Про вчителів
Кожна людина проходить через чарівний, чудовий, казковий світ дитинства. І дуже важливо, хто поведе її дивними стежками до пізнання світу, відкриваючи таїни знань, силу предмета, науки, процесу самоосвіти й самовдосконалення. А. Дістервег підкреслював, що справжніми вчителями й вихователями народжуються. Тільки той педагог залишає частку себе в дітях, хто, не шкодуючи сил, творчої наснаги, таланту, вкладає в душі вихованців найбільші скарби – душевність, людяність, порядність. Залишили в історії педагогіки свій невгасимий вогник любові до
Видатний польський педагог Януш Корчак під час Великої Вітчизняної війни загинув у Треблінці разом з вихованцями дитячого притулку, хоча фашистські кати пропонували йому збереження життя. Чим, якими категоріями моральних принципів можна зміряти мужність і відданість справі цієї людини? Чи не замалим для цього буде навіть слово “подвиг”? Так,
В усі часи існування людства образ учителя асоціюється з людиною, що несе вогник знань, радість відкриття нового, повсякденну готовність до самопожертви в ім’я високої ідеї. У багатьох творах українських письменників XІX ст. зображені герої, що вірили у добрий початок в людині, з якого проростає могутній корінь краси.
У творі видатного поета П. Грабовського “Трудівниця” змальована доля молодої сільської вчительки, яка присвятила себе вихованню бідняцьких дітей. Вона була привітною й доброю до селян, “зайде в хатину нужденну, словом усіх повіта”. Але передчасна смерть звела дівчину в домовину. Школа “осталась пуста”, і невідомо було, коли в ній знову загомонить дітвора…
Вважала своїм обов’язком служити народові й героїня повісті А. Тесленка “Страчене життя” Оленка Панасенко. Мрія привчити дітей до “думок глибоких, до людськості, правди” так і не здійснилася. Світ честолюбства, низькопоклонства, нікчемності зламав дівчину морально, змусив покінчити життя самогубством.
Правдиво зобразив працю сільських учителів і С. Васильченко в повісті “Талант”. На фоні страшної убогості, бруду і безладдя палав вогник творчих задумів друзів-учителів. Але знову трагедія. Як неблагонадійних, їх звільнено з роботи, що назавжди зачинило двері омріяного університету. Учителі XX ст. продовжували свою благородну справу виховання людини. Багато теплих почуттів про освітян висловив у своїх поезіях відомий український поет А. Малишко. У вірші “Учитель” автор показав нелегку долю Трохима Івановича, якому судилося безсмертя в учнях. З любов’ю поет зображує і сиву жінку у вірші “Вчителько моя”, у котрої війна забрала двох синів, а вона тамує біль утрати в любові до сільських дітей.
Для вчителя віра в силу виховання – те ж саме, що для лікаря віра в могутню силу життя. Власним прикладом показав Хома Романович з роману О. Гончара “Собор”, що не можна нащадкам перекреслювати здобуте попередніми поколіннями, вкрай необхідно берегти “собори душ”. Власним життям довів В. Сухомлинський (І. Драч “Дума про Вчителя”), що вчителювання – нелегка, тонка праця прокладання шляху до серця кожної людини, розкриття її найкращих рис. Сьогодні, в бурхливий час перебудов, реформацій, всіляких перипетій історичних процесів, коли на другий план, на жаль, відійшли доброта і чесність, порядність і почуття високого призначення людини на землі, вчителі знову залишаються провідниками світла, віри в щасливе майбуття. Це в їхніх душах горить-палає і не повинна згаснути іскра дитинства. Схиляючи в пошані голову перед мудрістю й самовідданістю освітян, промовляю рядки з поезії Івана Драча: Це вчителі, найкращі наші люди, Плекають нас для всіх крутих доріг. Болять майбутнім, школо, твої груди – Нехай святиться твій простий поріг!
(2 votes, average: 5.00 out of 5)