Прагнення до світла і правди в поезії Павличка
Дмитро Павличко в українській поезії є однією із тих постатей, що визначає її моральний авторитет. Літературне визнання прийшло до Дмитра Павличка відразу.
Вже першій збірці поета “Любов і ненависть” (1953) Андрій Малишко дав високу оцінку: “В поезії Дмитра Павличка розвинувся, задзвенів, зацвів у слові вічний голос прикарпатського Покуття, з смереками і дубами, з мозолистими, шкарубкими долонями батька, з ріллею, що пахне плугом і посіяним зерном”.
Але поряд із цими мотивами звучить у збірці також вболівання поета за долю рідної
Упродовж кількох десятиліть ми не могли вголос і одверто говорити про рідну мову, культуру “Цінуємо упертість і мужність, з якими Дмитро Павличко з року в рік бив у дзвони, од яких його, бува, і відтягували…”, – писав літературознавець Іван Дзюба. Скільки мужності, сміливості і героїзму потрібно було тоді поетові,
Я вірю, що будущина щаслива
Одмінить лож, та не одмінить жнива.
Дмитро Павличко не побоявся назвати речі своїми іменами, а також застерегти, що на зміну одному тиранові прийдуть інші. Вражаюче звучать останні рядки сонета “Коли помер кривавий Торквемада”:
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам’ятати,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Правда поетичного слова Дмитра Павличка звучить у вірші “Кам’яний чоловік”, що був написаний 1962 року. Під личиною кам’яного ідола ховалися сотні мерзотників, які заганяли на Соловки українську інтелігенцію, гноїли її в сталінських катівнях:
І правда ожила, та все те
Ненавидить камінний кат.
Поет нещадно викривав духовну безликість і жорстокість своєї епохи, розбивав кам’яний мур байдужості, страху, закликаючи народ ніколи ні перед ким не падати на коліна.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)