РОТ, Йозеф
(1894 – 1939)
РОТ, Йозеф (Roth, Joseph – 02.09.1894, м. Броди – 27.05. 1939, Париж) – австрійський письменник.
Серед видатних австрійських письменників XX ст. Pот, мабуть, єдиний белетрист у найкращому значенні цього слова. Ф. Кафка, Р. Музіль, X. фон Додерер, а до них ще й Ф. Грільпарцер із А. Штіфтером, ані власним місцем на сходинках успіху, ані, тим більше, прихильністю читачів, зазвичай не цікавилися. Вони творили у першу чергу для себе. Pот, навпаки, – митець, котрий писав, зважаючи на читача. Він – оповідач історій, сумних, зворушливих, комічних, цілком
Він пішов у літературу від журналістики, від повсякденної газетярської роботи, що спонукана не тільки багато і регулярно писати, а й відразу друкувати написане, не даючи думкам і образам часу відлежатись і дозріти. Щоправда, рабом газети Pот ніколи не був: вона більше залежала від нього – зірки публіцистики, – ніж він від неї. Його репортажі артистичні та концептуальні,
Pот народився у Галичині, тобто на східній околиці Австро-Угорської імперії, чи то в окружному містечку Броди, чи то у неподалік розташованому селі Шваби в єврейській родині середнього достатку. Атмосфера кордону, зіткнення слов’янського, німецького, єврейського етносів, змішування чужих одна одній мов, звичаїв, релігій, – уся ця справжня й уявна екзотика здобула цим землям славу такого собі “Дикого Заходу” Габсбурзької монархії.
Pот вигадав для себе романтичнішу і трагічнішу біографію, ніж та, якою вона була насправді: батько не втік, молоде подружжя так раптово розпалося у зв’язку з першими ознаками його душевної хвороби; і Марія Рот, з народження Грюбель, не лишилася без засобів існування – її утримували заможні родичі. Pот закінчив у Бродах класичну гімназію і згодом вивчав філософію та германістику у Львівському (тоді Лемберзькому) та Віденському університетах.
Досліджуючи його життя, часто-густо можна натрапити на “різночитання”. Взагалі це життя оповите легким серпанком легенди. Її творець – передусім сам Pот. Він часто й охоче про себе розповідав, але майже завжди – по-різному; до того ж, творячи з власної біографії щось на кшталт пригодницького роману. 1 дивна річ, поговір продовжував цю роботу зі створення образу “легендарного Рота”. Ще й нині дехто повторює поширену колись чутку, ніби славетний журналіст і письменник помер у лікарні для бідних. Насправді ж його останні дні минули у паризькій клініці славетного радіолога професора Жідона.
Але й “пригод” у житті Pоту не бракувало. Щоправда, скоріше не зовнішніх, а внутрішніх, пов’язаних з його світобаченням, із його, так би мовити, пошуками істини. Проте слід сказати, що німецький письменник Г. Кестен видав у спогадах про Pота чи не всі еманації світовідчуття свого приятеля за своєрідні акторські пози, машкари: “Стара форма втечі, – писав Кестен,- це маскарад. Старий вихід для трагіка – комедія… Рот носив машкару солдата і легітиміста, австрійця, католика, насмішника і страдника, пророка і романтика, новатора і традиціоналіста, мудреця та людини пристрастей; у мене виникало навіть відчуття, ніби він носить машкару п’яниці”.
Щось у цій характеристиці, звісно, є. Так, Pот був п’яницею, але якимось напрочуд “організованим”: дні віддавав напруженій творчій роботі, а ночі – бару чи пивниці… Мабуть, головна риса його натури – це парадоксальність, тому Кестен і має рацію, припускаючи, що ротівські вчинки та переконання – не більше ніж “своєрідні акторські пози, машкари”.
Про воєнні роки Pота відомо небагато. Здається, він і в армії щось редагував, навіть щось писав… У 1918 p., коли імперія вже впала, з’явився у Відні і швидко зробив журналістську кар’єру, а злет, прямо-таки запаморочливий, відбувся у 1920 p., після переїзду у Берлін. Там найвідоміші газети вважали за честь публікувати його статті і репортажі. Але невдовзі після приходу до влади Гітлера Pот назавжди залишив Німеччину, мандрував по готелях Праги та Варшави, Брюсселя й Остенде, Амстердама та Відня, Цюріха та Парижа.
У політиці цей славетний журналіст і великий письменник інколи здавався наївним дитям. І. Еренбургу він якось сказав: “Але ви все-таки мусите визнати, що Габсбурги кращі за Гітлера”, і, розчарований у Радянському Союзі, на який у 20-х pp. покладав певні надії, зробив-таки ставку на тих “музейних” Габсбургів. Щоправда, його до них ставлення не таке вже й “ірраціональне”: “Найсильнішим моїм переживанням, – писав він до колеги О. Форста де Батталья,- була війна та загибель моєї вітчизни, єдиної, яку я будь-коли мав, – Австро-Угорської монархії”.
