Повість “Талант” – Степан Васильченко
Степан Васильченко (1879-1932 pp.)
Повість “Талант”
Історія написання
Над своїм твором С. Васильченко працював відносно довго: задумав його ще до революції, чорнова редакція повісті була завершена в 1912 р., а опубліковано її тільки в 1924 р. У найбільш повній чорновій редакції вона мала підзаголовок “Про дні, що минули”.
В автобіографічних записках “Мій шлях” Васильченко зізнається: “Для своєї творчості я брав свідомо сюжети із близького мені життя…”. Навколишня дійсність стала для письменника джерелом правдивої
З роздумів про долю обдарованих дітей з народу з’явилися новели “На хуторі”, “У панів”. Дорога і болюча для прозаїка тема знайшла своє продовження й у повісті “Талант”. Назва її цілком зрозуміла. У творі розповідається про трагічну долю
Епіграф до повісті взятий автором з “газетної хроніки”. Він не тільки допомагає чіткішому окресленню теми, а й створює мінорний настрій. Проте факт, взятий письменником з преси, лише зовні нагадує про проблему твору. В епіграфі церковна хористка покінчила життя самогубством через нещасливе кохання, а в повісті трагедія співачки соціально вмотивована.
Підзаголовок до чорнової редакції твору “Про дні, що минули” вказував на те, що письменник обрав улюблений прийом спогадів, ведених від імені оповідача – безпосереднього очевидця і учасника зображуваних подій, людини вразливої, душевної, поетичної, схильної до глибоких роздумів. Звідси та емоційна тональність, яка проймає весь твір.
Тема. Проблематика. Жанр
Тема повісті – зображення життя сільської інтелігенції, трагічної долі талановитих людей з народу, зокрема вчителів.
Найяскравішими проблемами, що висвітлює автор, можна виділити проблеми: мрії і дійсності, утвердження таланту і його ролі в житті людини, добра і зла, життя і смерті, кохання, пробудження громадянської свідомості.
Зажанром “Талант” – соціально-побутова повість. Твір відповідає основним ознакам жанру, хоч деякі сторінки звучать як “поезія в прозі”.
Сюжет і композиція
У повісті дві сюжетні лінії, які переплітаються між собою. Перша – змалювання життя молодих сільських учителів: оповідача й Андрія Марковича. Друга, головна – показ трагедії талановитої селян-ки-співачки Тетяни, доведеної попом і панами до самогубства.
Своєрідна композиція повісті. Письменник не дотримується фабульного розгортання подій. Твір складається з п’ятнадцяти розділів, кожен з яких, незважаючи на спільність сюжету, чимось нагадує маленьку новелу. Коротка розв’язка – смерть героїні – подається уже в першому розділі. Такий художній прийом, як і епіграф, застосовано, щоб відповідно настроїти читача, підготувати його до певного сприймання оповіді.
Далі розгорнута експозиція повісті, яка охопила її перші шість розділів. Зав’язка твору – приїзд до панського маєтку гостей з міста. Кульмінація – сутичка Тетяни з попом у церкві. Розв’язкою є смерть і поховання талановитої співачки.
С. Васильченко представляє тут нову школу українських прозаїків початку XX століття. Він обирає оповідача – не “людину з народу”, не стороннього оповідача фактів і подій, а яскраво окреслену індивідуальність, людину інтелектуально розвинену, яка за своїми ідеалами та переконаннями часто зливається з авторським “я”.
У творі оцінююча позиція героя існує поряд з оцінюючою позицією автора (зміна функції героя в структурі художнього зображення зумовила ряд змін і в сюжеті): зникає інтрига у традиційному розумінні, а натомість з’являється сюжет водночас і ліричний, і психологічний, побудований на внутрішніх душевних колізіях. Композиція характеризується несподіваним початком, немовби розв’язкою, раптовим кінцем, що позначилось на мові твору: виникли внутрішні монологи, діалоги, невласне пряма мова. А в художніх засобах великого значення набуває “підтекст”, наявність якого найчастіше виражається слуховими образами.
Тропи несуть психологічне навантаження, виконують емоційно-оціночну роль. Велику роль відведено деталізації.
