Правда Сонечки Мармеладової
Учнівський твір По романі Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”.
Роман Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання” представляє читачеві галерею персонажів, які не тільки штовхають Родіона Раскольнікова на злочин, але й прямим або непрямим образом сприяють визнанню головного героя у вчиненому, усвідомленню Раскольніковим неспроможності його теорії, що з’явилася, на мій погляд, основною причиною злочину. Я думаю, що людиною, що підштовхнув головного героя до визнання, допоміг йому воскреснути духовно, є Сонечка Мармеладова.
По-перше, зважаючи на все, Соня втратила матір, а потім і батька; по-друге, бідність змусила неї вийти на вулицю заробляти гроші. Але жорстокість долі не зломила її моральний дух. В умовах, здавалося б, що виключають добро й людяність, героїня знаходить вихід, гідний теперішню людину. Її шлях – самопожертва й релігія. Соня здатна зрозуміти й полегшити страждання кожного, направити на шлях істини, усе простити, увібрати в
Іменний їй, а не Порфирієві Петровичеві, Родіон вирішив повідати свою таємницю, тому що відчув, що судити по совісті його може тільки Соня, і суд її буде відрізнятися від суду Порфирія. Він жадав любові, жалю, людської чуйності, того вищого світла, що здатний підтримати людини в тьмі життя. Надії Раскольнікова на співчуття й розуміння з боку Соні виправдалися. Ця незвичайна дівчина, що він назвав “вродливою”,- довідавшись про жахливий злочин Родіона, цілує й обіймає його, себе не пам’ятаючи, говорить, що “немає нещадніше нікого тепер у цілому світлі”, чим Розкольників. І це говорить та, котру бідність сім’ї прирекла на ганьбу й приниження, та, котру називають “дівицею страшенного поводження”! Невже заслуговує такої долі дівчина чуйна й самовіддана, тоді як Лужин, не страждаючи від убогості, дріб’язковий і підлий? Саме він уважає Соню аморальне, розбещуюче суспільство дівицею. Мабуть, йому ніколи не зрозуміти, що тільки жаль і бажання допомогти людям, позбавити їх від тяжкої долі пояснюють поводження героїні. Все її життя – суцільна самопожертва. Силоміць своєї любові, здатністю самовіддано перетерплювати будь-які борошна заради інших дівчина допомагає головному героєві перемогти себе й воскреснути. Доля Сонечки переконала Раскольнікова в помилковості його теорії. Він побачив перед собою не “тремтячу тварину”, не смиренну жертву обставин, а людини, самопожертва якого далеко від смиренності й спрямовано на порятунок що гинуть, на діючу турботу про ближні.
Соня, самовіддана у своїй відданості й сім’ї, і любові, готова розділити доля Раскольнікова. Вона щиро вірить, що Розкольників зможе воскреснути для нового життя.
Правда Соні Мармеладової – це її віра в людину, у незруйновність добра в його душі, у те, що співчуття, самопожертва, всепрощення й загальна любов урятують мир. Кожний добуток коштовний насамперед тим, як воно відповідає на найважливіші питання сучасності. Роман Достоєвського “Злочин і покарання” – один з видатних добутків світової літератури, це “енциклопедія життя Росії 60-х років”, книга великої скорботи, що розкриває нелюдськість буржуазно-кріпосницького суспільства. Пошуки виходу з миру розрахунку й наживи в царство доброї правди – основна ідея роману.
У страшних картинах убогості, наруги над людиною, самітності, нестерпної духоти життя з’являється перед нами образ Петербурга, міста-гіганта, що вражає фантастичністю своїх контрастів, де людини на кожному кроці підстерігають соціальні й матеріальні “жарти”, що породжують моральні конфлікти й трагедії. Приниженим і ображеним немає виходу з них. Безвихідність – лейтмотив роману. Сцена знайомства Раскольнікова з Мармеладовим у трактирі задає тон всьому оповіданню. Фраза Мармеладова: ” чи Розумієте Ви, вельмишановний пане, що виходить, коли вже нікуди більше йти…” – відразу піднімає й всю цю сцену в трактирі, і фігуру маленької людини, смішного своєї урочисто-вітіюватої й “канцелярської” манерою говорити, і тему роману на висоту трагічної думи про долю людства. Для героїв Достоєвського взагалі характерний монолог як засіб вираження своїх думок, почуттів. Монолог Мармеладова, що має характер сповіді, офарблює всю ситуацію в драматичні тони. “Нікуди йти” і Катерино Іванівні, що погубило нестерпне для її честолюбної натури протиріччя між минулим, забезпеченим і багатої, життям і жалюгідної, злидарської теперішньої.
