Одна лукава лисиця захотіла поїсти рибки, а не знала, де побрати; думала, думала, та й здумала лягти на дорогу.
Мужик їде з рибою, раптом у мужика кінь зупинився; мужик і говорить сам про себе: «Що б це значило, що там лежить?» Пішов подивитися; дивиться, а лежить лисиця; він її штовхнув, а вона начебто здохла, він її побрав і поклав у віз із рибою та й закрив рогожею.
Їде мужик, радіє, що лисицю знайшов славну, розмерзнеться, так оснимает. А лисиця у цю пору прогризла діру на санях та й спускає по рибці у діру, а мужик жене й нічого не знає. Ось лисиця ледве не всю рибу вивудила з воза й вискочила з-під рогожі та й била у ліс. Мужик якось зупинився, подивився — лисиці ні, та й давай ревіти; ревів-те він, ревів, чого зробиш! «Екая проклята! Адже відігрілася, чорт її побери! Ну, а не дорого дана, не боляче й жалко». Він поїдь уперед, а не кинеться риби.
А лисиця пішла підбирати рибку й зносила її у свою лачужку та й ласує. Приходить вовк та й говорить: « Хліб-Сіль, кумонька!» — «У хлів зайшов, так двері шукай, куме!» — «Ой, мила кумонька, ти ще рибку їж?» — « Як же! Цього дні маленько, бог дав, наудила!» — «Ой чи! Де ти вудила?» — « У ополонці, у ополонці, мій миленький куме!» — «А як?» — «Дуже просто: тільки хвіст - від угрузи у воду, так такі палтухи ссарапаются, що любо-два! Як довше посидиш, так більше наудишь; не смикай скоро, дай заклюванню; а якщо клювати не буде, то змова читай: «Рибка, клюнь-потрап, мене за хвіст потягни!»
Куме стрімголов кинувся на ополонку вудити, прийшов і запустив хвіст свій у воду. Сидить, сидить, а клюванню ні, та й годі! У той час у нього так хвіст змерзнув у ополонці, що й п'ятьом би вовкам його не витягтися.
Ось іде баба за водою й бачить нашого рибалки; спершу гнала його словами, говорячи: «Пішов ти до чорта, прожора, бачиш, знайшов місце!» Потім вона бачить, що вовк ні з місця, підійшла до нього й давай його коромислом зваривать. Вовк скільки не ревів, не бився, не рвався, на всі сторони метався, Доки хвіст не відірвався, баба йому так назудила боку, що він абияк уплівся.
А лисиця у цей час прибігла у хату, де жила баба, та й давай у діжі куховарити по-своєму. Маленький хлопці втік усе на піч та й говорять лисиці: «Не торкни, не міси, собака, діжу! Мамка сама пригустит її!» Але лисиця своє стебенит, тепает тісто, та й годі; назюзгалась так, що боку ладь, і рило, і вуха, усе сите.
Вона встигнула отстряпаться до господарки й пішла лягла на дорогу, по якій куманьку йти, лежить і стогне крутійка. Ось і йде вовк і говорить їй: « Ні, кумонька, поганий лов, слава богу, тільки хвіст проудил, а не голову! Ох, кумонька, пошто це у тебе голова-те испроломана?» — «Мовчи вуж краще, куме; бачиш, у мене голова вся испроломана коромислом і мозок - від вийшов!» — «Ой, бідна, нема чого робити, сідай на мене, відвезу до двору». Вовк думає: «Не мені ж одному дісталося». Лисиця розреготалася: « Хи-Хи-Хи, біт не битого везе».
Вовк привіз лисицю додому й бає їй: «Не чи потрібне духівника, кумонька люб'язна?» — « Ні, куме люб'язний, не проторься, я чую тепер себе ліпше! Тобі не чи погано, мій друг?» — «Не знаю, чи скоро кров не буде капати із хвоста, усяке місце щось не так покійно!» Лисиця вовкові бає: « Дай - До я тобі заговорю кров, як рукою зніме!» — «Заговори, кумонька».
Вона й давай заговорювати: «Устань на камінь, кров не кане; устань на цеглу, кров закипить; у сороки болі, у ворони болі, у сича всіх шибче. Ну, куме, якщо не відвалиться, так переболится».