Тогда считать мы стали раны, Товарищей считать – так писав М. Ю. Лермонтов про завершення Бородінського бою. Напевно, так узагалі кінчаються війни. У Великій Вітчизняній війні, відповідно до статистики, загинуло три чверті ровесників Олександра Трифоновича Твардовського. Поет відчуває провину перед ними, хоча розуміє, що “в том нет его вины”: “И не о том уж речь, что я их мог, но не сумел сберечь, речь не о том, но все же, все же, все же…” Ця триразова луна відгукнеться в багатьох післявоєнних віршах Твардовського, але, можливо, найперший
в цьому ряду і найщемливіший – “Я убитий піді Ржевом”. У заголовок винесений перший рядок – він як перший пам’ятник. Назва вже не відпускає тебе, і ти мимоволі вчитуєшся і вслухуєшся в ці страшні слова: не може говорити про себе людина, якої вже немає на цій землі. Вірш цей – монолог і жагуча сповідь людини, якої вже немає в живих. Вона говорить з нами з небуття, не напередодні загибелі, а вже після неї. І холод пробирає тебе з голови до ніг… Герой цього вірша загинув у Тверській, тоді ще Калінінській області, під маленьким містом Ржевом, де йшли кровопролитні бої, де на карту була поставлена
доля Батьківщини. Война гуляет по России, А мы такие молодые… Ці слова поета Межирова – і про нашого героя. З далекої війни він звертається до нас усіх і до кожного особисто з найважливішим повідомленням – про свою смерть. І монолог його – як скупі рядки похоронки, тому у вірші немає ні епітетів, ні метафор, ні уособлень… Вони були б тут недоречні. Хлопцеві, убитому піді Ржевом, навіть мертвому необхідно знати, “чи наш Ржев нарешті”. Відповідей на свої питання він уже ніколи не почує. Вони – риторичні: И у мертвых, безгласных, Есть отрада одна: Мы за родину пали, Но она – спасена. Тепер загиблий солдат говорить уже не тільки від свого імені. Тендітне соло переходить у багатоголосся: Наши очи померкли. Пламень сердца погас. На земле на поверке Вызывают не нас. Вони виконали свій обов’язок і залишили нам найщедріший дарунок – життя. Закінчилася ніби перша частина вірша – власне реквієм. Міняється тема, стає швидшим ритм. Начебто потрібно встигнути сказати ще щось дуже важливе, може, найголовніше: Нам свои боевые Не носить ордена. Вам – все это, живые, Нам – отрада одна: Что недаром боролись Мы за родину-мать. Пусть не слышен наш голос – Вы должны его знать. Це вже не просто монолог і не багатоголосся загиблих, а заклик до діалогу з живими. Загальна перемога з’єднує живих і полеглих. І ніби врозріз із загальноприйнятим “ми в боргу перед загиблими” звучать, може, найделікатніші рядки: И никто перед нами Из живых не в долгу. Мертві звільняють живих від тягаря пам’яті і відповідальності, від яких порядній людині неможливо звільнитися. І знову як рефрен звучить “Я убитий піді Ржевом”, і знову міняються місцями особові займенники. Тепер на зміну “ми” приходить “я”. І звучить звертання безіменного солдата Великої Вітчизняної до всіх живих: Я вам жизнь завещаю – Что я больше могу? Як сказано було в книзі про Василя Тьоркіна, “тут ни убавишь, ни прибавишь”.
