Жив-Ви л купець багатий. Були у нього три дочки. Перша на ногу крива, друга на руку крива, третя красуня: хто не гляне, розумом пов'яне! А колом села були глибокі ліси.
Ось сидять дівиці у віконечка. Раптом стукіт-грім, поїзд молодців їде. На каурих конях, на гнідих жеребцях. Молодці — рослі, гарні. Один у один. Голос у голос і волось у волосся. Сині каптани, червоні пояси.
За старшої батько давав три тисячі, за середньої дві тисячі, а за молодшої двісті рублів. Тому ті обидві незавидні, а молодша й гарна, і работная.
Ну, наїхали молодці на купецький двір. Вони на молодшу не дивляться й на середню не дивляться, старшу взамуж беруть. Ця старша зараділа. Вони її просватали, наклали повні підведення товару, добра так грошей. Батько запитує: «Коли, молоді, у гості будете?» — «А у межговенье».- «А де ваш будинок коштує?» — « За три села — висока гора, наш двір издаля видний!»
А молодша до дивиться, що у братів у кого пальця ні, у кого юшка ні, начебто на війні рубані. Ну, вони виїхали.
Чи Довго, чи коротко, приходить і межговенье, а молодих у гості немає. Раптом наїхали тридцять дев'ять братів у червоних каптанах, у синіх поясах. Стали середню дочку взамуж брати. «А коли ж молоді у гості будуть?» — «А у великий пост».
Ну, вони середню срядили. Добра всякого навалили повні вози. Та стали бенкетувати. А молодша дівчина й думає: «Що це вони беруть кривих при грошах, а на мене не дивляться? Що це сестра у межговенье не пригостилась, та й веети не дає? Що це за двір у них?»
Ну й нашвидку села у тарадайку й поїхала. Поки вони пригощалися-напивалися, переїхала вона три села, бачить — коштує висока гора. А на тій горі ні кола ні двору. Три сосни коштують так камені. Ну, виходить, усі як є обман. Вона скоріше додому поїхала. Отут іде стара бабуся. «Сідай, бабуся, ноги не труди».- «Ти звідки, дівчина?» — «Так і так, їздила на гору наречених двір дивитися, а там ні кола ні двору».- «А ці-те мені племінники. У них, дівчина, будинок у зеленому лісі. Від вашого села тридцять три версти, у праву руку, третя доріжка, по доріжці сиза пташка поскакивает».
Ось приїхала дівчина додому. А там уже молоді поезжают. Вона побігла так у постелю й заховалася. Вони й поїхали. Вона на візку лежить, під постіллю тремтить, ледве дихає. Ну, їдуть вони тридцять три версти, згорнули у праву доріжку. На доріжці пташка поскакивает: «Дівка, не їзди, дівка, не їзди!» Наречена запитує: «Щось пташка попискивает?» — «А так пищить. Заграйте, братики, у гармонь». Вони й заграли. А пташка: «Дівка, не їзди, дівка, не їзди!» Вони пущі відіграти. Отут уже пташка голосніше пищить: «Дівка, не їзди, дівка, не їзди!» — «Бач яка, музиці заважає!»
Побрав розбійник і вбив птаха каменем.
Ну, доїхали до двору. Двір забором загороджений, із щілин рушниці стирчать, на воротах замки висять. Собаки злі на ланцюгах бігають. Пішли усе у світлиці. Та постелю понесли — у кут світлиці звалили. Лежить дівчина й дивиться. Світлиця багата: у сріблі, перлами шита, а дух, захід тобто, негарний такий. Та молода за стіл села, голову повісила. Ну, наречений і говорить: «Дві тисячі у скрині кладіть, а господарці будинок покажіть».
Ті відкрили скрині, а там золота, срібла, перли... Ну, вони туди гроші зсипали.