Важливу роль відіграє пейзаж, яким автор закільцював твір: повість і починається, і закінчується осіннім пейзажем, проте ці пейзажі не однакові, і функції у них різні. Опис природи допомагає авторові підкреслювати чи відтіняти душевний стан своїх героїв. У першому випадку позолочене осінню листя передає злегка сумний настрій, який відповідає переживанням учителя-оповідача. В епілозі повісті образ осіннього листя викликає тяжкі роздуми письменника, символізує важку долю народних талантів у тогочасному суспільстві: ” Темно… І зашуміло під вікнами море сухого листя… Море плачу, море сліз… Лавою, хвилею мчиться воно, як те військо безталанне, що розбив його ворог, розвіяв, куди видно жене…
Зупинилось під чужою хатою спочити одну часинку, тремтить, тулиться одне до одного, крізь сльози шепоче несміливу скаргу: куди його, та й куди його проти ночі?” Пейзаж або гармонує з настроями персонажів, або виступає як контраст. До того ж пейзажі повісті надзвичайно поетичні. Чимало з них мають алегоричний характер.
У повісті “Талант” значну композиційну роль відіграє діалог. За його допомогою більш напружено розвивається дія, розкриваються людські характери, мова персонажів набуває чіткої індивідуалізації. Динамічний, експресивний, часто без авторських ремарок, діалог у письменника є одним з головних художніх засобів розкриття внутрішнього світу героїв та створення напруженої ситуації.
Велику роль у повісті відведено пісні. Вона – постійний супутник героїв. Здебільшого пісня гармонує з настроєм героїв, служить їм ліричним супроводом.
Висловлювання персонажів теж часто співпадають з авторськими, тому їх дуже важко розділити.
С. Васильченко – майстер портрета. Як правило, письменник стисло зображує зовнішність своїх героїв, акцентуючи увагу лише на тих чи інших штрихах, які відіграють певну роль у характеристиці дійових осіб.
Проблеми твору
С. Васильченко був учителем за фахом і покликанням, тому його завжди хвилювала доля сільських вчителів-сподвижників, яким так важко, а то й зовсіх неможливо було пробитися до вищої освіти, сповна віддати свій талант народу.
Коло проблем, які порушує письменник у своєму творі, досить широке. Та ми зупинимося лише на тих. що цікавили людей у всі часи, тому й називаються “вічними”.
Нерідко людина, особливо молода, вступає у конфлікт з дійсністю через те, що остання не відповідає її мріям та уявленням про своє призначення. І тут багато залежить від характеру – якщо людина слабка, песимістична, то може зламатися, занепасти духом, навіть дійти до самогубства.
Герої С. Васильченка – і оповідач, і Андрій Маркович, і Тетяна, і навіть дяк Запорожець – мали мрію. Вони хотіли вчитися, бути корисними своєму народові.
Андрій Маркович, колега оповідача, розмовляючи про те, як будуть “колись культуру на села переносити” , жартував: “Пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив’яному мішку додому притербічу!” І гукав: “…одмикайте замки, одчиняйте брами, посланці з хуторів ідуть!”
Тетяна мала надію послужити своїм талантом людям: “Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам же його ні за гроші, ані за тую славу!
… – Дано мені малісіньку іскорку святую… Малісіньку-малісіньку… І освітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце… То хай же погасне краще іскра в мені свята і хай буде марне моє життя й темної темніше ночі, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу”.
Про навчання думав і дяк Запорожець, який перебував у постійному конфлікті з місцевою владою та попом. Він мав гарний голос, непокірну вдачу, і селяни тяглися до нього (“…люди – теж за дяком”). Одного разу до молодих вчителів він прийшов “затурбований, не п’яний. Не сварився, не заважав, мовчки лежав на ліжку, курив, щось думав… Далі, чогось червоніючи, попрохав одного підручника для якогось свого товариша, пішов”. І читачі, звичайно, розуміють, що дяк брав книжку для себе, тільки соромився признатися, що і його потягло до навчання. Навіть вступив до інституту, але “роздивився – тюрма, взяв документи і втік “.
