Рильський досить витончений і складний поет
Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 р. в Києві у дворянській родині. Дитинство провів переважно в с. Романівка на Житомирщині. 1908 р. він вступив до приватної Київської гімназії В. Науменка і здобув там глибоку гуманітарну освіту. З 1915 р. М. Рильський навчався в Київському університеті – спочатку на медичному, а потім на історико-філологічному факультеті. Революція та громадянська війна не дали змоги закінчити освіту, і М. Рильський змушений був переїхати на село, де вчителював до осені 1923 р.
Після повернення до Києва він ще
У 1930-1932 рр. міняється доля поета: у країні розгорталися масові репресії проти національної інтелігенції, партією був проголошений курс на масову колективізацію, що призвело до голоду 1932-1933 рр. Не обминула доба і М. Рильського: з березня до серпня 1931 р. він пробув “під слідством” у в’язниці. Після виходу на свободу поет, щоб засвідчити свою лояльність радянській владі, друкує у серпні 1932 р. “Декларацію обов’язків поета й громадянина” та збірку “Знак терезів” (1932). Подальша творчість М. Рильського, який мусив відтепер обслуговувати панівну ідеологію, була позначена певним зниженням рівня художності. Нетривалий період відносної творчої свободи поет пережив у роки Вітчизняної війни. У повоєнний період М. Рильський зазнав несправедливої критики та ідеологічних гонінь. Нове духовне піднесення він відчув лише після смерті Сталіна, коли з середини 1950-х рр. був послаблений ідеологічний тиск. Цей час поет назвав періодом “третього цвітіння”. Творчість М. Рильського була відзначена Сталінськими (1943; 1950) та Ленінською (1960) літературними преміями СРСР.
У 1943 р. М. Рильський був обраний дійсним членом Академії наук УРСР, а у 1958 р. – академіком АН СРСР, очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, залишивши критичні та наукові праці з мовознавства, літературознавства і фольклористики. Він також багато перекладав, зокрема з англійської (Шекспір), білоруської (Я. Купала, Я. Колос та ін.), польської (А. Міцке-вич, Ю. Словацький, ), російської (О. Пушкін, М. Лєрмонтов, В. Брюсов та ін.), французької (Ж.-Б. Мольєр, Вольтєр, П. Верлеп, В. Гюго) та інших мов.
Помер Максим Рильський 24 липня 1964 р., похований па Байковому кладовищі в Києві.
До перших літературних спроб М. Рильський вдався ще в дитинстві, а вже у п’ятнадцять років видав свою першу поетичну збірку “На білих островах”, яка, попри учнівський характер віршів, була прихильно зустрінута критикою. Подальша літературна творчість засвідчила швидке зростання художньої майстерності поета. 1918 р. вийшла наступна збірка – “Під осішііми зорями”, де, як і в попередній, превалювали романтика юнацької мрії, поривання у далекі незнані світи, поетизація кохання, краси і людини.
Найвищого творчого розвитку М. Рильський досяг у 1920-х рр., у так званий неокласичний період. Збірки “Синя далечінь” (1922), “Крізь бурю й сніг” (1925), “Тринадцята весна” (1926), “Де сходяться дороги” (1929), “Гомін і відгомін” (1929) засвідчили розквіт самобутнього таланту поета, що виявився насамперед у художній довершеності вірша, філігранній обробці кожної строфи, вишуканій досконалості образів. У поезіях М. Рильського цього періоду відтворено ідеї культури, краси, мистецтва, пошуки гармонії природи і людської душі.
У роки Великої Вітчизняної війни М. Рильський створив такі твори, як “Слово про рідну матір”, поеми “Жага” і “Мандрівка в молодість” (останню поетові пізніше довелося кілька разів переробляти, аби уникнути звинувачень у націоналізмі). Тема патріотизму постала у спогадах про дитинство, зображенні митцем краси пейзажів рідної землі, героїки національної історії, найкращих рис українського народу.