Соня Мармеладова, чиста й безневинна дівчина, змушена торгувати собою, щоб прокормити хвору мачуху і її малолітніх дітей. Ідея самопожертви, відмови від себе, втілена в образі Соні, піднімає його до символу всього страждання людського. Страждання зливалися для Достоєвського з любов’ю. Соня – уособлення любові до людей, саме тому вона зберегла моральну чистоту в тім бруді, у якій кинула її життя. Тим же змістом наповнений образ Дунечки, сестри Раскольнікова: вона погоджується на ту ж жертву, що й Соня: в ім’я свято любого брата дає згоду вийти заміж за Лужина.
Лужин – класичний тип буржуазного ділка, мерзотника, підло беззахисну Соню, самозакоханого тирана, що принижує людей, кар’єриста й скнари. Для героїв Достоєвського характерний найвищий ступінь вираження почуттів. У Сонечки – це ненаситна спрага самопожертви, у Дуні – всепоглинаюча любов до брата, у Катерини Іванівни – несамовита гордість.
Положення безнадійності, тупика штовхає людей на моральні злочини проти самих себе. Буржуазне суспільство ставить їх перед вибором таких шляхів, які по-різному ведуть до нелюдськості. “Сонечка Мармеладова, вічна Сонечка, поки мир коштує!” Яка туга, біль за людство чується в цьому гіркому роздумі Раскольникова1 Він терзається свідомістю повної безвихідності, не знаходячи, однак, у собі сил визнати це життя, примиритися з нею, як це зробив Мармеладов. Низкою проходять перед Раскольніковим картини приниження й образи людини.
Для Достоєвського характерна лаконічність при описі найтрагічніших подій, він відразу переходить до аналізу почуттів і думок героїв, їхні відносини до що відбувається.
Широкою, написаною могутньою суворою кистю картина дійсності показує той реальний грунт, що зрощує думки про злочин у Раскольнікова, людини, жагуче й нещадно осудливий цей мир з його волаючою соціальною несправедливістю, безглуздими стражданнями й приниженнями. Саме буржуазне суспільство, буржуазна свідомість породжує ідеї, подібні : убити, тому що “владики”, Наполеоне, ті, кого в цьому суспільстві поважають, багатії, удачники, щасливці не зупиняються ні перед чим в ім’я успіху. По суті, у цій теорії укладена ідея буржуазної надлюдини, що не визнає ніяких моральних обмежень, якому все дозволено. Другий варіант пояснення мотивів злочину Раскольнікова – убивство однієї незначної тварини в ім’я життя тисяч гідних існування людей, – являє собою характерну форму буржуазно-анархічного протесту.
Дивовижний “експеримент” Раскольнікова – убивство лихварки – повинен дати йому відповідь на питання: хто такий він сам? Чи належить він до розряду людей “звичайних” або “незвичайних”? Чи може він “переступити” принцип? Роблячи свій злочин, Розкольників хотів убити принцип гуманізму, убити людяність, але не виніс роз’єднаності з людьми, жаху й порожнечі моральної самітності, що означає смерть людської душі.
Напруженість психологічного конфлікту збільшується таким прийомом, як суб’єктивне трактування часу; воно може зупинитися (як, наприклад, у сцені вбивства баби) або летіти із пропасною швидкістю, і тоді у свідомості героя миготять, як у калейдоскопі, особи, предмети, події. Ще одна особливість роману – відсутність послідовності, логічності в передачі почуттів, переживань героїв, що теж визначається їхнім щиросердечним станом. Часто автор прибігає до “бачень”, включаючи галюцинації, кошмари (сни Раскольнікова, Свидригайлові). Все це збільшує драматизм подій, що відбуваються, робить стиль роману гіперболічним. Але є щось більше жахливе, що відноситься вже не до картин дійсності, не до переживань людей, а до самого роману. Це відсутність просвітління, якоїсь надії на можливість виходу. Найстрашніший “тупик” у тім висновку, що робить автор: немає реального виходу з безмірних страждань людства.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)