Прагнення вчитися, а не вчити
Про характерний для нього відношенні до навчання й навчання Гримм якось сказав французькому орієнталістові Адольфові Реньє, що він володіє винятково “прагненням учитися, а не вчити…” і що, “навчаючи час від часу чому-небудь інших, я при цьому незмірно більшому навчався сам”. Метод, роботи брата він характеризував у листі від 14 квітня 1858 року такими словами: “Усе, що робить Вільгельм, він робить зі старанною старанністю й точністю, але до роботи він приступає повільно й не насилує свою природу.
Я часто в душі дорікав себе за
Батько встиг ще познайомитися з його “Новелами”, що вийшли в 1856 році, і опублікованими незабаром після них “Есе”, а Якоб – також з основним твором Германа, двотомною “Життям Мікеланджело”. В 1859 році, настільки богатом подіями для сімейства Гримм і кола їхніх друзів, відзначалося також сторіччя від дня народження Шиллера. Академія наук запропонувала Вільгельмові Гримму виголосити ювілейну промову. Вільгельм, що колись особисто зустрічався з Гете, був і по своїх поетичних схильностях ближче до обох великих німецьких класиків, чим його брат з переважно літературознавчими й науковими устремліннями. Коли в 1849 році виникла ідея у зв’язку зі столітньою річницею народження Гете спорудити йому пам’ятник у прусской столиці, брати Гримм підтримали це речення. Однак Якоб уважав, що в Берліні треба поставити композицію – Гете й Шиллер, яку потім, в 1857 році, створив для Веймара ернст Холден. “Обоє коштують уже у Веймаре під покровом одного вінка, – сказав Якоб з нагоди сторіччя Шиллера. – Нехай і тут на вулицях і площах заблищать їхні монументи, висічені з білого мармуру або відлиті із блискаючої бронзи”. Вільгельм Гримм не міг виконати побажання Академії наук в основному по стані здоров’я, тому мовлення про Шиллере на врочистому засіданні 10 листопада 1859 року вимовив його брат Якоб, але й у цьому випадку він зв’язав пам’ять великого поета з вимогами сучасності.
“У який би кінець нашої країни не привело сьогодні іноземного гостя подорож по Німеччині, – сказав він, починаючи своє мовлення, – на очі йому у всіх або майже у всіх містах попадуться святкові ходи веселих і ошатних людей, осінені прапорами, вони будуть до того ж співати чудову “Пісню про дзвін” і навіть разигримогучая карбування – повідомив би йому кожний – належить одному з наших найбільших поетів, чиє народження, що свершились сто років тому, святкується в цей день і возвещается дзвоном. Дзвона переборюють грім і розганяють довго, що тривала непогоду. Ах, якби подібно тим квітам віднесло б і наше лихо, якби в дні священних свят можна було дзвоном вигнати все те, що противиться єдності нашого народу, якого він чекає й жадає!” Потім він докладно зупинився на зв’язку мови й поезії й відзначив нерозривну єдність Гете й Шиллера. “Гете й Шиллер коштують так близько друг до друга на тім високому місці, яке вони займають, а також у житті, що зв’язало їх тісно й нерозривно, що, говорячи; про їх, неможливо відокремити одного від іншого”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)