“Про неясне говорили неясно” (за творчістю П. Верлена, А. Рембо і С. Малларме)
На зламі двох століть, двох епох людство завжди охоплює занепокоєння: хтось очікує кінця світу, хтось – змін на краще. Це занепокоєння й очікування часом спричинює кардинальні зміни світогляду “порубіжних” людей, появу нових ідеалів, нових ідей, нових способів художнього відтворення дійсності. Такі зміни, наприклад, відбулися у французькій літературі на зламі ХІХ-ХХ ст. “Усі боги загинули”, – так позначив цей злам у відомому афоризмі Фрідріх Ніцше. Класичним варіантом мистецтва перехідної епохи став символізм, який був органічно
Жодна поетична “школа” не могла об’єднати таких різних, але видатних поетів, якими були Верлен, Рембо, Малларме. Проте рухалися вони в одному напрямку “відкриття самого себе” у світі, який покинули боги, тобто у світі, який втрачає об’єктивні істини, а єдиним джерелом “нової поетики” виявляється “я” поета.
У вірші “Поетичне мистецтво”, що увійшов до збірки “Колись і недавно”, Верлен визнає головним для себе інтуїтивне пізнання, за допомогою якого лише й можливо осягнути таємничий
Лірика, за словами поета, повинна звертатися до душі людини, змушуючи її шукати загадкову сутність, “нову блакить, нову любов”:
Щоб вірш твій завше був крилатий,
Щоб душу поривав – шукати
Нову блакить, нову любов…
У цьому ж вірші Верлен проголошує верховність “музики в слові”. Музикальність, на його думку, має стати новим засобом вираження поетичного світовідчуття, найтонших вражень, найтаємничіших емоцій.
Лірика не повинна повідомляти, описувати, її головне завдання – навіювати, настроювати.
Поет-Верлен прагне гармонії в усьому (” серце прагне миру, миру й тишини”), але його душа не знаходить гармонії у несправедливому світі, плаче, страждає, виливаючи свою печаль у сумних мелодіях, народжуючи нову гармонійну реальність. В одному з віршів з’являється символічний образ флейти – інструмента, який “народжує звуки від повітря ззовні, оживлює їх серцем і посилає чарівні мелодії, щоб одухотворити цей світ”.
Цей образ якнайточніше відтворює прагнення поета, його почуття, бажання і пошук:
Вже нічого більше – хочу флейти
В тихому лелінні дальніх вечорів…
Так мене втомили ці падіння й злети,
Що ніщо не миле – хочу тільки флейти
В дальньому лелінні тихих вечорів…
Ще більше пориває з традицією Рембо, у якого все звичайне та відчутне на дотик стає невпізнанним. Поет проголошує реальність “крайнім ідіотизмом”, відмовляється від будь-яких обов’язків перед людьми, законом, Богом.
Натомість виголошує програму “ясновидіння”, яку потім сам же позначає тавром “п’яний сон”. Власне поетом Рембо був дуже короткий час, з невідомих причин (можливо, це була глибока внутрішня криза) полишив поетичну творчість. Рембо досяг невідомого і перестав розуміти свої видіння. Він вичерпав свої можливості ясновидця і згорів під час свого злету. Проте важко заперечити, що поет знайшов те, що весь час шукав, – вічне життя. Як посередник між вищим світом та буденністю він подарував читачам вічну мить насолоди мистецтвом.
Шукав досконалості абсолютної краси і поет Стефан Малларме: “У моєму Розумі – тремтіння Вічного”. Малларме спрямував свій поетичний погляд за межі видимої оболонки, у серцевину явищ. Головний герой його поезій – ідея. Поета цікавив не стільки зміст поезії, скільки особливий “міраж” словесних структур, взаємні “відблиски” слів. Він намагався зображувати не стільки річ, скільки той ефект, який вона створює.
І Верлен, і Рембо, і Малларме, кожен по-своєму, шукали у цьому світі, у глибинах своєї підсвідомості той неясний прояв вищої сили, Істини, абсолютної Краси.
Як бачимо, незважаючи на певну подібність підходів до вирішення цієї проблеми, митці віднайшли свої власні оригінальні, неповторні шляхи. Вони розповіли всьому світу доволі прозоро, хоча й неясними словами, про те неясне, що бентежить кожну людину: кохання, страждання, гріх, спокуту, мистецтво, красу, неминучість смерті, швидкоплинність життя…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)