Олександр Солженицын… назавжди залишиться в совісній пам’яті людства… Генріх Белль Загальновідомий істина: кожна епоха творить свого героя, що найбільше повно втілив її проблеми, протиріччя, сподівання. Немаловажна роль у цьому належить літературі. Великі майстри слова не тільки створювали своїх літературних героїв, носіїв духу часу, але й самі ставали володарями дум для багатьох поколінь. Тому ми говоримо про епоху А. Пушкіна, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Блоку. XX століття виявилося надзвичайно богатым на події, вождів, вершителів
доль. Де вони, ці кумири мільйонів, зараз? Стрімкий рух часу викреслило з пам’яті народної імена багатьох, залишилися лише деякі, і серед них – Олександр Солженицын. Як багато було почато зусиль для того, щоб змусити людей забути це ім’я! Все напрасно: Олександр Ісайович Солженицын навіки “прописаний” в історії Росії і її великої літератури. Уже в першому своєму опублікованому добутку “Один день Івана Денисовича” письменник заявив про себе як про літописця народного страждання й нетлінного народного духу. При цьому особлива увага він обертав на моральні проблеми. “…И вийшла колона
в степ, прямо проти вітру…”. Як отут відшукати людська особа серед однакових бушлатів з нашитими номерами? Здається, що назавжди зник у цій колоні людин. Однак саме в юрбі ув’язнених, позбавлених самого елементарного, Солженицын знаходить носія тих моральних цінностей, того духовного багатства, які робить людини Людиною. У центрі повести (сам А. Солженицын назвав добуток оповіданням) – доля простого російського мужика Івана Денисовича Шухова, що зуміло в найважчих випробуваннях зберегти в собі ті високі моральні цінності, які століттями оберігалися й шанувалися в народі. Критики 60-х років не відразу зуміли оцінити цей образ. Багато хто бачили в ньому лише оспівування найпростіших, “матеріальних” елементів життя. Іван Денисович знає, що вижити в таборі можна тільки тоді, коли маєш свою пайку хліба, свою миску баланди, узимку – валянки, а влітку – чоботи. Тому так докладно розповідає письменник про те, як їдять укладені, адже, “не вважаючи сну, лагерник живе для себе тільки ранком десять мінут за сніданком, так за обідом п’ять, так п’ять за вечерею”. Тут уже починає чітко проступати основний принцип розкриття характеру героя через деталь, через предмет, через побут. Хліб, каша, махорка – засобу (і показник, на думку автора) збереження незалежності людини. Однак у побутових подробицях лише зовні проявляється характер Шухова. Набагато важливіше, що Солженицын зумів передати й внутрішні закони поводження людини. Маючи вже певний досвід табірного життя, Іван Денисович зумів зробити свій моральний вибір, чітко усвідомив, як треба жити, Щоб не втратити себе: “У таборі от хто подыхает: хто миски лиже, хто на санчастину сподівається так хто до кума ходить стукати”. Здавалося б, що це за принцип: “не вилизувати чужі миски”? Але за цим нехитрим життєвим законом коштує увесь моральний світ Шухова, що пішов на фронт 23 червня 1941 року, пораненого в бої, але вернулись у лад, що потрапив у полон, але сумели втекти. Відношення Шухова до людей теж визначається цими моральними принципами
Із презирством дивиться він на Фетюкова-Шакала, “стріляючого” недокурки, а от бригадир Тюрин викликає в нього повага: “у шапці їсти не навчився”. “Пахані”, “шістки”, “недоумки” для Шухова не є людьми.. А безіменний старий, чия спина “відзначена була прямизною”, захоплює Івана Денисовича
Тут варто згадати первісну назву добутку: “Щ-854”. Редактору “Нового миру” А. Твардовскому воно не сподобалося, і він запропонував те, під яким повість була опублікована. Я думаю, що мудрий Твардовский не просто злякався згадування номерів ув’язнених, а помітив головне в оповіданні. Номер – це повне знеособлювання людини, а весь “Один день…” оповідає про іншому: про моральну силу героя, шанобливо, названого по ім’ю та по батькові
Однієї з вершин повести є сцена кладки стіни. Голодний і замерзаючий Шухов працює з вогником, забувши про мороз, про вартих за спиною конвоїрах. Це і є моральний зліт людини, момент його волі. Як тут не згадати слова іншого в’язня сталінських таборів, поета Анатолія Шипулина: ПРО, ці люди, з номерами, Ви були люди, не раби… Я думаю, що в самому А. И. Солженицыне багато загального з Іваном Денисовичем. Математик і художник, А. Солженицын несе в собі таке ж моральне багатство, ту ж духовну цілісність, що і його герой
Двадцять років прожив письменник поза батьківщиною. Але й там. у далекому Вермонте, його не залишало відчуття зв’язку з Росією, російським народом. В 1994 році Солженицын повернувся додому. Він мріяв бути корисним своїй країні. Як жаль, що ми не зуміли почути й зрозуміти його!
(2 votes, average: 3.50 out of 5)