Все в мире покроется пылью забвенья, Лишь двое не знают ни смерти, ни тленья: Лишь дело героя да речь мудреца Проходят столетья, не зная конца. Фірдоусі Поезія Пушкіна і сам його образ – це пульсуюче щохвилини життя. Для нас Пушкін ніколи не буде застиглим класиком. Усе тому, що понад півтора століття тому поет писав про те, що сьогодні сприймається як дуже особисте, своє, життєво важливе, сучасне. Читаєш любовну лірику Пушкіна і втрачаєш відчуття часу, здається, що все це про нас. Хіба не про мою закоханість ці рядки: “Вы улыбнетесь – мне
отрада, вы отвернетесь – мне тоска…”? Або ця хвороба любові, що пізнається за всіма прикметами: Без вас мне скучно – я зеваю; При вас мне грустно – я терплю; И, мочи нет, сказать желаю, Мой ангел, как я вас люблю! Або це благання закоханого поета: “Алина! Сжальтесь надо мною. Не смею требовать любви!” Усе це знаходить відгук у наших серцях. Ми, звичайно, уголос так не говоримо, але почуття в нас такі ж самі. У цих та інших рядках про любов, написаних великим поетом, читачі за всіх часів будуть дізнаватися про своє, таємне. Ми не перестаємо дивуватися: як поет, що жив у першій половині XIX століття, міг знати,
про що ми буде думати на початку XXI століття? У його поезії ми впізнаємо свої проблеми, свої радощі і свої негаразди. Цей подив і пізнавання веде нас до щирого зв’язку між нами і Пушкіним. Зараз багато говорять і пишуть про втрату моральних ідеалів, про відсутність духовності. Мені здається,- що Пушкін на прикладі декабристів чудесно зумів показати моральний подвиг людини. Якщо політичні поняття про занепале рабство і про “уламки самовладдя” сприймаються нами як історичні факти, то “дум високе прагнення” – як головний результат життя і подвигу декабристів. Саме завдяки цьому вони були кращими людьми свого часу і залишаються такими ж сьогодні. “Дум високе прагнення” – це той ідеал, до якого “не заросте народна стежка”. Вона через минуле веде до майбутнього. Ідеалів у сучасну епоху так не вистачає! Свій Пушкін для молоді ще й тому, що він вітав “племя младое, незнакомое”. У вірші “Знову я відвідав…” поет звертається до “молодого гаю”, що розрісся за час його відсутності, до “зеленої родини” і сподівається, що коли-небудь, проходячи межу “володінь дідівських”, його онук згадає про нього. Так заведено, що ми живемо в тих, хто згадує нас, і в тому, що про нас згадують. Через рік після “Знову я відвідав…” Пушкін створює “Пам’ятник” – вірш про безсмертя вже не просто людини, а поета. Обидва вірші поєднує думка: “весь я не помру”. Але в “Пам’ятнику” масштаби розширені так, що вони охоплюють і нас із вами. Не “мій онук” – а “гордий онук слов’ян”, не “володіння дідівські” – а “по всій Русі великій” і навіть “у підмісячному світі”, не “шлях, поритий дощами” – “народна стежка”. Пушкін вірив, що його поезії призначене довге життя. Напевно, він, пронизуючи поетичною інтуїцією час, знав, що стане своїм у кожній прийдешній епосі. Своїм і досі неперевершеним. Хоча б тому, що ще ніхто не створив рядки вищі, чистіші і поетичніші, аніж ці: Исполнились мои желанья. Творец Тебя мне ниспослал, моя Мадонна, Чистейшей прелести чистейший образец.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)