Та жорстока дійсність розбиває мрії молодих людей. Оповідачеві й Андрію Маркевичу, напевне, заборонять вступати до університету (“Знаємо, щобуде: не побачимо ми вже того університету, мабуть, скільки й будемо жити…”), ще йз роботи звільнять за участь у вияві громадської непокори, промови над тілом загиблої талановитої дівчини.
Але герої хоч і сумують, не занепадають духом, вірять, що знайдеться якось дорога до їхньої мрії, що зуміють послужити своєму бідному, знедоленому народові.
Тетяна, переживши низку невдач і обман (пани розігнали театр, панич-студент насміявся з її кохання, а піп привселюдно осоромив у церкві), кінчає життя самогубством. її талант виявився нікому не потрібним, і це – найголовніша причина втрати дівчиною інтересу до життя.
А дяк Запорожець просто спився, перетворився на якогось волоцюгу, не витримавши життєвих випробувань і не бачачи перед собою мети.
Героїв повісті із стану напруження душевних сил здатні вивести спогади про найдорожчі, найкращі хвилини життя. У час життєвої скрути вони охоче йдуть на контакт з іншими людьми, намагаючись поділитись тим, що їх турбує.
Отже, автор намагається розв’язати проблему мрії і дійсності, змальовуючи образи оповідача й Андрія Марковича та сумуючи з приводу нерозважливості Тетяни.
Талант до співу, акторської гри займав у житті сільської вчительки Тетяни Гнатівни головне місце. Ним вона жила, мріяла розвинути його і віддати людям не заради слави та грошей, а заради самого нього, задля мистецтва, яке має таку чарівну силу впливу. Та що вона могла? Селяни темні й забобонні, пани лише порозважалися, поманили обіцянками допомогти дівчині в навчанні, та й розігнали самодіяльний театр. Навіть у церкві піп заборонив їй співати. А вона ж відчувала в собі таку силу… Одного разу не витримала і заспівала: “Мов густий росяний сад перед сонцем, натовп засвітився людськими очима. В церкві виднішало, ясніло, ніби відтуляли в ній вікна. А лице Тетяни вже сяяло, як свічка, лице живе, наївне, скорботою натхнене, з тими великими, ймовірними очима, що про їх люди говорити мусять.
…Тетяна, здавалось, росла. Ніби почувши свою владу над людьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордій, незалежній позі, запишалася. Одчувалася сила. Сила нова, непокійна, жагуча, сила грізна, що од неї торохтіло сухе дерево й чорніла стара позолота в церкві, осипалася, як од вітру. Ось-ось, здавалось, розступляться темні стіни, стане видна далечінь зелена, синє небо та ясне сонце”.
Отже, в особі Тетяни письменник змалював трагедію невизнаного й нереалізованого таланту.
Добро і зло постійно змагаються між собою на сторінках повісті. З одного боку – сільські інтелігенти, вчителі – дбають про народну освіту, про культурний розвиток селян, допомагають, підтримують один одного. З іншого боку – піп, “дерій, зажера, заїдливий”, що “тільки путня людина прибуде в село – з’їсть”. Незважаючи на свій священицький сан, веде аморальний спосіб життя ( “На селі подейкували, що хтось із селян застукав попа коло своєї молодиці. Хотів косу серпом одтяти – одкупився”), залицяється до дівчат, зокрема до Тетяни (” Він якось по-молодечому вихитує гривою, торкає її плечем, щось потаємки говорить. Тетяна задумана, мов якась чужая; слухає мовчки”).
У церкві, коли отець Василь образив і вигнав дівчину, люди заступилися за неї. А як трапилося нещастя, підтримали нечувану на селі річ – похорон з промовами, квітами. Піп відмовився ховати небіжчицю, тоді мари залишили прямо в нього на подвір’ї. Потім усіх людей, що там були, “тягнуть на допит – і малого невеликого…”. Зло уособлює і поміщиця, яка “обіща-лась допомагати. Казала, що можна буде й стипендію добути. Лідія Віталіївна попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова”. Та чого вартими виявилися її обіцянки!
