каменем замість серця, який уособлює звірячий інстинкт головного героя, його нікчемність. Це і дегенерат-вартовий, схожий на каторжника. Цей “вірний пес революції” став сторожем душі героя новели. Він не дає йому схибити з раз і назавжди обраного революційного шляху. І лише Андрюша, хлопець з розгубленим обличчям і кволою волею, нагадує героєві про його сумління, бо й сам не зрозуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість”.
Н. І. Бернадська
ПРИКЛАД ТВОРУ
Ах, як мертво навкруги, як мертво,
Запеклися на залізі уста іржі,
Пеленає революція мовчазні жертви
Моїх думок розпатланий кужіль.
М. Хвильовий
Твори Миколи Хвильового – це біль романтика, що втратив свою віру, якому зрадила його мрія. Замість омріяної “загірної комуни” він отримав страшну дійсність. Мова йшла про тоталітарну систему, базовану на руйнуванні особистості, індивідуалістської української культури, оскільки головним своїм завданням ця система ставила “відняти те, чим володів”, “вирвати з корінням” – ось ідеал спільного для всіх щастя.
Герой Хвильового – звичайний солдат революції, який переживає трагедію руйнування своєї особистості. Письменник намагається розпізнати у звичайній людині людину, розкрити її внутрішній світ, відтворити складну психологічну реакцію особистості на нову соціально-економічну реальність, і тому заглядає в самі глибини свідомості та підсвідомості, акцентує увагу на суб’єктивно-виражальних моментах, захоплюється підсвідомим, стихійним пориванням героїв до чогось незвичайного, такого, що розриває рамки буденності.
Головний герой оповідання “Я (Романтика)” переживає роздвоєння своєї натури. З одного боку, він цілком вірний революції, а з другого, душа його болить через любов до власної матері, якої він повинен зректися. Герой повинен здійснити вибір, але вагається і мучиться, страждає. Письменник майстерно розкрив психологічний стан свого героя, який в ім’я революційної дисципліни приховує розкол свого власного “я”: “Невже я, солдат революції, хиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?”.
Письменник романтизував тип революціонера, готового в ім’я торжества революційної ідеї переступити через власне “я”, витравити з себе почуття милосердя, співчуття, жалю. Хвильовий ще й сам не уявляє, передбачаючи це у своєму творі, у що пізніше виллється ця аскетична, сліпа покора диктату обставин.
“Що найголовніше для людини?” – ніби питає письменник. – Чи його сліпа вірність, чи мати – центр його душі, квінтесенція його існування? ” Недарма твір починається такими зворушливими словами: “3 далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю… Я одкидаю вії і згадую… воістину моя мати – втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати – наївність, тиха жура і добрість безмежна”. Отже, мати – де втілення вікової чистоти, тому що вона є втіленим прообразом Марії, Божої Матері, і вона – містилище всього людського в людині, вона – оберіг людської душі, сенс буття. Однак любов до матері заважає комунарові бути слугою революції, оскільки революція наказує вбивати, а мати кличе до доброти й любові. Образ матері – частина “я” героя, приховувана ним від усіх: “Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, па краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі”.
Образу матері протистоїть образ доктора Тагабата – утілення злої бездумної сили, яка рухає світом у страшний момент суспільного зрушення. Герой ніби знаходиться під його неухильною увагою і тому не може бути самим собою. Тагабат – революційна воля, яка мучить і змушує зрікатися себе самого: “Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою – “розстрілять” – мене раптом взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і каменем замість серця, це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт, і я, главковерх чорного трибуналу комуни – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії”.
Роздвоєння душі героя оповідання чітко визначається таким висловом, що повторюється постійно: “Я – чекіст, але я і людина”. Виходить, що ці два поняття суперечать один одному, що чекіст не повинен бути людиною, не є людиною. Герой не просто несе на собі тягар власної відповідальності, він переймається відповідальністю за всю історію, за ціле людське суспільство: “Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…”. Перед героєм проходить ціла черга людей, яких він мусить прирікати на страту. їхні обличчя болем закарбовуються в його пам’яті: жінка, мати трьох дітей; мужчина, який падає на коліна та просить милості, інші. І він знаходить в собі сили промовити: “Розстрілять!” Але настає момент символічного вибору – перед трибуналом у натовпі черниць опиняється власна мати: “але я повертаюсь і бачу – прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії. Я в тривозі метнувся вбік: що це – галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув: – Ти? І чую з натовпу женщин зажурне: – Сину! Мій м’ятежний сину!”. Герой не просто повинен стратити свою власну матір, зректися любові до неї, він мусить вбити частину самого себе, свою власну душу. І, здається, він здатний на такий вчинок заради своєї мрії, та вагання його страшні й болючі:
“Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни”.
Мрія, мета, до якої йде герой, дуже далека, тому вона уявляється як ” загірна комуна “, її не можна побачити протягом одного реального життя. Але героєві доводиться саме тепер, в його реальному житті зрікатися чогось, зрікатися найважливішого для себе. Чи принесе де зречення щастя особисто йому, цій реальній людини з реальним життям? Ні, тому що для революцїї конкретне життя конкретної людини нічого не варте, вона оперує масами, руйнуючи особистості. В цьому і полягає трагічність існування героя “Я (Романтика)”.
Трагедія героя М. Хвильового – це й трагедія самого письменника та багатьох інших митців, творче “я” яких змушене було роздвоюватись під тиском політизованих вказівок – як писати, про що писати і для чого писати, втрачаючи внутрішню свободу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)