Романтизм як тип культури й художня система

До діячів романтизму відносять братів Шлегелей, Новалива, Шлейермахера, Шеллинга, Гельдерлина, Гофмана, Байрона, Гейне, Шуберта, Вагнера, Карлейла. Цей список можна значно розширити. Парадоксальним образом романтизм з’єднував культ особистої неповторності індивідуума з тяжінням до безособового, стихійному, колективному; підвищену рефлективність Творчості – з відкриттям миру несвідомого; гру, що розуміє як вищий зміст творчості, – із закликами до впровадження эстетического в “серйозну” життя; індивідуальний бунт – з розчиненням

у народному, родовому, національному

Хронологічні рамки романтизму характеризуються відносною одночасністю початку (1790-і роки) і невизначеністю завершення (1820-1830-і – в Англії й Німеччині, 1870-1880-і – у Франції). Для США ці дати варто зрушити вперед на 20-30 років. Соціально-політичні передумови романтизму лежать у революційних потрясіннях кінця XVIII століття: Війна за незалежність в Америці й, головне, Велика французька революція 1789-1794 р. Її емоційне переживання, а потім осмислення її досвіду, її наслідків зіграли вирішальну роль у виникненні й розвитку романтичного світогляду. Головні представники романтизму

в літературі – Новалис, Жан Поль, Э. Т. А. Гофман, У. Вордсворт, В. Скотт, Дж. Байрон, П. Б. Шеллі, В. Гюго, А. Ламартин, А. Міцкевич, Э. По, Г. Мелвилл, М. Ю. Лермонтов, В. Ф. Одоєвський; у музиці – Ф. Шуберт, К. М. Вебер, Р. Вагнер, Г. Берліоз, Н. Паганини, Ф. Аркуш, Ф. Шопен; в образотворчому мистецтві – живописці Э. Делакруа, Т. Жерико, Ф. О. Рунге, К. Д. Фрідріх, Дж. Констебл, У. Тернер, у Росії – О. А. Кипренский, А. О. Орловський

Ідеї й художні принципи Гофмана вплинули на наступну літературу як реалістичну (О. Бальзак, Ч. Диккенс, Ф. М. Достоєвський), так і символістську (ірраціональні й містичні мотиви). Демократичні ідеї пізнього Р. знайшли своє вираження у творчості А. Шамиссо, ліриці Г. Мюллера, у поезії й прозі Гейне, що справедливо називали себе “останнім романтиком” (він виходить за рамки властиво романтизму й піддає його спадщину критичному перегляду).

Міфологічна школа, напрямок у фольклористиці й літературознавстві 19 в., що виникло в епоху романтизму. Її філософська основа – естетика Ф. В. Шеллинга й братів А. і Ф. Шлегелей, що сприймали міфологію як “природну релігію”. Для міфологічної школи характерне подання про міфологію як про “необхідну умову й первинний матеріал для всякого мистецтва” (Шеллинг), як про “ядро, центр поезії” (Ф. Шлегель). Остаточно міфологічна школа оформилася в працях братів В. і Я. Гримм. Відповідно до їх теорії, народна поезія має “божественне походження”; з міфу в процесі його еволюції виникли казка, епічна пісня, Легенда й інші жанри; фольклор – несвідома й безособова творчість “народної душі”.

Користуючись методом порівняльного вивчення, брати Гримм пояснювали подібні явища у фольклорі різних народів загальної для них найдавнішою міфологією. Міфологічна школа поширилася в багатьох країнах Європи: Німеччини (А. Кун, В. Шварц. В. Манхардт), Англії (М. Мюллер, Дж. Кокс), Італії (А. де Губернатис), Франції (М. Бреаль), Швейцарії (А. Пикте), Росії (А. Н. Афанасьєв, Ф. И. Буслаєв, О. Ф. Міллер). Міфологічна школа розвивалася у двох основних напрямках: “етимологічному” (лінгвістична реконструкція початкового змісту міфу) і “аналогійному” (порівняння подібних по змісту міфів). Перше представлено роботами Куна (“Сходження вогню й божественного напою”, 1859; “Про стадії мифообразования”, 1873) і Мюллера (“Досвіди по порівняльній міфології”, 1856; “Читання про науку й мову”, 1862-1864). Користуючись “палеолингвистической” методикою, Кун і Мюллер прагнули реконструювати древню міфологію, пояснюючи зміст міфів обожнюванням явищ природи – світил (“солярна теорія” Мюллера) або грози (“метеорологічна теорія” Куна).

