Повесті Белкіна характеристика образу Сільвіо
Сильвио – тридцятип’ятирічний офіцер-дуелянт, одержимий ідеєю мести. Історія про нього повідана І. П. Белкину деяким полковником І. Л. П., в ініціалах якого легко прочитується натяк на знаменитого бретера тієї пори І. П. Липранди; оповідання ведеться від імені І. Л. П. Полковник-оповідач, у свою чергу, спочатку описує своє давнє особисте враження від героя, потім – переказує епізод, повіданий йому графом Р. Так що образ С.
Послідовно відбитий в самих різних дзеркалах, як би пропущений крізь складну систему неспівпадаючих точок зору –
Читач уперше бачить С. очима юного офіцера(майбутнього “полковника І. Л. П”.) в містечку, де С. живе у відставці, притягаючи оточення своєю загадковістю. С. – російський, хоча і носить іноземне ім’я(“Сильвио” – звуковий аналог “справжнього” імені, підібраний оповідачем). Він живе одночасно і бідно, і марнотратно. У мазанці(!) він тримає збори пістолетів; стріляє в стіни; надзвичайно міток; а головне – похмурий і гордий. Але варто новому
Із-за карт, як той, усупереч похмурості і гордості, задовольняється формальними вибаченнями – і не викликає кривдника на дуель. І тільки у кінці першої частини оповідач(а через нього читач) дізнається про причину такої несподіваної “боязкості”; це і стає фіналом експозиції і зав’язкою сюжету. С. вважає потрібним перед прощанням пояснитися; виявляється, він “не має права” піддавати себе ризику смерті, поки не довершить дуель шестирічної давності, під час якої його кривдник, граф Р, занадто байдуже поставився до можливої загибелі від кулі С.
Кашкет С. був простріляний на вершок від лоба; свій постріл він залишив за собою(мотив “відстроченого пострілу” міститься в повісті А. А. Бестужева(Марлин-ского) “Вечір на бівуаці”, епіграф з якої предпослан пуш-кинско-белкинской новелі), щоб знайти графа в хвилину найвищої урочистості – і помститися знатному щасливцеві.
Ці слова вводять в сюжет неявний мотив соціальної заздрості “романного” героя до “щасливця дозвільного”(той же мотив буде розвинений в “Піковій дамі” і “Мідному вершнику”). Вводять – і позбавляють героя таємничого ореолу. Уперше опис “Байрона” вигляду С.(“похмура блідість, виблискуючі очі і густий дим, що виходить з роту, надавали йому вигляду справжнього диявола”) починає змахувати на пародію; уперше за складною “поведінковою маскою” трохи відкривається вульгарна однозначність душевного вигляду.
І далі образ С. буде тим більше спрощуватися, чим більше хитромудрими і навіть витонченими будуть його вчинки і жести. Розшукавши графа Р в маєтку, куди той поїхав на медовий місяць, дуелянт несподівано являється в кабінет молодожона – і, насолодившись ефектом, “благородно” пропонує ще раз кинути жереб, – щоб все не походило на вбивство. Але показне благородство його жесту тут же відтіняє підлістю; С. знову, як у випадку з картковою грою, порушує неписаний кодекс дворянської честі; він продовжує цілитися в графа при жінці, його молодій дружині.
І те, що врешті-решт він стріляє в картину(куля в кулю), а не в щасливого графа, – нічого не міняє. Бо за здійснення свого “романного”(а С. любитель романів) задуму він вже заплатив ганьбою.
Сюжет, задуманий З, розв’язаний; сюжет самого життя триває(бо завжди відкритий, незавершений). Але в нім для С. вже немає місця; помстившись, той втратив свою єдину мету – і, з чуток, гине в “романтичній” битві греков-этеристов за незалежність, щоб бути похованим на кладовищі під Скулянами. (Подібно до пушкінського ліцейного однокурсника Броглио, чия зовнішність і чиє ім’я підозріло близькі героєві “Пострілу”.) Причому під Скулянами турки і греки-этеристы (а також їх добровільні прибічники ніби С.
) повинні були битися врукопашну, інакше кулі і снаряди потрапляли б в російський карантин на протилежному березі р. Пруть; так що стрілець С. загинув не від пострілу – і не від пострілів загинули його останні вороги. Куля, яку він всадив в ідилічну “швейцарську” картину, виявилася “метафізично останньою”. А щастя “незаслуженого” щасливця, пестуна долі графа Р – триває, хоч би і затьмарене подією.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)