Відкрили двері у іншу кімнату, наречена так на підлогу й упала: уся кімната кров'ю залита, усюди руки-ноги людські, на передньому стовпці старша сестра виснится! «Ну, - говорить наречений, - знімай плаття дороге, щоб не забруднити, і тобі туди ж іти».
Ну, вони з неї плаття, хрест, взуття — усе зняли. Принесли сокиру. А сестра лежить ні жива ні мертва. Наречена й охнути не встигнула, вони їй голову зрубали! «Тягни, Тишка, у підвал!» — « Стій, братики, а кільце на ній заручне». Стали кільце знімати, а воно й не йде — захолоділа рука. «Бий, Тишка, з пальцем». Той тюкнув, так палець відлетів і прямо до дівчини у постелю. Той туди-сюди, давай шукати — немає ніде. «Ну, спати пора, завтра у світлі знайдемо, усі свої адже».
Та лягли спати. Тільки вони захропли, вона й вибралася. А вони по всій світлиці розвалилися, пройти не можна. Вона через один перескочила, через інший перескочила, через усі перескочила, двері відкрили й вибігла. А двері й скрипни. Вони й кликают: «Ванька, ти? Санька, ти? Пашка, ти?..» Усі тридцять дев'ять на місцях. «Хтось у нас чужий побував, у двері вийшов! Нать у погоню йти».
Схопилися й поїхали.
А вона біжить, палець сестрин у кишені тримає. Добігла до росстани — не знає куди йти, а грім-шум чутний — розбійники їдуть. Вона сюди... А отут пташка закричала: «Дівка, уліво, дівка, уліво!» Вона й побігла вліво. Біжить, біжить — погоня близько. Ранок став. Ось їде черепан: «Дяденька, дяденька, спрягти мене під горщики».- «Сідай».
Вона й залізла під горщики. Налетіли розбійники: «Черепан, не чи бачив випадну дівку?»- «Не бачив».
Вони давай горщики бити. Били-Били — півсотні перебили. Черепан і говорить: «Що ви мене розоряєте? Я вам худого не зробив, а у мене діти голодом сидять». Вони й не стали бити: «Десь ми її позаду втратили!»
Поїхали назад. Вона з-під горщиків вилізла й далеві побігла. Бігла, бігла — погоня близько. Їде мужик, везе коробья. «Дяденька, дяденька, спрягти мене!» — «Сідай».
Розбійники наїхали: «Не чи бачив випадну дівку?» — «Не бачив». Вони стали коробья ламати. Ламали-Ламали — сто штук зламали, її не знайшли. Мужик говорить: «Що ви коробья ламаєте? У мене діти з голоду помруть!»
Вони й кинули ламати. Та поїхали. А вона вискочила й побігла. Раптом побачила тропочку, і пташка кричить: «Дівка, на стежинку, дівка, на стежинку!»
А вона по цій стежинці й додому добралася.
Ну, великий пост приходить, сестра у гості не їде.
А наїхали тридцять вісім розбійників у чорних каптанах красуню сватати.
Та вона скликала бенкет великий — і царя, і полковників. Та веліла полковникові привести роту солдатів і говорить: «Ось ці молодці двох мої сестер засватали. Одна виїхала, і не чути нічого, інша виїхала, і не чути нічого. Одна повинна була на межговенье прийти — не прийшла. Інша у великий пост обіцялася, і немає її. Говорили вони, що у них через три села двір коштує, на високій горі з усіх боків видне. А на тій горі — ні кола ні двору. Одні сосни ростуть».
Ці розбійники повскакивали, а солдати їх за стіл посадили. А вона говорить: « Є у них будинок у зеленому лісі, у цьому будинку кров і руки-ноги людські. Там обох мої сестер скінчили». А вони кричать: «Брешеш, чим доведеш?»
А вона винесла кільце з мертвим пальцем та й кинула їм: «Це, - говорить, - що?!»
Вони отут і зізналися. Їхніх усіх стратили, а її цар взамуж побрав.