Хоч зло, здається, й перемагає, читачам віриться, що “сонце – буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи. Будуть!..”.
Проблема кохання присутня у повісті лише побіжно. У молоду талановиту Тетяну закохані таємно і Андрій Маркович, і оповідач, хоч бояться це визнати навіть самі перед собою. Між ними йде приховане змагання за увагу вчительки, її прихильність. Але та закохується в панича-студента, який легковажно порозважався з дівчиною й покинув. Юнаки жаліють Тетяну, розуміючи, що її чекає (“Хіба ви не знаєте, які тут у нас люди? Проходу їй не дадуть. А, боронь Боже, як ще буде дитина,- живцем згризуть, з’їдять…”, “Не що інше, як душу і візьмуть у неї, залишивши в нас один її труп, що буде довіку нудитися серед мужицького життя”).
Закоханість Андрія Марковича така велика, що він у душі згоден навіть взяти її заміж і такою, “покриткою” . Оповідача ж “ревнощі люті, палючі пожежею спалахнули, вступили туманом у голову”. Однак обох примирила смерть Тетяни.
Побіжно зачіпає С. Васильченко у повісті й проблему пробудження громадянської свідомості й активності. Спочатку ми бачимо тиху місцевість з школою за селом. У селі лише ненадовго, наче крадькома, світились каганчики. Тишу порушував лише п’яний дяк, що бив попівські вікна.
Коли ж трапилося нещастя, у людей прокинулася громадянська свідомість, вони відчули у собі силу протистояти злу.
Образи твору
У повісті С. Васильченка “Талант” створена чітка система повнокровних образів, які підкреслюють головну думку: важко пробитися народному талантові, нелегко втілювати мрію у дійсність, але життя все ж краще за смерть. І ні за яких умов не слід впадати у відчай.
Герої повісті: вчитель-оповідач, Андрій Маркович – працьовиті, наполегливі в досягненні мети, готові день і ніч “гризти граніт науки”, пробити всі мури на шляху до освіти. Вони не байдужі до чужого горя, готові навіть на самопожертву заради дружби й кохання. Хоч і різні за характерами, але мрійники й романтики, особливо вчитель-оповідач. Цей персонаж, очевидно, повністю відповідає авторському ідеалу. Він уміє бачити прекрасне в буденному, опоетизувати його, живе в гармонії з природою.
Образ оповідача
Твір починається картиною ранньої осені. На тлі журливого пейзажу автор показує приїзд до села нового вчителя. Пейзаж, який гармонує з настроєм молодого вчителя, має алегоричний характер.
Уже з перших рядків повісті перед читачем постає один із головних героїв твору – оповідач.
Це вчитель, який хотів здобути вищу освіту й присвятити себе служінню народові. Оповідач, натура поетична і разом з тим сильна, сидячи в старезній школі, що нагадувала льох, думає зовсім про інше: “Іпомалу встає передо мною моє радісне, моє тепле, те, що завжди тепер світить і гріє мені, – університет…
.. .Іувижається він мені, цей храм юності чарівний, десь далеко-далеко, палацом надхмаряним… Шляхи до його, єдині доступні мені шляхи, юнакові безди-пломному, хащами позаростали непролазними… Мурами високими їх перегороджено, глибокими безоднями перекопано, та сміливо й радісно топчу я ті хащі ночами, січу терни, голими руками мури ламаю, мов крилами перелітаю безодні… Лечу…”.
Сільські вчителі того часу змушені були працювати в неймовірно важких умовах. Ось вигляд шкільного будинку: “І встає перед очима руїна – чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла. Посередині – провалений дах. Стріха з одного боку висока, з другого – схилилась мало не до самого долу. Вигнулись наперед трухляві двері, нащось окуті в залізо.
На дверях – великий заржавілий замок. А бур’яну того кругом, як лісу!”
Не краща й квартира, в якій мешкатиме вчитель. Автор докладно описує її інтер’єр: “Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, нашвидку з трухлих дощок змайстроване… свіжа на йому солома…”. Такий же і клас, де навчатимуться учні: “Дмухнуло вогким, холодним льохом…”. Стеля схилилася низько, а далі в глибині ще нижче. Посередині, де її можна було досягти рукою, стоять підпірки – стовпи. По боках – манячать ряди нефарбованих парт, побитих та помережаних школярськими ножами”.
