ПУБЛІЙ ОВІДІЙ НАЗОН – ЕЛЛІНСЬКИЙ ТЕАТР
Якщо Вергілій і Горацій неначе втілили ідею співпраці поета і влади, то Овідій є символом їхнього конфлікту. Тоді, коли Август зміцнював підмурки Римської держави й відроджував римські чесноти – благочестивість, суворість, стриманість, – Овідій політикою не переймався зовсім. Улюбленець долі й багатої молоді, він оспівував кохання. Та ще й іронізував: мовляв, якщо Октавіан так наполягає, що Рим засновано Венериним сином Енеєм, то в цьому місті оспівувати кохання потрібно вже через “благочестиву” повагу до богині кохання Венерн.
Минали роки, Овідій вдало одружився і став належати до найвищих верств Риму. Здавалося б, він якраз вийшов із небезпечної зони, припинивши дратувати Августа незалежною поведінкою. Тим більше, що в “Метаморфозах” є елегантна присвята Октавіану. Та не так сталося як гадалося. Август наказав йому негайно покинути столицю і їхати в заслання аж на далеку окраїну Римської імперії, у Дакію (нині Румунія), до Том. Даремно ридала й непритомніла
А ось те, що Овідій – один із найвидатніших поетів світу, ні для кого не загадка. І глибоко символічно, що “золота доба” римської культури закінчилася смертю не Августа (14 p.), а Овідія (18 p.). Нині в туристичних довідниках можна прочитати, що Овідія поховано в румунській Констанці. Але щодо цього існує низка легенд. За однією з них, із його ім’ям пов’язана назва українського міста Овідіополь (Овідій + грец. поліс (місто) = місто Овідія). Мовляв, після просування Російської імперії на південь (XIX ст.) якийсь офіцер знайшов старовинний надгробок із написом “Овідій”. Там заклали фортецю, а згодом виросло місто. Можливо, це вигадка, можливо – дійсність (у реальність Трої теж спочатку не вірили). Та головне не те, де Овідій похований, а існування численних легенд про місце його поховання. Подібно до цього сім еллінських міст сперечалися, у якому з них народився Гомер. В обох випадках така множинність версій свідчить про надзвичайну популярність, непроминущу славу поетів. Тож Овідій не помилився, написавши в кінці “Метаморфоз”: “Persaecula omnia vivam” (“Я буду жити у віках”),
МЕТАМОРФОЗИ
ЧОТИРИ ПОКОЛІННЯ ЛЮДЕЙ
Перше поріддя було золоте; без бича і спонуки,
З власної волі воно Правоту шанувало і Чесність.
Кари і страху не знало. Погрозливе слово закону
Ще не читалось на мідній таблиці, і люд не страшився
Вирок почути судді, без суда і опіки безпечний.
Сосни з гірських верховин ще не сходили в діл на потоки,
Щоби легким кораблем незнані одвідати землі:
Жодні надмор’я чужі не манили щасливого люду.
Мури, глибокі рови не були ще для міст поясами;
Проста сурма і покручений ріг не співали до бою;
Меч і шолом не служили нікому. Без зброї, без війська,
Мирні народи жили в непорушнім і любім дозвіллі.
Щедра земля самохіть, ще не знаючи пут обов’язку,
Ралом не ткнута залізним, не зранена ще бороною,
Гойний приносила дар, поживу легку і корисну.
Люди збирали тоді дику вишню й суниці по горах,
Терен з занозистих віт, шовковиці ягоди стиглі,
Та жолуді, що ронило Юпітера древо розлоге.
Вічна стояла весна, і подувом ніжним Зефіри
Пестили цвіт луговий, що пишався і ріс, самосійний.
Втім і незораний лан половів – нахилявся хлібами.
І, не лежавши в пару, наливав своє стигле колосся.
Ріки текли молоком, струменіли скрізь нектаром ріки,
І темнолисті дуби золотими точились медами.
