У деякому царстві, далекій державі, Жив-був цар із царицею, у них був син Іван-царевич, з роду німий. Було йому років дванадцять, і пішов він раз у стайню до улюбленого свого конюха. Конюх цей казав йому зазавжди казки, і тепер Іван-царевич прийшов послухати від нього казочки, так не те почув. «Іван-царевич! - сказав конюх. - У твоєї матері скоро народиться дочка, а тобі сестра; буде вона страшна відьма, з'їсть і батька, і мати, і всіх подначальних людей; так ступай, попроси у батька що не є найкращого коня — начебто покататися, і поїдь отсюдова куди ока дивляться, коли прагнеш від лиха позбутися». Іван-царевич прибіг до батька й з роду вперше заговорив з ним; цар так цьому зрадів, що не став і запитувати: навіщо йому добрий кінь потрібний? Негайно наказав що не їсти найкращого коня зі своїх табунів осідлати для царевича. Іван-царевич сіл і поїхав куди ока дивляться.
Довго він їхав; наїжджає на дві старих швачок і просить, щоб вони побрали його із собою жити. Баби сказали: «Ми б раді тебе побрати, Іван-царевич, так нам вуж небагато жити. Ось доламаємо скриню голок так изошьем скриня ниток — негайно й смерть прийде!» Іван-царевич заплакав і поїхав далі. Довго їхав, під'їжджає до Вертодубу й просить: «Прийми мене до себе!» — «Радий би тебе прийняти, Іван-царевич, так мені жити залишається небагато. Ось як повидерну всі ці дуби з коріннями — негайно й смерть моя!» Пущі колишнього заплакав царевич і поїхав усе далі так далі. Під'їжджає до Вертогору; став його просити, а він у відповідь: «Радий би прийняти тебе, Іван-царевич, так мені самому жити небагато. Бачиш, поставлений я гори перевертати; як упораюся із цими останніми — отут і смерть моя!» Залився Іван-царевич гіркими сльозами й поїхав ще далі.
Довго їхав; приїжджає, нарешті, до Солнцевою сестриці. Вона його прийняла до себе, кормила-напувала, як за рідним сином ходила. Добре було жити царевичеві, а всі ні-ні, та й сгрустнется: захочеться довідатися, що у рідному будинку деется? Зійде, бувало, на високу гору, подивиться на свій палац і бачить, що усе з'їдене, тільки стіни осталися! Зітхне й заплаче. Раз отак подивився так поплакав — відвертав, а Солнцева сестра запитує: «Тому ти, Іван-царевич, нонче заплаканий?» Він говорить: «Вітром у очі надуло». Іншим разом знову те ж; Солнцева сестра побрала та й заборонила вітру дути. Та втретє відвертав Іван-царевич заплаканий; так уже робити нема чого — довелося у всьому визнаватися, і став він просити Солнцеву сестрицю, щоб відпустила його, добра молодця, на батьківщину понаведаться. Вона його не пускає, а він її просить; нарешті впросив-таки, відпустила його на батьківщину понаведаться й дала йому на дорогу щітку, гребінку так два моложаві яблучка; який би не була стара людина, а з'їсть яблучко — умить помолодіє!
Приїхав Іван-царевич до Вертогору, усього одна гора залишилася; він побрав свою щітку й кинув у чисто поле: звідки не узялися — раптом виросли із землі високі-високі гори, верхівками у небо впираються; і скільки отут їх — сила-силенна! Вертогор зрадів й весело прийнявся за роботу. чи довго, чи недовго — приїхав Іван-царевич до Вертодубу, усього три дуби осталося; він побрав гребінку й кинув у чисто поле: звідки що — раптом зашуміли, піднялися із землі густі дубові ліси, дерево дерева товстіше! Вертодуб зрадів, дякував царевичеві й пішов столітні дуби вивертати. чи довго, чи недовго — приїхав Іван-царевич до бабів, дав їм по яблучку; вони з'їли, умить помолоділи й подарували йому хусточку: як махнеш хусточкой — стане за ціле озеро!
Приїжджає Іван-царевич додому. Сестра вибігла, зустріла його, приголубила: «Сядь, — говорить, — братик, пограй на гуслях, а я піду — обід приготую». Царевич сіл і бриньчить на гуслях; виповз із нори мишеня й говорить йому людським голосом: «Рятуйся, царевич, біжи скоріше! Твоя сестра пішла зуби точити». Іван-царевич вийшов зі світлиці, сіл на коня й поскакав назад; а мишеня по струнах бігає гусли бриньчать, а сестра й не відає, що братик пішов. Нагострила зуби, кинулася у світлицю, глядь — немає ні душі, тільки мишеня у нору сковзнув. Розлютилася відьма, так і скрипить зубами, і пустилася у погоню.
Іван-царевич почув шум, оглянувся — ось-ось нажене сестра; махнув хусточкой — і стало глибоке озеро. Поки відьма переплила озеро, Іван-царевич далеко виїхав. Понеслася вона ще швидше... ось уже близько! Вертодуб угадав, що царевич від сестри рятується, і давай виривати дуби так валити на дорогу; цілу гору накидав! Немає відьмі проходу! Стала вона шлях прочищати, гризла-гризла, насилу продерлася, а Іван-царевич вуж далеко. Кинулася доганяти, гнала-гнала, ще трошки... і піти не можна! Вертогор побачив відьму, ухопився за найвищу гору й повернув її саме на дорогу, а на ту гору поставив іншу. Поки відьма карабкалась так лізла, Іван-царевич їхав так їхав і далеко опинився.
Перебралася відьма через гори й знову погнала за братом... Угляділа його й говорить: «Тепер не підеш від мене!» Ось близько, ось нажене! У те саме час підскакав Іван-царевич до теремів Солнцевою сестриці й закричав: «Сонце, Сонце! Відчини оконце». Солнцева сестриця відчинила вікно, і царевич підхопився у нього разом з конем. Відьма стала просити, щоб їй бачили брата головою; Солнцева сестра її не послухала й не бачила. Тоді говорить відьма: «Нехай Іван-царевич іде із мною на ваги, хто кого переважить! Якщо я переважу — так я його знімання, а якщо він переважить — нехай мене вб'є!» Пішли; спершу сіл на ваги Іван-царевич, а потім і відьма полізла: тільки ступила ногою, як Івана-Царевича нагору й підкинуло, так з такою силою, що він прямо потрапив на небо, до Солнцевою сестрі у тереми; а відьма-змія залишилася на землі.