Він віддав їй данину у декількох своїх романах – у “Фальшивій вазі” (“Das falsche Gewicht”, 1937), у “Гробівці капуцинів” (“Die Kapuzineiruft”, 1938) тощо – але ніде не сягнув таких художніх висот, яку “Марші Радецького” (“Radetzkymarsch”, 1932), цьому з усіх точок зору класичному творі німецькомовної літератури.
Там ідеться про минуле – навіть про досить віддалене минуле. Але це аж ніяк не історичний роман, хоча його дія і вміщена між двома історичними подіями: битвою біля Сольферино 1859 р. і світовою війною 1914-1918 pp.
Дати, однак, не названі, і це аж ніяк не недбальство, навпаки – розрахунок. За словами М. Бахтіна, “епічний світ відділений від сучасності, тобто від часу співця… абсолютною епічною дистанцією”. Саме така дистанція ніби й пролягає у “Марші Радецького”. Тому й не названі дати – жодна упродовж усього твору: адже час його дії минув і ніби має стати в очах читача “абсолютним минулим”.
Та й всередині самої себе дія “Маршу Радецького” оформлена начебто епічно і тому з точки зору звичного календарного часу рухається незвично. Все – не таке вже й коротке – життя першого фон Тротт, “героя Сольферино”, людини, котра врятувала життя імператору, викладено лише на кількох сторінках, а розповідь про три-чотири останні роки з життя його онука, лейтенанта Карла Йозефа фон Тротти, зайняла сотні сторінок.
Звичайно, доля діда – лише своєрідний пролог, а юний лейтенант – постать центральна. Але дивно, що характер оповіді, зокрема її темп, від цього не змінюється. Він завжди розважливий, роздумливий, неквапний, саме такий, яким переказують легенди. Ілюзія стилістичної однорідності виникає не в останню чергу завдяки тому, що зміст подій здається рівномірно розподіленим у часі. Читачеві невідомо, скільки разів Земля обернулася навколо Сонця, доки “герой Сольферино” одружився, став батьком, довідався, що його “подвиг” проституйовано шкільними підручниками, попрохав аудієнції у порятованого ним імператора, одержав її, подав у відставку і нарешті помер в успадкованім від тестя маєтку.
І так само невідомо, скільки років служив його онук, лейтенант Карл Йозеф фон Тротта на кордоні з Російською імперією, у галицькій глушині, коли почав пити і заліз у борги, коли закохався у підсунуту йому графом Хойницьким прив’ялу жінку, коли удостоївся на маневрах уваги свого немічного імператора, коли, як і дід, полишив армію, щоби, на відміну від останнього, повернутися у перші дні світової війни та невдовзі загинути.
Проміжки між усіма цими подіями виглядають начебто рівними, а часом їх і зовсім ніби нема. Епізод прилягає до епізоду, відтворюючи буття у його, здається, безперервній, майже “міфічній” повноті. Це – як ріка, що незмінно, невпинно несе свої води: життя героїв зображається строго хронологічно – жодних зміщень у часових пластах, жодних ретроспекцій, не кажучи вже про примхливу фрагментарність, породжувану стрибками думки, вторгненням чиїхось спогадів тощо.
Найпоширеніший тут антураж – це безвідрадні болота, очерет, жаб’яче кумкання, липуче болото і дощ – дрібний, безконечний… Він супроводить Карла Йозефа, коли той мусить відвідати вахмістра Сламу, чоловіка своєї померлої коханки. І під таким самим дощем стоїть у терплячому відчаї коло огорожі Шенбруннського палацу окружний начальник фон Тротта – син “героя Сольферино” та батько лейтенанта,- чекаючи на хвилину, коли його улюблений імператор відійде в інший світ.
Щоправда, у “Марші Радецького” нерідко присутнє й високе небо, здебільшого нічне, всіяне великими, яскравими, мерехтливими зорями. Та воно тут, здається, лише для того, щоби відтінити безсилля людини, – наприклад, старенького імператора, коли той у нічній сорочці стоїть біля відчиненого вікна і радіє, що обдурив своїх слуг, вирвавши для себе цю мить свободи.
І починаєш помічати, що суперечка з самим собою і зі своїми об’єктами, множинність ракурсів їхнього розгляду, іронічне “зняття” власних патетичних партій, – одне слово, весь цей неепічний, неміфічний “реквізит” – навмисне розмиває удавану монолітність ротівської оповіді, що жодної монолітності там ніколи й не було. Скажімо, називаючи твір “Маршем Радецького”, письменник мав на увазі аж ніяк не легендарні перемоги знаменитого австрійського фельдмаршала, а лише мелодію, створену на його честь Й. Штраусом, – мелодію молодечу, бравурну, веселу і тому кричуще невідповідну духові роману: адже роман є елегійним, подеколи трагічним і водночас не чужим насмішці, навіть сарказмові.