Незважаючи на такі жахливі умови, молодий просвітянин не впадає у відчай, він вольовий, вірить у краще життя. Це видно з прикінцевого символічного пейзажу, яким завершується перший розділ повісті: “…Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце – буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!..”
Оповідач – людина чесна, лагідна, щира. І дуже лірична, яка вміє опоетизувати буденні явища. Згадаймо його опис пір року, яким починається VI розділ повісті: “Жили осінь, жили й зиму, мов краї невідомі всвоїй школі, як в ковчезі, перепливали. Під вікнами мінялися береги. Були вони ясні й смутні, з золотими листопадами, із заходами огняно-червоними, узорами з листу осіннього помережані; далі пливли темними краями в туманах та дощах… Пливли, пливли і на один ранок випливали несподівано на білі, казкові береги. Просвітліло од їх, і тихою радістю засяяло в сумних шкільних стінах”.
Образ Андрія Марковича
Неприємне враження справило на оповідача перше знайомство зі старшим учителем Андрієм Марковичем. “Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька, до всього допитливий”, – так спершу подумав про свого колегу новоприбулий. Та вони швидко подружилися, бо обидва тяглися до знань, мріяли вступити в університет, були схожі за характерами: наполегливі, життєлюбні. Навіть закохалися в одну дівчину.
Рельєфно змальовано в повісті образ Андрія Марковича. Старший учитель постає розсудливим, кмітливим, з великим життєвим досвідом. Він життєрадісний, любить народну пісню, гумор.
Андрій Маркович – дуже добра і щира людина. Його закоханість у Тетяну така велика, що він згоден навіть одружитись на скривдженій паничем дівчині. А на похоронах вчительки він своєю палкою промовою провокує стихійний виступ.
Ось як письменник підкреслює, наприклад, рішучість натури Андрія Марковича: “У синіх очах, як скеля з-під води, виблискує криця”.
Як і оповідач, Андрій Маркович розуміє, що шлях до подальшого навчання йому буде перекрито, проте не втрачає оптимізму.
Образ Тетяни
З великою душевною теплотою створений образ головної героїні – Тетяни. Вперше ми зустрічаємо її у IV розділі твору, коли молода вчителька прийшла до Андрія Марковича по книжки. Вона життєрадісна, енергійна, закохана в пісню. Дівчина має чудовий голос, наділена великими акторськими здібностя ми і мріє стати артисткою, грати у справжньому театрі.
Портретною характеристикою Тетяни автор виявляє своє ставлення До персонажа: “На мене пильно дивилися цікаві очі. Великі, довірливі, карі. Ці очі зразу вик л икали в мене якесь хвилювання…”. Це про Тетяну. Вона “мов квітка, розцвітла”, “висока, ставна, коса біляста”, у неї “на диво сильний, чарівного тембру голос”.
Тетяна співає у церковному хорі, виступає у виставах, що влаштувала місцева поміщиця. Хоч для виступів не було ніяких умов, бо за театр правила “клуня, сцена – пара перекинутих саней, грим – уголь та крейда… Завіса – з драних ряден, дзвонять у битий чавун…”, гра приносить дівчині велике моральне задоволення. Успіх окрилює її, подає надії. Вона вірить обіцянкам панів допомогти поїхати на навчання: “Слухайте… тільки несмійтеся з мене, дурної… – Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: – Кажуть – у мене талант…”, ” обіцяли в город одвезти… учитись…”.
Зневірившись у людях (“театр” розігнали, панич-студент покинув), Тетяна хотіла втопитись, але мати врятувала. А тут ще лицемірний піп продовжував грубо залицятись до дівчини, а згодом навіть почав цькувати її.