З того ж часу, як, заславши Сатурна у Тартар темничний,
Владу Юпітер посів, то вже срібна пора та настала,
Гірша від золота, але цінніша від темної міді.
Владар новий скоротив цілорічну Сатурнову Весну,
Літо додавши до неї, непевную Осінь і Зиму
І на чотири доби річний кругобіг поділивши.
Вперше тоді затремтіло повітря від суші та спеки,
І від холодних вітрів крижані позвисали бурульки.
Вперше тоді знадобились оселі; оселі знайшлися
В сховах печер, у кущах верболозу, поплетених ликом.
Вперше Церериним зерном засіяно ниву родючу
І під ярмом заревла-застогнала покірна худоба.
Третя доба – мідяна – за срібною хутко настала;
Люд войовничий, суворої вдачі, до зброї охочий,
Але ж іще не злочинний. Остання порода – залізна.
Тож як настала доба найгіршої тої породи,
Зразу ж з’явилася Кривда, минулися Чесність і Правда;
Хитрість, Брехня і Підступство посіли їх місце спустіле,
Зрада прийшла і Насильство, Жадоба на гроші і статки;
Виплив на море плавець, хоч на вітрі ще був безпорадний.
Сосни, що досі по горах шпилястих росли безтурботно,
Нині по хвилі незнаній помчали в світи кораблями.
Землю, що спільна була, як повітря, як сонячне сяйво,
Нині пройшов землемір, обніжки і межі поклавши.
Стали від неї тепер вимагати не тільки ужинків,
Але й скарбів, що від людського ока вона приховала.
В надра, в глибини підземні ідуть; від стігійської хвилі
Видобувають скарби, усякого лиха початок;
Вийшло Залізо на світ і Золото ще шкідливіше,
Вийшла на люди Війна, що живиться ними й лютує,
В хижих кривавих руках брязкучу стискаючи зброю.
Люд животіє з грабунку, на зятя не звіриться тесть вже,
Гість на господаря також – і братня любов потьмарилась;
Жінка грозить чоловікові, гой ворогує на жінку;
Мачухи зводять дітей смертельно-блідим аконітом;
Син нетерплячий про батькову смерть дізнається в ворожки.
Никне Побожність і Віра, і діва небесна Астрея
Землю, сплямовану кров’ю, – остання з богів – покидає.
СУМНІ ЕЛЕГІЇ
ЗИМА НА ЧУЖИНІ
Може, і досі ще хто пам’ятає вигнанця Назона,
В Місті зосталось іще, може, ім’я по мені, –
Знайте ж – під зорями, що не спускаються в море ніколи,
В дальній країні тепер я між чужинців живу:
Скрізь дикунів – савроматів, і бессів, і гетів племена –
Навіть не гідні мене їхні самі імена!
Поки ще тепле повітря – тим часом нам Істр оборона:
Хвилями плинними він запобігає війні.
Тільки ж надійде понура Зима і весь берег зашерхне,
І від морозу стає біла, мов мармур, земля, –
Тут і Борей, і сніги заважають нам жити під Арктом1,
Небо тремтяче, і те ніби тут гнобить людей.
Падає сніг і лежить, під дощем і під сонцем не тане,
Твердне; суворий Борей робить довічним його.
Отже, і перший і ще не розтане, як випаде другий,
У багатьох він місцях часто дворічний лежить.
І в Аквілону бурхливого сила така, що високі
Башти з землею рівня, дахи з будівель зрива.
Шкури та теплі штани від холоду злого рятують,
З тіла усього саме тільки й відкрите лице.
Часто від руху дзвенить льодинками вкрите волосся,
І на морозі блищить, біла уся, борода.
Не розпадаються вийняті, посуду форму зберігши,
Вина, і вже не черпать треба, а їсти шматки.
Що вже казать, як струмки, переможені холодом, тверднуть,
Чи як па озері тут воду копають крихку?
