Роки застою як час руйнації моральних цінностей у суспільстві (за творчістю О. Гончара)
Може здатися, що літературна біографія письменника Олеся Гончара була цілком безхмарною, що його не зачепили руйнівні дії тоталітарної держави, репресії та гоніння, як скажімо, торкнулися вони В. Стуса, І. Калинця та інших письменників-шістдесятників’. Та це тільки здається на перший погляд.
Говорячи про роки застою як про час руйнації моральних цінностей суспільства, не можна не згадати долю одного з найкращих творів письменника – роман “Собор”. У ті часи твір був сприйнятий, м’яко кажучи, неоднозначно. І це природно, бо в ньому
Письменник ішов до свого роману через глибоке осмислення навколишньої дійсності. Ще у 1966 році, вже працюючи над “Собором”, митець виступив на V з’їзді письменників України з Доповіддю “Думаймо про велике”, в якій підняв кілька болючих тем сучасності, як-от: збереження історичної пам’яті нації, незадовільний стан вивчення української
Олесь Гончар писав про цей час в історії країни: “…Упродовж багатьох літ Україні відводилася роль полігона, де тоталітарний режим розгортав нечувані за масовістю і жортокістю випроби, спрямовані на деструкцію цілої нації, на її планомірне методичне винищення. Власне це, як злочин проти людства, підлягало б розглядові міжнародного трибуналу, але світ мовчав.
Тоталітаризм вихолощував живу душу з людини, а відтак і з мистецтва”.
І в цей час з’явився “Собор”… Чи міг письменник передбачити, яка сумна доля чекає його твір? Перші відгуки на роман були цілком позитивні, адже критики М. Малиновська, Л. Новиченко, С. Шаховський та інші високо оцінили новий роман Олеся Гончара, вказуючи на його велику інтелектуальну глибину, дискусійність, гостру проблемність.
Григір Тютюнник також писав колезі-письменникові: “Щойно прочитав “Собор”. Орлиний, соколиний роман Ви написали, романнабат!” Але у своєму листі Тютюнник немовби передбачав, який резонанс матиме роман серед різноманітної бюрократичної братії. І от після стількох позитивних відгуків починається поступове цькування твору й автора. У пресі з’являються вміло організовані листи “анонімних читачів”, які рішуче засуджують роман, навіть не знаючи його змісту. Потім поступово звільняють з роботи усіх тих, хто давав схвальні рецензії на твір, починаються утиски й залякування. В історії цькування роману зіграв свою чорну роль перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко, який, мабуть, упізнав себе в образі Володьки Лободи і був цим дуже обурений. Смішно те, що його ім’я тепер залишилося в історії літератури тільки завдяки роману, який кар’єрист так ненавидів!
У Києві на Пленумі ЦК КПУ Ватченко звинуватив Олеся Гончара в “антирадянській пропаганді”, у тому, що роман “Собор” спрямований проти людей праці, викривлює їхні духовні риси. І посправжньому геніальний роман отримав оцінку “ідейно порочного, шкідливого, пасквільного”.
На підтримку роману Гончара виступив тоді Микола Бажан у своїй статті “У повній силі росту”, де назвав “Собор” великим успіхом прозаїка, значним, глибоким і багатоплановим твором: “Його герої – в більшості своїй хороші, добрі, чесні – живуть зовсім не в якійсь вигаданій, декоративній ідилічності, не в атмосфері постійно накачуваного, наче вода насосом, оптимізму, а в тій складності людського життя наших днів, яка примушує звучати всю клавіатуру почуттів не лише на мажорний лад. Гончар не стирає суперечностей. Він не уникає навіть гротескних перебільшень”.
Та схвальні відгуки фахівців вже не могли зупинити нищівної машини. Тоді твір було офіційно “заборонено”, тобто вилучено з бібліотек, книгарень. “Собор” повернувся до свого читача тільки через двадцять років…
Доля глибокого у своїй правдивій силі роману Олеся Гончара – чи не найпоказовіший приклад руйнівної сили тоталітарної держави, яка не зупинялася ні перед чим у бажанні зберігати “мажорні настрої” свого босого й напівголодного народу, який уже поступово почав забувати й те, яким він народом є насправді. Але історична правда не залежить від бажань можновладців, вона вільніша за їхню волю, тому й панує рано чи пізно…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)