За всіх часів були люди, які упокорювалися із силою й неминучістю обставин і готові були з опущеною головою прийняти долю такий, яка вона є. Але й за всіх часів жили люди, готові боротися за своє щастя, люди, що не бажають терпіти несправедливість, люди, яким уже нема чого втрачати. З такими людьми ми можемо познайомитися на сторінках повести А. С. Пушкіна “Дубровский”.
Важка для селян Кистеневки ситуація, описана на початку добутку. Гаряче улюблений і безмірно шановний ними пан умер, не вынеся підлого й хитрого підступу свого колишнього
друга – поміщика Троекурова. Сам же Троекуров за допомогою хабарів і підкупу заволодів Кистеневкой, і тепер за законом селяни ставали власністю цього твердого й деспотичного поміщика, що прославився не тільки своїм багатством, але й неуцтвом і самодурством. Владимир Дубровский, син покійного хазяїна Кистеневки, теж не може упокоритися з думкою, що в будинку, де пройшло його дитинство, де вмерли його мати й батько, оселиться людина, винний у всіх нещастях, що обрушилися на його голову. Дубровский вирішує спалити будинок і зникнути. Багато селян, що виявили своє невдоволення нинішнім положенням, випливають
за ним. Користуючись повагою й авторитетом серед мужиків, головний герой повести організує загін розбійників. Прагнучи відновити справедливість, вони грабують богатых, віддають вогню їхнього будинку. Звичайно, всі ці, часто жорстокі, міри не могли повернути їм втраченого, але це були реальні, хоча й помилкові, кроки до нового майбутнього.
