Причини братовбивства у повісті О. Кобилянської “Земля”

У повісті “Земля” О. Кобилянська підхоплює проблему, яка була досить болючою для українців у всі часи. Якісь таємні закони визначають існування нашої нації, але один з них звучить досить прозоро і сьогодні: бути хазяїном своєї землі.

Теми землі, її місця в житті людини і впливу на характер і долю селянина торкнувся вперше І. Нечуй-Левицький у “Кайдашевій сім’ї”, підхопив і розвинув Панас Мирний у романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Чому ми зараз говоримо про землю, адже тема, винесена у заголовок, зовсім інша – братовбивство.

Земля, а точніше, її відсутність – це головна причина, що штовхає героїв до морального спустошення. Відсутні моральні орієнтири, відсутня віра у справедливість, а якщо немає справедливості, то можливим стає будь-який злочин. Злочинця за умов відсутності справедливості не можна покарати.

Основою повісті послужила реальна життєва історія, яка сталася в селі Димка, де якийсь час жила родина Кобилянських. Проте в повісті ця історія позбувається соціальної конкретики – убивство заради землі, і виростає до розмірів всезагальної трагедії людини.

Земля – це той відправний пункт, від якого

починається звивистий шлях героїв до трагедії. –

Події повісті відбуваються у селі Д., яке є своєрідною моделлю старого архаїчного світу, в якому панує правічний патріархальний лад, що існує за певними усталеними законами та звичаями. Усе в ньому підпорядковане абсолютній мудрості, за якою кожна річ має своє місце, а людина своє призначення. Тут є рівновага і виваженість самої природи, з якою гармонійно співіснує людина. Закономірність природного циклу підтверджують чиясь смерть або народження. Але ці події не сприймаються як трагедії – це неминучі фази поступового становлення. Невинний світ, у якому в дивний спосіб рівночасно поєдналися забобони і давні вірування, передчуття та віщування разом із вірою у Бога. Родина Федорчуків природньо слідує заповітам пращурів: працюють на землі, народжують дітей. При чому, батьки чітко формулюють свою життєву мету: тяжка праця заради дітей. Так повелося, що кожне покоління готує своїх наступників, працює заради нащадків.

Івоніка Федорчук дуже любив своїх синів, хоча й особливі надії його пов’язані зі старшим Михайлом. Проте не пощастило. Незабаром Михайло повинен покинути батьківський дім і йти служити. Михайло такий саме працьовитий, розумний, порядний, як і батько. Але силою обставин примушений відірватися від рідної землі, яка повинна була саме йому відійти у спадок і займатися протиприродними справами: виконувати накази, стріляти, вбивати і головне – терпіти постійні знущання і приниження. Залишалася у селі його кохана Анна, бідна наймичка. Залишалося тільки терпіти знущання і грати на сопілці, її сумні мелодії повертали знайомі образи: “Йому здавалося, що находиться знов на своїх полях, сидить знов на жолобі в стайні при своїх волах, яких очі звернені до нього, а вони самі спокійно жують – і він чує їх сильний теплий віддих…”. Від тих спогадів крамезний, сильний Михайло плакав, наче дитина.

Молодший Сава теж іноді плакав, але більше сміявся, над батьком, над братом. Вони забороняли йому ходити до Рахіри, його коханої Рахіри, яка не цілувала, а “своїми великими, червоними устами пила з нього всю енергію і силу; пила його, коли лиш гляділа на нього своїми очима”. Але кохання Сави, за народними віруваннями, було грішним – Рахіра його двоюрідна сестра. Він ненавидів землю, ненавидів худобу, за якою треба ходити. Мріяв замість Михайла піти до армії, аби не бачити всього цього. Він залюбки стріляв горобців, адже виходило це дуже добре.

Савині очі виражали “безустанно заблуканий погляд, що мав у

Собі щось зимного і несупокійного”, а “душа його хвилювала, мов

Ладилася в потемки до діл, відділено від розуму й волі, і зовсім на свій невидимий лад. Замкнула його уста і пірнула у свою незглибну атмосферу…”. Здається, що якась таємна сила поставила на його чолі тавро “гріх”.