Друзі-вчителі морально підтримують Тетяну. До неї повертається душевна рівновага. Вчительці знову дозволяють брати участь у церковному хорі. Але незабаром отець Василь вчинив у церкві скандал і прилюдно осоромив Тетяну. Приводом для цього було те, що хористка одного разу дала волю своєму незвичайної сили й краси голосу і полонила ним людей. Це налякало й обурило попа. Він аж зашипів: “Я за тебе ось ще не так візьмуся. Десь там тинялася в пана по балаганах, прийшла до церкви – бешкет розводити. Бачили таке? Артистка…”. Але селяни не підтримали попа, “чуманіли”, і стали на захист дівчини.
Тетяна, не стерпівши наруги над собою і своїм талантом, кінчає життя самогубством.
Загибель вдовиної дочки сколихнула село. Люди звинувачують попа у смерті дівчини, протестують, усвідомлюючи свою правоту. Особливо це виявляється під час похорону. Отець Василь, перелякавшись селянського обурення, відмовився виконувати свій професійний обов’язок. Померлу “ховали гвалтом. Одібрали ключі у титаря, одімкнули церков, взяли мари, корогви”. У селян з’явилася незвичайна рішучість: “Мов вітром холодним подуло по людях – чуби наструнчились, як дріт, в очах блиснуло колюче: “Ламайте двері, чого там…””.
Образ дяка
У творі є епізодичний образ дяка Запорожця, який, однак, має значне змістове навантаження. Він з’являється на початку та в епілозі повісті.
У напівгумористичному плані подано портрет дяка Запорожця: “Увіходить сива шапка, пальто – наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері – гарний…”.
Устами дяка автор дає характеристику попові: “Дерій, зажера, заїдливий”, “тільки путня людина прибуде в село – з’їсть”, “не людина – собака пінява”. Служителі культу ворогують між собою, “Не любимо й на перехід один одного”, – зізнається Запорожець. Йому остогиділо дякування, сварки з отцем Василем. І шукає він розради в горілці та бешкеті.
Запорожець – обдарована натура. Він гарно співає, мріє здобути освіту. Але це безвольний, інколи навіть жалюгідний чоловік, бо не бачить жодної перспективи у своєму житті. Вступивши до вчительського інституту, кидає його, бо він здається для нього “тюрмою”.
У кінці повісті ми знову зустрічаємо Запорожця: п’яний дяк заблудився і потрапив у болото, з якого не може вийти. Звідти доноситься його голос: він співає улюблену Тетянину пісню “Чого вода каламутна”.
Хоч дяк морально опустився, пиячить, але йому ще властива поетична вдача, неспокійно б’ється в нього серце, “очі зацвіли ніжним жалем, смутно-смутно осміхнувся…”. Тужливі слова пісні “Ніч темная та невидная, головонька мой бідная” символізують неспокій юнака, його тугу за кращим життям.
Загинув чудовий талант співачки. Пропадає педагогічний хист двох молодих учителів, які мріяли про університет. Адже після участі у багатолюдному похороні Тетяни, який перетворився у мітинг протесту, шлях до вищого навчального закладу їм закритий. Не здійснилися сподівання й дяка Запорожця – людини хоч і пропащої, але досить обдарованої. Як бачимо, тогочасні умови калічили життя талановитих людей з народу.
“Так… талант… Розмовляли довго-довго. Про Тетяну, про її долю… Про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполИваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл.”
Доля народних талантів наводить героїв повісті на невеселі роздуми. Смерть Тетяни спричиняє їм невимовний біль. Однак друзі-вчителі не зневірюються, бо це сильні, вольові натури.
Хоч кінець повісті трагічний, твір у цілому має оптимістичний характер.
Негативні персонажі
У повісті змальовані й негативні персонажі. Уже з перших сторінок ми довідуємося про отця Василя. Спочатку про цього говорять інші персонажі. Так, дяк Запорожець різко негативно характеризує попа. Поступово перед читачами розкривається натура цієї людини.
Отець Василь лицемірний, грубий у ставленні до людей, розпусний, боягузливий. Негативне ставлення викликає в читача опис зовнішності отця Василя. Він “лютий, як звір”, “блідий, як глина, очі зеленяві, злісні”, не розмовляє, а шипить.
