У одного царя багато років утримувався мужик руки железни, голова чугунна, сам мідний, хитрун була, важлива людина. Син паную Іван-царевич був маленький, ходив повз у'язницю. Цей старий подкликал його до себе й заблагав йому: «Дай, будь ласка, Іван-царевич, напитися!» Іван-царевич ще нічого не знав — був маленький, почерпнув води й подав йому: старого із цього у у'язниці не стало, пішов. Дійшла ця звістка й до царя. Цар наказав Івана-Царевича за цю справу вигнати із царства. Царське слово — закон: Івана-Царевича вигнали із царства; пішов він куди ока дивляться.
Ішов довго; нарешті приходить у друго царство пряме до царя, проситься у службу. Цар його прийняв, наказав зробити конюхом. Він тільки спить на стайні, а за кіньми не ходить; стаєнний староста не одного разу бив його. Іван-царевич усе терпів. Якийсь цар сватав царівну у цього царя й не висватав; за те оголосив війну. Цей цар пішов з військами, а царством залишилася правити дочка його Марфа-Царівна. Вона й колись зауважувала Івана-Царевича, що він не простого роду; за те й послала його у якесь місце губернатором.
Іван-царевич виїхав, живе там, править справою. Один раз поїхав він на полювання; тільки виїхав за жило — нівідкіля узявся мужик руки железни, голова чугунна, сам мідний: «А, здраствуй, Іван-царевич!» Іван-царевич йому поклонився. Старий кличе його: «Поїдемо, — говорить, — до мене у гості». Поїхали. Дідок увів його у багатий будинок, крикнув малої дочки: «Агов, давай-но нам пити і є, та й піввідерну чашу вина!» Закусили; раптом дочка приносить піввідерну чашу вина й підносить Івану-Царевичеві. Він відмовляється, говорить: «Мені не випити!» Старий велить братися; побрав чашу, і звідки у нього сила взялася — на один дух так і випив це вино!
Потім старий скликав його розгулятися; дійшли до каменю у п'ятсот пудів. Старий говорить: «Піднімай цей камінь, Іван-царевич!» Він думає собі: «Де мені підняти такий камінь! Однак спробую». Побрав і легко перекинув; сам знову й думає: «Звідки ж у мене береться сила? Мабуть цей старий у провині її мені подає». Походили скільки часу й пішли у будинок. Приходять: старий середней дочки крикнув цебро вина принести. Іван-царевич змело узявся за чашу вина, випив на один дух. Знову пішли розгулятися, дійшли до каменю у тисячу пудів. Старий говорить Івану-Царевичеві: «Ну-но, переметни цей камінь!» Іван-царевич негайно схопив камінь і кинув, і думає собі: «Ека сила прагне у мені бути!»
Відвертали знову у будинок, і знову старий крикнув великої дочки принести півтора цебра чару зелена провина. Іван-царевич і це випив на один дух. Пішли зі старим розгулятися. Іван-царевич легенько метнув камінь у півтори тисячі пудів. Тоді старий дав йому скатертку-самовертку й говорить: «Ну, Іван-царевич, у тобі тепер багато сили: коня не підняти! Ґанок удома вели переробити, тебе воно не стане піднімати; стільці треба інші ж; під підлоги можна наставити частіше подстоек. Ступай з богом!» Усі люди засміялися, як побачили, що губернатор з полювання йде пішки, а кінь веде у приводу. Він прийшов додому; під підлоги велів наставити стійок, стільці усе переробили, стряпок, покоївок прогнав, один собі живе, як пустельник. Та всі дивують, як живе він голодом; ніхто йому не куховарить! Дарма що його харчує скатертка-самовертка.
У гості ходити ні до кого він не став, та і як ходити? Нічого його не піднімало у будинках.
Цар тим часом з походу відвертав, довідався, що Іван-царевич живе губернатором, наказав його перемінити й зробити знову конюхом. Нема чого робити — Іван-царевич став жити конюхом. Один раз стаєнний староста став його кудись наряджати, та й ударив; Іван-царевич не стерпів, як схопив його сам, так голову й відбив. Дійшла справа це до царя; привели Івана-Царевича. «Почто ти забив старосту?» — запитав цар. «Він сам наперед ударив мене; я не шпарко й відплатив йому, так якось по голові: голова й відпала». Інші конюхи сказали те ж — заділ наперед староста, а Іван-царевич ударив його нешпарко. Нічого не зробили з Іваном-Царевичем, тільки перемінили з конюхів у солдати; він і отут почав жити.