Творче відродження М. Рильського припало на період “відлиги” в житті суспільства. Поетичні збірки “Троянди й виноград” (1957), “Далекі небосхили” (1959), “Голосіївська осінь” (1959) синтезували в собі здобутки попередніх етапів. Провідними для поета стали філософські роздуми про вічні цінності буття: працю, красу, добро і гуманізм.
“Рильський досить витончений і складний поет, щоби так легко було його умостити в елементарні формули як “геть від сучасності!” або “солодкий світ!”. І живе він разом з своїм часом, напружено і уважно в околишнє життя вдивляється, уміє помічати останній вираз його обличчя. Уміє пізнавати в його глибині струю вічнолюдського, близького всім часам і народам.
Весь чар, поезії Рильського і лежить саме в широті його мистецького співчуття і розмаїтості його поетичних перевтілень.
Вій не вірить в рожевий і безмежний поступ. Знає, що людина розв’яже ще тисячі складних технічних завдань, але головна життьова загадка зостанеться нерозгаданою.
Сліди символічної техніки у Рильського можна знайти скрізь – перш за все вони в непереможній владі звуків, що один одного підказують, нализуються один на один, утворюючи цілі узори внутрішніх рим, анафор і інш. повторів… Разом з тим в другій книзі, “Під осішііми зорями”, помітне прагнення іншої поетики і іншого слова, твердого і гострого, без тремтіння, зате чіткого ясною лінією…
Парнасизм не зразу дається поетові, збуджуючи в ньому лише спрагу і заздрість (“Завидую тобі, морозний супокою”). Але поволі, з дозріванням хисту із мішаної манери “Осінніх зорь” виформовується, коли хочете, класичний стиль, з його зрівноваженістю і кларизмом, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мислі. Місцями він досягає вершин Лскопта де Ліля (“Звірі”, “Ловці”), часами єднає безпосередність Гомера з витонченим різцем Ере-дія (“Апхізів син, вклонившися богині… І ряд очей, прихильних і ворожих, На них дивився із чертогів Божих”); то розіллється по віршованих рядках капризним потоком майже розмовної сиптакси Міцкевича (“Човен”); то візьме мотив Франка і до невпізнання здекорує і “розбарочить” строгу архітектурпість його монументальних мас (“Мандрівники”).”
Молюсь і вірю. Вітер грає Клянусь тобі, веселий світе, І п’яно віє навкруги, Клянусь тобі, моє дитя, І голубів тремтячі зграї Що буду жити, поки жити Черкають неба береги. Мені дозволять дух життя! І ти смієшся, й день ясніє, Ходім! Шумлять щасливі води, І серце б’ється, як в огні, І грає вітер навкруги, І вид пречистої надії І голуби ясної вроди Стоїть у синій глибині. Черкають неба береги! Запахла осінь в’ялим тютюном, Та яблуками, та тонким туманом,- І свіжі айстри над піском рум’яним Зоріють за одчиненим вікном. У травах коник, як зелений гном, На скрипку грає. І пощо ж весна нам, Коли ми тихі та дозрілі станем І вкриє мудрість голову сріблом? Бери сакви, і рідний дім покинь, І пий холодну, мовчазну глибінь На взліссях, де медово спіють дині! Учися чистоти і простоти І, стоптуючи килим золотий, Забудь про вежі темної гордині. 1925 Ластівки літають, бо літається, І Ганнуся любить, бо пора… Хвилею зеленою здіймається Навесні Батийова гора. Гнуться клени ніжними колінами, Чорну хмару сріблять голуби… Ще от день – і все ми, все покинемо Для блакитиокрилої плавби. Хай собі кружляє, обертається, Хоч круг лампочки, земля стара!.. Ластівки літають, бо літається, І Ганнуся плаче, бо пора…
(2 votes, average: 4.50 out of 5)