Нетактовно, презирливо він ставиться до односельців при конфлікті з Тетяною в церкві та під час її похорону.
Піп не вийшов навіть, щоб виконати свій професійний обов’язок щодо покійної. Мабуть, відчував свою провину і боявся гніву та осуду людей.
До негативних образів належать і панич-студент, який підло обдурив Тетяну, скориставшись її довірою і закоханістю, і пані, яка обіцяла допомогти талановитій дівчині, влаштувавши її на навчання, але не дотримала свого слова.
Егоїзм і байдужість панівного класу призводила до загибелі талановитих людей з народу.
Гумор і сатира в повісті
У повісті майже постійно присутній гумор – то явний, то прихований, і це відповідає менталітетові українців – героїв твору.
Ось як змальовує, наприклад, С. Васильчен-ко прихід новачків до школи: “Новаки приходили з батьками й з матерями, в повному своєму наряді: у великих чоботях, у батьківських жилетках, з пошарпаними букварями під рукою, причесані, вмиті, з червоними носами: перед дверима школи з їх носів старанно видавлювали зайвий сік; увіходили з рішучим виглядом брати ту науку зразу за роги; і тут же під суворим батьківським оком вичитували свої отченаші, демонстрували здібності й знання. Все народ бадьорий, цупкий, з дому наструнчений, і всі, як один, казали батьки їх – “таланти, здібності, великі сподіванки””.
Гумористичний ефект тут створюється за допомогою фразеологізмів (брати бика за роги – “брати ту науку зразу за роги”, “вичитували свої отченаші”) та інших засобів.
А поряд – і зовсім смішний та зворушливий опис: “Приходили і без батьків, самі. Слухаєш – шкряботить за дверима. Одчиняєш – спершу нікого не видно, і тільки звівши очі вниз, побачиш над порогом величезні чоботи, як гринджоли, і над ними кудлату шапку. Сопучи й стукаючи, чоботища перелазять через поріг, помалу, зате енергійно, чвалають ближче, простягають для привітання руку, з курячу лапку завбільшки, і хрипким баском заявляють, що він, “Гелман Вашильович” (прозвання забув по дорозі), прийшов писатися в школу. Брало легеньке хвилювання”.
Ціла низка художніх засобів допомагає створити такий неповторний гумористичний ефект: метонімії (“чоботи”, “кудлата шапка”, “чоботища перелазять через поріг”); порівняння (рука “з курячу лапку завбільшки”, “чоботи, як гринджоли”); синоніми (“перелазять”, “чвалають”); імітація дитячої мови (“Гелман Вашильович”); вживання ввічливопошан-ної форми множини замість однини по відношенню до дитини (“заявляють “, ” простягають “).
І таких перлинок гумору в повісті багато. Особливістю їх є те, що вони органічно поєднані з тонким ліризмом, звучать як поетично організована мова. Наприклад: “Хурщик, дядько, чухає голову: невпокійна це і клопітна справа – од села до села перевезти в хуртовину хуру реготу”.
Коли ж письменник змальовує негативні образи, то звертається до сатири. Отець Василь у нього “лютий, як звір”, “блідий, як глина, очізеленяві, злісні”, не розмовляє, а шипить. Забувши про свій сан, грубо залицяється до Тетяни: ” Він якось по-молодечому вихитує гривою, торкає її плечем, щось потаємки говорить…Побачивши мене, о. Василь хитнув їй головою, пішов, наспівуючи глас…”. Образивши й вигнавши дівчину-хористку з церкви, “о. Василь вертиться на місці, злодійкувато лупає очима:
– Нічого їй не станеться – вернеться”.
Сатиричному звучанню сприяє підбір відповідної лексики(“грива”, а не волосся, “лупає”, а недивиться і т. ін.).
Отже, С. Васильченко досконало володіє усіма засобами гумору та сатири, які допомагають якнайповніше розкрити образи, ідеї та проблеми, що хвилювали письменника.
Український національний характер у повісті
Степан Васильченко – людина твердих переконань, закохана в село, у вчителювання. Він – тонкий знавець людської психології, і разом зі своїми кращими героями є носієм українського національного характеру. Адже сам вийшов з народу і мріяв прислужитися йому, коли здобуде освіту.