І штраусівський марш – ця, за словами самого Pота, “Марсельєза консерватизму” – включається у гру суперечностей. Коли щонеділі військовий оркестр виконував його під вікнами резиденції окружного начальника фон Тротти, малому Карлу Йозефу здавалося, ніби це і є уособлення Австрії. Однак той самий марш п’яничка-піаніст ушкварює в борделі тітоньки Розі, який охоче відвідують пани офіцери. І тут уже йдеться не про уособлення Австрії, а про наругу над нею.
Так само неоднозначним є і образ володаря цієї монархії – він хитрий та наївний, навчений досвідом і водночас беззахисний дідуган із прозорою краплинкою під носом.
Франц Йосиф не лише створений Pотом, а й справжній, історичний, – віддзеркалювався у своїх підданих: усі вони, починаючи від окружного начальника фон Тротти і закінчуючи придворними лакеями, носили однакові бакенбарді!. Від імператора чекали лише одного – уособлення спадкоємності. І все замкнулося у хибне і водночас по-своєму “надійне” коло: немічний монарх – мрія немічної імперії, а немічна імперія – мрія немічного монарха. То був грандіозний, помпезний і наскрізь облудний спектакль. Імператор правив за протагоніста, решта – актори, навіть статисти, включаючи, якщо не “героя Сольферино”, то принаймні його сина – окружного начальника. А ось в останнього з родини. Карла Йозефа, ролі вже немає. Він, власне, “останній” продукт виродження, але й спроба порятунку: недаремно його вабить незнайоме, чуже Сиполля, словенське село, з якого Тротти походять. Але повертатись туди пізно: не судилося.
Однак не лише у його героїв, а й у самого письменника не було іншої батьківщини, крім Австро-Угорської монархії. До того ж ця монархія аж ніяк не гірша за всі інші можливі батьківщини: слабкість додавала їй ліберальності, гіркий досвід – обачності, навіть своєрідної “мудрості”. Вона не могла не загинути, і тому загинула. Але інкарнацією Зла вона не була, і тому сумувати за нею, навіть її оплакувати є цілком природно, сумувати й оплакувати, водночас сміючись над її наївністю та сліпотою.
Все це й обумовило своєрідність “Маршу Радецького”: маємо справу з твором епічним, але водночас і з пародією на епічний твір. Мабуть, таку жанрову структуру слід означити як “іронічний реквієм”.
Із шістнадцяти романів, що їх протягом свого життя написав Pот, одинадцять так чи інакше пов’язані з Україною. Це ніби й цілком природно; він народився у Королівстві Галичина і Володомерія, живився спогадами свого дитинства. Але справа ускладнюється тим, що, закінчивши гімназію у Бродах та трохи провчившись у Львівському університеті, Pот покинув ті місця практично назавжди.
Проте, якщо, на думку X. фон Додерера, для збереження австрійського духу вистачило б і Відня, Pот дотримувався протилежної думки. У романі “Гробівець капуцинів” його alter ego граф Хойницький запевняє: “Дух Австрії не в центрі, а на периферії… Австрійська субстанція реалізується і весь час живиться провінціями нашої держави”. Отже, для Рота насамперед важила духовна цілісність монархії, і він мріяв про відродження цієї цілісності.
Вважаючи, що та держава спиралася не на центр, а на провінції, письменник, природно, звернув свій погляд на ті, що були йому найближчими, – тобто на Галичину і Волинь. Остання належала до Росії, але, на його погляд, все одно є Україною: цього кордону між Російською і Австрійською імперіями він взагалі ніколи не визнавав. І не лише тому, що по обидва боки мешкали ті ж самі євреї: для Pота на центральноєвропейському “Дикому Заході” прикордоння існував єдиний за духом народ. Тут він і віднайшов свою омріяну вітчизну та щораз відтворював її – у “Марші Радецького”, “Іові” (1930), “Фальшивій вазі”.
Виразником і навіть “пропагандистом” України (часом відверто політичним) він виступав і як публіцист: “У тій Європі, де якомога більша самостійність націй є найвищим принципом укладання мирних договорів, поділу територій та заснування держав, європейські та американські знавці географії не повинні були допустити, щоби великий 30-мільйонний народ був розбитий на кілька національних меншин і змушений жити у складі різних держав”.
Отже, Pот і справді мав на увазі всю Україну, а не лише галицьку її частину. “З цією вітчизною, – писав його біограф Д. Бронзен, – до якої вже не могло бути ніякого повернення, його пов’язували туга та заперечення, любов і ненависть, гордість і сором. Рано покинувши її, він шукав свою втрачену вітчизну на багатьох станціях своїх безперервних блукань манівцями найвіддаленіших країн Західної Європи. І віднайшов її у своєму художньому відтворенні східного світу”.
Українською мовою твори Pота перекладали І. Андрущенко та Є. Горева.
Д. Затонський
(1 votes, average: 5.00 out of 5)