Йенский романтизм. Художні принципи: теорія роману, фрагмента, принцип міфологічної типізації, роль творчої інтуїції. Иенский романтизм складався в атмосфері передових суспільно-політичних ідей, які висунула й прагнула здійснити революція кінця XVIII в. у Франції, і він не міг не випробовувати їхнього плідного впливу. В Иенском унив-те брати Ш., Фихте, Новалис, Людовик Тик – центр ідеологічної опозиції. Їм далека була віра в здійснення передових ідеалів Французької революції в майбутньому. Вони не були ні реакціонерами, ні реставраторами середньовічних відносин, але їхні пошуки справедливого внебуржуазного ідеалу ставали ретроспективними й нерідко виражалися в ідеалізації давньої давнини, як правило, середньовіччя, що вони все-таки прагнули співвіднести із сучасним суспільним розвитком (утопія Новалиса). При цьому в утопічному ідеалі иенцев акцент ставився не на суспільної, а на эстетической стороні

Йенский кружок (1796-1802). Перше європейське романтичне об’єднання, “ідеал романтичного симпозіуму” (Н. Берковский). Основні учасники: брати А. В. і Ф. Шлегели, Л. Тик, Новалис, Ф. В. Шеллинг, Ф. Д. Шлейермахер. Вироблення теорії романтизму і її практичне втілення. Видання журналу “Атеней” (1797-1800). Відсутність більших трактатів-маніфестів. Фрагментарний стиль мислення. Фрідріх Шлегель (1772-1829) як головний теоретик иенской школи. “Критичні (ликейские) фрагменти” і “Атенейские фрагменти”. Універсальність – головна характеристика “романтичної поезії”. Концепція романтичної іронії не тільки як способу піднятися над злиденністю міщанського життя, але як прояву вищої духовної діяльності людини, найважливішого засобу художнього пізнання. 216 фрагмент: “три провідні тенденції” свого часу (Французька революція, філософія Фихте, роман Гете “Роки навчання Вільгельма Мейстера”). Апологія роману як синкретичного жанру, що найбільше відповідає вимозі універсальності мистецтва. “Люцинда” Ф. Шлегеля як проблемно-філософський роман

Ідеальна любов – співтворчість, тотожність життя й поезії. Пафос здійснення, переживання досягнутого ідеалу. Автобіографізм. Критичне відношення сучасників до роману. Жанровий універсалізм Людвіга Тику (1773-1853). “Білявий Экберт” (1796) як зразок раннеромантической новели-казки. Цикл комедій (“Кіт у чоботах” і інші, 1797-1800) – приклад романтичної іронії до вироблення Шлегелем теорії. “Мандрівки Франца Штернбальда” (1798) – перший романтичний роман про художника, жанровий еталон для наступних добутків у цьому роді. Творчість Новалиса (сьогодення ім’я Фрідріх фон Гарденберг) (1772-1801). Теоретичні “Фрагменти”, філософія “магічного ідеалізму”. Любов до Софії фон Кюн. Автобіографізм “Гімнів до ночі” і їхній метафізичний зміст. “Генріх фон Офтердинген” (1801 – незаконч.) як самий характерний раннеромантический роман. Історія становлення поета. Символіка “блакитної квітки”. Значення образів східної дівчини, рудокопа, пустельника, Матильди, Ціани


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Романтизм як тип культури й художня система

Categories: Нові твори

Links