Не чрез довге часу приходить до царя мужик сам з ніготь, борода з лікоть, і подає лист за трьома чорними печатками від Водяного пануючи; отут написане: коли цар у такий-то день і на такий-то острів не привезе дочка свою Марфу-Царівну взамуж за сина Водяного пануючи, те він людей усіх приб'є й усе царство вогнем сожгет; а за Марфою-Царівною буде триглавий змій. Цар прочитав цей лист, подав від себе інша відповідь до Водяного паную, що дочка віддати згодний; проводив старого й скликав сенаторів і думних дяків думу думати, як відстояти дочку від триглавого змія? Коли не послати її на острів, те всьому царству від Водяного пануючи буде смерть. Кликнули клич, не чи вишукається така людина, який би узялася виручати від змія Марфу-Царівну? За того її цар і взамуж віддасть.
Найшовся якийсь поддергайко, побрав роту солдатів, повіз Марфу-Царівну; привозить на острів, залишив її у хатині, а сам залишився чекати змія на вулиці. Тим часом Іван-царевич довідався, що Марфу-Царівну відвезли до Водяного паную, зібрався й поїхав на острів; прийшов у хатину, Марфа-Царівна плаче. «Не плач, царівна! - сказав він їй. - Бог милостивий!» Сам ліг на крамницю, голову поклав на коліна Марфі-Царівні й заснув. Раптом змій і почав виходити, води за ним заюшило на три аршини. Пан із солдатами стояв отут; як початку вода прибувати, він і скомандував їм: «Марш на ліс!» Солдати усе збилися на ліс. Змій вийшов і йде прямо у хатину. Марфа-Царівна побачила, що змій іде за нею, початку Івана-Царевича будити; той зіскочив, на один раз відітнув усі три голови у змія, а сам пішов. Пан повіз Марфу-Царівну додому до батька.
Не чрез багато часу старий сам з ніготь, борода з лікоть виходить знову з води й несе від Водяного пануючи лист за шести чорними печатками, щоб цар привіз дочку на той же острів шестиглавому змієві; а коли він не віддасть Марфу-Царівну, те Водяной цар грозив усе царство потопити. Цар відписав знову, що згодний віддати Марфу-Царівну. Маленький старичонко пішов. Цар почав кликати клич; послали скрізь паперу: не чи найдеться така людина, який би позбавила Марфу-Царівну від змія? Той же пан знову з'явився, говорить: «Я, ваше царско величність, позбавлю; тільки дайте роту солдатів». - «Так більше не чи треба? Тепер змій про шість глав». - «Буде. Мені й цього багато».
Зібралися всі, повезли Марфу-Царівну; а Іван-царевич довідався, що Марфа-Царівна знову у напасті, за чесноту її, що його зробила губернатором, пішов чи туди, чи поїхав; так само застав Марфу-Царівну у хатині, входить до неї. Вона вуж чекає його; тільки побачила — обрадувалася. Він ліг і заснув. Раптом шестиглавий змій і почав виходити; води заюшило на шість аршинів. Пан із солдатами ще спершу сидів на лісі. Змій увійшов у хатину, Марфа-Царівна розбудила Івана-Царевича; ось вони схопилися, билися-билися, Іван-царевич відітнув змієві голову, другові, третю, і всі шість, і сбросал їх у воду, а сам начебто ні у чому не бував — пішов. Пан із солдатами зліз із лісу, поїхав додому, доносить цареві, що бог допоміг відстояти Марфу-Царівну; і її, видне, настрашив чимсь цей пан: вона не змела сказати, що не він відстоював її. Пан став приступати, щоб зробили весілля. Марфа-Царівна велить почекати. «Дайте, — говорить, — мені поправитися зі страху; я й те геть як налякалася!»