Навіть і сам, за ріку папірусодайну2 не вужчий,
Той, що в собі звідусіль стільки поєднує хвиль, –
Істр – навіть він, від жорстокого вітру ізверху застигши,
Потай у море несе води блакитні свої.
Там он, де судна пливли, нині ноги ступають; по хвилі,
Холодом скутій, тепер кінські копита дзвенять;
Нині мостами новими, що виросли над течією,
Тягнуть сарматські воли варварських безліч возів.
Віри мені не піймуть; таж нема за брехню нагороди,
Отже, здається мені, вірити свідкові слід:
Бачив я море безкрає, що теж від морозу застигло,
Води недвижні слизька вкрила й блискуча кора.
Але ж не досить і бачити: йшов я по хвилі затвердлій
І не змочила вода зовсім моєї ноги.
Якби тобі довелося, Леандре, пливти в цій протоці,
Певно б, вода не була винна у смерті твоїй.
Навіть дельфіни не можуть із хвиль до повітря піднятись,
Бо навісної зими їх не пускає покров.
Мабуть, коли, махнувши крилом, Борей зашумів би,
Хвиль би не збив і годі на полоненій воді,
Не ворухнулись би судна, мов мармуром, стиснуті льодом,
І розтинати б весло скованих вод не могло.
Бачив я риб, що в льоду зависли, прив’язані міцно, –
Деякі з них навіть там ще зберігали життя.
1Аркт (грец. Арктос – ведмедиця) – сузір’я (Великої чи Малої) Ведмедиці, фігурально – північ, північні країни (пор. – Арктика).
2 Папірусодайна ріка – тобто Ніл у Єгипті, уздовж якого росте папірус.
Отже, як тільки надмірна Бореєва сила новіє
Чи над простором морським, чи над розливом ріки,
То через Істру рівнину, сухим Аквілоном закуту,
Варвар ураз наліта, ворог на бистрім коні –
Ворог на бистрім коні, стрілою крилатою грізний,
Дикий руйнуючи край, нищачи люд навкруги.
Хто утікає, лишаючи дім: на полях беззахисних
Необоронене скрізь ворог добро забира,
Сіл нужденне добро і рипучі вози, і худобу,
Всі ті достатки, які має злидар-селянин;
Тих полонених женуть, скрутивши їм руки за спину;
Бачать востаннє вони рідні оселі й лани;
Падають інші, без жалю зубчастими стрілами вбиті:
Адже отруту страшну бистре залізо несе.
Те, що несила узяти з собою, – в дорозі лишають,
І безневинні хатки палить ворожий вогонь.
Мир настає, то й тоді страхіття війни всіх лякає,
І не веде борозни ратай, налігши на плуг;
Тут, коли ворога бачать або і не бачать – бояться;
Тож необроблена скрізь, дика, мов пустка, земля.
Ані солодкі в тіні не ховаються тут виногрона
І не шумує в діжках, піну здіймаючи, муст.
Яблук нема в цій країні. Не мав би Аконтій на чому
Слів написати своїй пані й підкинути їй.
Видно навколо поля без дерев і без зелені, голі.
Горе моє! Не заходь жоден щасливий сюди.
Адже так широко світ розіслався безмежно-великий,
Нащо ж на муки мені край цей відкрито сумний?
1. Чому Овідій “класифікує” покоління людей, уживаючи назви різних металів? 2. Як змінювався клімат, спосіб життя та звички людей від золотої доби до залізної? 3. За якої доби Прометей обдарував людство? А за якої жили герої Гомера? 4. Чому Овідій вважав золото шкідливішим за залізо? 5. Як характеризує залізну добу те, що землю покинула Астрея? 6. Що в причорноморській зимі поета вражає найбільше? 7. Від чого поет страждає найбільше: від зимового холоду, нестачі звичних речей, набігів кочівників чи туги за рідним містом? 8. Чи можна віднести “Сумні елегії” до пейзажної лірики? Чому?
9. Напишіть твір “Дивних багато у світі див, най – дивніше із них – людина” (за мотивами античної літератури).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)