Ця історія викликає в уяві іншу, давню – про біблійних братів Каїна та Авеля. У народі існувало повір’я, що навіть на місяці було зображено давнє братовбивство як згадка прийдешнім поколінням про кривавий злочин. Брат брата на вилах держить, під груди вдарив і підняв.

Хоча з іншого погляду, чому постійно автор наголошує на тому, що Сава відрізнявся від усіх Федорчуків. Невже його у цю добру й лагідну родину кинула зозуля? Звідки він з’явився такий на світ? Очі були не такі, як у батька й матері? Але проаналізуємо хоча б один діалог Сави з батьками. Ось Сава прийшов додому і спитав, чи готова вечеря.

Мати дорікає, що він не залишився і не зачекав батька та Михайла. Але Сава не хотів чекати на них, бо знав, що вони відразу почнуть підмовляти його проти Рахіри. А він закоханий. Молодий і закоханий – пристрасть закрила йому очі. Він знав, що потрібен цій дівчині. Він знав, що вона кохає його. А тут, вдома, постійні докори. Сава ніби хоче звернути увагу матері на те, що він був у коханої. На це мати відповідає, що Бог покарає його.

Сава не витримує: “Ей, чи то я їм ваше серце? Може, я й тому винен, що ви плачете? Може ви за мною плачете? Не плачте за мною, бо я ваших сліз не потребую. Навіть як умру, не потрібуєте за мною плакати!” Він натякає: “я так хочу, щоб ви мене теж любили, хоча я і не схожий на вас. Я ж людина, я теж маю власні бажання, переконання. А ви так жорстоко караєте мене постійними звинуваченнями, образами. Мамо, ну обніміть мене, скажіть добре слово, і моя душа відродиться”. Але мати не сходить із своїх позицій звинувачення: і батько у Рахіри злодій, і сидів у криміналі, і нашого батька безчестить і таке інше. Є в цьому монолозі ключова фраза: “Коли я межи людьми чую, як про тебе говорять, я й так мушу мовчати, сину мій! Навіть не можу перед ними пожалітися, бо мені соромно”. Ось, що є головним для Марійки – не власний син, його доля, його переживання, а розмови сторонніх людей. Іноді в критичній літературі можна зустріти думку, що Марійка Федорчук – втілення стражденної Матері.

На мою думку, ані вчинки Марійки, ані її слова не свідчать про безмежну і абсолютну материнську любов до сина. У порівнянні з Савою, Михайло дійсно в її очах постає ідеалом сина. Він працьовитий, розумний, добрий, ніколи не скаже гіркого слова – іншими словами, кращий хлопець на селі.

А ще Марійка мріє одружити Михайла з багатою дівчиною. Як такого “безпроблємного” сина можна не любити. Ось вони вже з батьком надумали, що Михайло отримає у спадок землю, а цей злий Сава нехай живе, як йому заманеться. Тільки-но Михайло намагається відійти від цього уявного материнського ідеалу і збирається одружитися з бідною наймичкою Анною, ситуація змінюється. Марійка любить того ідеального Михайла, проте його кохану Анну разом із дітьми проганяє. Чому? Михайла вже немає на світі, залишився тільки Сава. Хоч і поганий, але син. А тут ця Анна звинувачує Саву у братовбивстві. І знову ж таки, керується Марійка не турботою про долю Сави, а тільки тому, що у народі братовбивство є страшним злочином. Отже, від цього в першу чергу постраждає вона сама.

Можна багато говорити про поганий характер Сави, але першими, хто підштовхнув його до вбивства, були батьки. Вони розпалювали своїми діями та словами ненависть молодшого брата до старшого. Вони зробили його вигнанцем та самотником. Вони не могли любити його, тому що Сава відрізнявся від них і того ідеалу, який вони створили силою уяви. Сава – важка дитина, яка не отримала належного виховання та любові.

Земля була початком драми та її логічним фіналом. Сава не належав землі однозначно, проте він дуже влучно стріляв з рушниці.

Отже, наступна причина – невідповідність реальної дійсності та людських можливостей та прагнень. Саві закидали, що він п’є та ходить до Рахіри, а куди він міг подіти свої молодецькі сили, якщо до землі його серце не лежало. Він часто казав, що краще б пішов служити, але складалося по-іншому. Сава не міг жити за законами, які диктувала земля, – і став убивцею рідного брата.