Раптом знову той же старий сам з ніготь, борода з лікоть виходить із води й несе лист із дев'яти чорними печатками, щоб цар негайно послав Марфу-Царівну на такий-то острів і у такий-то день до девятиглавому змієві, а коли не пошле, то всі його царство буде потоплено. Цар знову відписав, що згодний; сам почав шукати такої людину, який би позбавив царівну від девятиглавого змія. Той же пан знову вишукався й поїхав з ротою солдатів і з Марфою-Царівною.
Іван-царевич почув це, зібрався й відправився туди ж, а Марфа-Царівна там чекає вуж його. Він прийшов; вона обрадувалася, стала його запитувати, якого він роду, хто такий, як кличуть? Він нічого не сказав, ліг і заснув. Ось девятиглавий змій і почав виходити, води підняв на собі на дев'ять аршинів. Пан знову скомандував солдатам: «Марш на ліс!» Залізли. Марфа-Царівна будить Івана-Царевича, не може розбудити; змій вуж близько у порогу! Вона слізно заплакала; Івана-Царевича розбудити усе не може. Змій вуж підповзає, тільки схопити Івана-Царевича! Він усе спить. У Марфи-Царівни був ножичок перочинний; вона їм і резнула по щоці Івана-Царевича. Він прокинувся, зіскочив, схопився зі змієм битися-борсатися. Ось змій почав издолять Івана-Царевича. Нівідкіля узявся мужик руки железни, голова чугунна, сам мідний, схопив змія; відітнули двоймя йому всі голови, сбросали у воду й пішли. Пан пущі того зрадів; соскакали з лісу, відправилися у своє царство, і він невідступно став просити царя зробити весілля. Марфа-Царівна відмовлялася: «Почекайте небагато так дайте мені оправитися; я й те геть як злякалася!»
Дідок сам з нігтик, борода з локоток знову приніс лист. Водяний цар вимагає винуватого. Панові й не хотілося було їхати до Водяного паную, так нема чого робити — послали. Спорядили корабель і відправилися (а Іван-царевич отут на флоті служив, якось потрапив відразу на корабель); пливуть. Раптом назустріч їм корабель — як птах летить, тільки й кричать: «Винуватого, винуватого!» — і пробіг повз. Небагато відплили, інший корабель назустріч, і знову кричать: «Винуватого, винуватого!» Іван-царевич указав на пана; уже вони його били-били — до півсмерті! Проїхали.
Ось приїжджають вони до Водяного паную. Водяний цар наказав натопити докрасна чугунну чи, железну чи баню й винуватого посадити туди. Пан перелякався, душу у п'яти пішла! Смертонька приходить! А у Івана-Царевича залишився з тих кораблів якась людина, побачив, що Іван-царевич не простого роду, і став у нього служити. Іван-царевич і послав його: «Ступай, просидь у лазні». Той зараз збігав; йому — диявол те і є — нічого там не робиться, прибіг назад непошкоджений. Винуватого знову зажадали, тепер уже до самого Водяного паную; пана повели. Уже його лаяв-лаяв, бив-бив Водяной цар і велів прогнати. Поїхали назад.
Пан будинку пущі ще став пишатися й не відходить від царя, приступає, щоб зробив весілля. Цар просватав; призначили день, коли бути весіллю. Пан — де піднявся! Рукою не дістанеш! Ніхто близько не підходь! А царівна говорить батькові: «Панотець! Вели зібрати всіх солдатів; я прагну дивитися їх». Негайно солдат зібрали. Марфа-Царівна й пішла, усіх обійшла й доходить до Івана-Царевича, глянула на щоку й бачить рубець, як вона ножичком його резнула; бере вона Івана-Царевича за руку й веде до батька: «Ось, панотець, хто мене позбавив від зміїв; я не знала — хто він, а тепер довідалася по рубцю на щоці. Пан - Від сидів із солдатами на лісі!» Відразу солдат тих запитали: чи сиділи вони на лісі? Вони сказали: «Правда, ваше царско величність! Пан був ледве живий, не придатний!» Того разу його розжалували й послали у посилання; а Іван-царевич обвінчався на Марфі-Царівні, став жити так бути й хліб жувати.