Письменник свідомо звертається до естетики народної творчості, і зокрема пісні. А змістова особливість цього звернення полягає в тому, що саме навколо пісні створюється силове поле духовності. За допомогою пісні розкривається душевний стан не лише талантів з народу, співаків, а й слухачів, сприятливих до мистецтва.
Але не тільки позитивні риси українського народу відзначає С. Васильченко. Він бачить і нерозважливість, довірливість та покірність своїй долі Тетяни, безвольність, пияцтво дяка Запорожця, сварливість, бездушність та облудність отця Василя.
Читач розуміє, що це, на жаль, теж типові прикмети менталітету нашого народу. Та переважає все ж краще. Васильченко – тонкий лірик, майстер поетичного художнього слова, автор оповідань, у яких опоетизовується художня дійсність, майстерно виписані уявні, дещо ідеалізовані традиційні національні характери, що зміцнювали і зміцнюють український народ у своєму позитиві.
Як майбутній письменник, Васильченко виростав з пісенної стихії Чернігівщини, завдяки якій усвідомлював вдачу, звичаї народу, та з високої культури родинних взаємин. Тому зображені ним типові риси українського народу не надумані, штучні, а цілком правдиві та об’єктивні.
Мова повісті
Письменник багато працював над мовою своїх творів, по кілька разів переробляв їх, відшліфовував кожен рядок, уважно ставився до кожного вжитого слова. Завдяки цьому повість “Талант” відзначається багатством лексики. Автор часто вдавався до синонімів. Скажімо, до нейтрального дієслова “дивитися” з метою повнішого розкриття психології персонажів і вияву авторського ставлення до них письменник уживає такі синоніми. Тетяна: “снопами бризнув з її очей сміх”; “підвела очі: горять радощами, як золоті темної ночі зорі”. Андрій Маркович: “очима різав, як крицею”; “кидав, як каміннями”; “очі його заясніли, як волошки після дощу”. Отець Василь: “визирав”, “лупає очима”.
Із тропів С. Васильченко найчастіше використовував порівняння й метафору, вони в нього завжди оригінальні, поетичні. Ось кілька прикладів порівнянь: Тетяна “мовчала, як мур”; “розмова загорілася, як сухий хмиз на огні”. Метафори, пов’язані з образом Тетяни: “упертість закам’яніла на її обличчі”, “у неї на очах горіли росинки щастя”.
Оригінальний та різноманітний у С. Васильченка і поетичний синтаксис: риторичні оклики, риторичні запитання, риторичні звертання, окличні речення та вигуки, повтори, інверсії, неповні речення.
Автор часто звертається до діалогу, що надає твору драматичного напруження, до фольклору. Рядки пісень, що органічно вплітаються у тканину твору, теж сприяють його ліричному, поетичному забарвленню.
Значення твору
Показуючи таких ентузіастів на ниві освіти, як учитель-оповідач, Андрій Маркович, Тетяна, С. Васильченко йшов від власних роздумів і бажань. Тому читач і вірить у щирість мрій та сподівань його героїв. Письменник висловлює жаль з приводу трагічної долі народних талантів, наголошує, звертаючись до молодого покоління, що ні за яких умов не можна впадати у відчай, думати про самогубство як засіб вирішення своїх проблем.
Письменник також утверджує думку, що необхідно берегти таланти у собі й у інших, плекати їх, бо це “іскра Божа”, “Божий дар”, покликаний служити людям. У цьому непересічне значення повісті “Талант”.
Степан Васильович Васильченко був людиною оптимістичною, і це не могло не відбитися у його творах. Більшість героїв письменника – люди сильні духом, вольові, життєрадісні.
Стосовно художньої майстерності автора і його індивідуального стилю можна сказати, що впадає в око свіжа барвиста, мелодійна мова творів, що ще більше посилює поетичність розповіді. Пластичність образів, романтичний пафос, ритмічність, музикальність художньої фрази надають неповторності індивідуальному стилю Васильченка. Це ті духовні цінності, які витримують випробування часу. ?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)