“Посолонь” народне й авторське в книзі А. М. Ремизова
Тут не випадковий авторський коментар. Уже прочитавши назву, ми змушені звернутися до нього. І загадкове слово – “Посолонь” – відкриває не тільки зміст книги (круговий, обрядовий рух “по сонцю”), але і її композицію, в основі якої – календарний цикл: весна, літо, осінь, зима.
Про свою книгу Ремізів писав: “Моя “Посолонь” – адже це не вигадка, не Твір – це саме собою прийшло – подих і колір російської землі – слова”. І закриваючи книгу, відчуваєш: ми ніколи не читали нічого подібного навіть у народних казках.
Ми чули про роботу збирачів: бродять по селах, записують, намагаються зберегти особливості мовлення кожного розповідача казок. Видаючи збірник, вони, по можливості, дають різні варіанти казки (класичний приклад збірник Афанасьєва).
Часто до цих збірників звертаються
Ремизовское звертання до народної Творчості – не шлях Афанасьєва й не шлях Олексія Толстого. Уже давно замічена одна особливість ремизовского мови: він близький до усного простонародного мовлення. Фраза Ремизова звучить так, що за нею чітко відчувається жест оповідача, його особа.
Так, це, безсумнівно, розповідь – той спосіб оповідання, де особливість мовлення оповідача грає в добутку першорядну роль. Ми знаємо й приклади такого оповідання: “Лівша” Лєскова, “Малахітова скринька” Бажова, казки Бориса Шергина. У Ремизова є книга “Докучання й балагурье”, де він виступає в ролі розповідача казок, – переказує своїм голосом російські народні казки. Але “Посолонь” – це не тільки розповідь. Автор її писав про особливості своєї роботи: “При відтворенні народного міфу, коли матеріалом може стати потерявшее всякий зміст, але усе що ще звертається в народі, просто, яке-небудь одне ім’я – “Кострома”, ” Калечина-Малечина”, “Спориш”, ” Мара-Марена”, “Летавица” або який-небудь звичай начебто “Дев’ятої п’ятниці”, “Троецыпленницы”, – усе зводиться до різноманітного зіставлення відомих, пов’язаних з даним ім’ям або звичаєм фактів і до порівняльного изуче – нию подібних в інших народів, щоб зрештою проникнути від безглуздого й загадкового в ім’ї або звичаї до його душі й життя, що і потрібно зобразити”.
В “Посолони” Ремізів не просто розповідач казок, але й реставратор. По уламках, уривкам, навіть по одному ім’ю він намагається відтворити споконвічний образ, споконвічний міф. У своїй книзі він виявив себе і як художник, і як учений (у тій же ролі звичайно виступає й реставратор давньоруського іконопису).
Робота ця складна. Коли книга ще була в роботі, він писав своєму знайомому: “Кожна фраза коштує страшно багато часу. Переписую без кінця”.
Чому Ремізів вибрав цей важкий і болісний шлях?
Наприкінці життя він “поділив” письменників на “глазатых” і на “ушатых”. Себе він зарахував до “ушатым”, тобто до тих, хто йде не від зорових вражень, але від чутного слова: “Робота ведеться з боку з якогось голосу, що говорить: це – так, а це – не так”. Ремізів вслухується в кожне слово – і відчуває: “Слово – жива істота – подасть свій голос”.
Але для Ремизова звертання до слов’янської стародавності було не тільки справою ” художника-реставратора”. Це була й спроба знайти втрачені традиції. Весь письменницький шлях Ремизова пов’язаний із традицією давньоруської літератури. Вити може, його думка, що після Петра російська література (починаючи з XVIII століття) пішла “не своїм” шляхом – не позбавлена перебільшення. Але така крайність була неминуча, раз він був настільки чуйний до найдавніших літературних традицій. Ремізів у своїй творчості наблизив до нас російську стародавність, і початок цього шляху – у книзі “Посолонь”, до якої він все своє життя ставився з особливою любов’ю. Уже в еміграції, у дарчому написі дружині, він сказав про це:
“Більше такого не напишу: це один раз… “Посолонь” із самих земляних Корінь. Це молодість!”
(2 votes, average: 4.50 out of 5)