Завжди, коли чужоземне панування гнітило розвиток культури, мова залишалася тією скарбницею, що берегла від остаточної руйнації національний дух. Про неї говорили: “Не было, нет и быть не может”. Але вона існувала, вона жила у народній творчості та в літературі, зберігала багатовіковий історичний досвід рідного краю з його злетами і падіннями. Це змушувало українців пам’ятати, якого вони роду-племені: Як гул століть, як шум віків, Як бурі подих – рідна мова, Вишневих ніжність пелюстків, Сурма походу світанкова, Неволі стогін, волі спів,
Життя духовного основа. (М Рильський “Рідна мова”) Рідна мова для українських поетів-класиків М. Рильського й В. Сосюри – найкоштовніша перлина, великий скарб, який кожен з них беріг у власному серці. їхній поетичний хист доносив її багатство до свідомості краян, розповідав нею про радощі і болі народу. У віршах Максима Рильського “Рідна мова”, “Суворих слів, холодних і шорстких”, “Високий спів” мотив любові до рідної мови звучить проникливо і пристрасно. Треба сказати, що освідчення в цьому синівському почутті вимагало певної громадянської мужності. Гостроту проблеми він намагався
замаскувати, стверджуючи, що перешкоди на шляху розвитку української мови лишилися в минулому. Але людям, які знали правду, рядки цього вірша говорили про поетове сьогодення: Тебе хотіли розтоптати, У тебе цілились кати. Бо знали: матір розіп’яти – Тоді вже роду не бувати… Змішування української мови з російською призвело до масового незнання як однієї, так і другої. Люди почали розмовляти суржиком. Для Максима Рильського, який розпочав свою творчість у колі “неокласиків”, мовна мішанина була особливо болючою, бо із цієї школи він виніс надзвичайно уважне, вдумливе, трепетне ставлення до слова, до знання мови і віртуозного володіння нею. На виникнення суржику поет відгукнувся віршем “Мова”: Як парость виноградної лози, Плекайте мову. Пильно й ненастанно Політь бур’ян. Чистіша від сльози Вона хай буде… Це був розумний і сміливий заклик. Особливо якщо врахувати, що навіть найменше нагадування про будь-що національне в період “радянської літератури” могло обернутися для письменника особистою трагедією. Згадаймо нищівні удари, які посипалися на Володимира Сосюру через його поезію “Любіть Україну”. Варто було йому одним рядком обмовитися про “мову солов’їну”, як відразу з’явилися статті, в яких йому дорікали за оспівування “винятковості” української мови. Автор розуміє зміст цих звинувачень, тому що слово – велика сила, коли це слово рідної мови, якщо воно пройшло крізь серце поета: Коли це слово – зброя, як день, що не схолов, коли живуть у ньому ненависть і любов. Воно влуча, як куля, ця зброя золота, коли у нім ненависть з любові вироста… Влада завжди в першу чергу розправлялася з тими, хто володів цією дієвою зброєю – художнім словом. Сумнозвісні тридцяті роки стали яскравим свідченням того. Цвіт українського письменства загинув тоді на лютому морозі тоталітарного режиму. Але у народу залишалася мова. Вона була останнім оплотом національного самовизначення. І завжди ним буде. Доки житиме мова, не загубиться на землі слід українського народу. Вагому роль у її збереженні відіграють письменники.
