Пошуки нового героя в російської поезії ХХ століття

Цей заголовок реалізується в тематичному різноманітті складову книгу віршів, у широті їхньої географії: Ладога, Фінляндія, Естонія, Вірменія, Азія, Ленінград. Поезія знаходить героя, що вводить її в зовсім небувалий, новий для неї мир будівництв, технічного прогресу, боротьби з відсталим побутом, перетворення природи

По-іншому, чим у пролеткультовской музі, зазвучала в реконструктивній поезії “пісня заліза”, Музика машин, що звільнилася від недавнього “космизма” і гранично утилітарна: “Скоротити виробництво каструль і інших

сковорідок И побільше заліза: На шаблі, на рейки, На балки, що йдуть нагору” (А. Прокоф’єв).

Оптимістичне світовідчування поезії формується не тільки темою діяння, але й дерзання, безмірних можливостей людини: “Ми повернемо тебе в три звороти, Земля, попелом і зернами посипаючи” (В. Луговской). По всій поезії кінця 20-х років широкими кроками на весь зріст проходить людина, підставляючи свої распрямленние плечі всім соціальним і природним стихіям. Це й із загорненими рукавами прокофьевскио рибалки, чиє латане вітрило летить “врозріз хвилям”, і життєлюбний тихоновский герой із циклу “Юрга”,

для якого азіатський, посипаний “багряною сіллю Бухари” “затятий чай” асоціюється із крутим і міцним замісом всього сучасного життя. Особливо свіжо і яскраво оптимізм нової людини розкривається у вперше розроблювальною російською поезією святково-спортивної темі

Якщо романтична поезія революційного років (Маяковський, поезія пролеткульту й ін.) привітала звільнення людського духу, те тепер, через десятиліття, прийшла настав час відсвяткувати й звільнення людського тіла:

Не кволими, по в’ялими Підемо па штурм століть… Весняним кольором яблуні Цвісти Синам верстатів.

Мабуть, уперше поезія починає зауважувати красу не тільки людського подвигу, справи, але й дозвілля. У вірші “День відпочинку” (1929) Н. Асєєва тепло радує, що “люди поспішають на відпочинок, і хлюпає ласкаво вода в борти човнів, що біжать,”. Примітно його ж вірш “Лижі” (1928), виконане бадьорого темпу, що точно імітує крок лижників, і відчуття морозної свіжості

Наприкінці 20-х років поезію істотно збагачує ідея інтернаціоналізму. Поетів гаряче хвилює політична атмосфера у світі (революція в Китаї в 1927 р., фашизація Європи, політичні виступи робітників в Англії). У віршах знаходять місце їхнього враження від поїздок за рубежі країни й але її республікам. Сучасність входить у російську поезію багатолико й на різних рівнях її збагнення, починаючи від споглядального оповідання про “сині води”, що гойдаються, як вічність, під японським небом (В. Насєдкін), до прагнучої бути корисної в далекому Китаї поетичного переклику: “Ти не один, Чи-Ю-Ан: Ми з тобою” (В. Инбер).

Тему Європи представляє в основному викривальний напрямок, найбільше яскраво представлене “Віршами про Америку” (1925-1926) В. Маяковського. Його “шляхові” вірші про капіталістичний світ з’явилися до певної міри традицією в справі створення сучасної політичної сатири. У їхньому дусі відтворюються гротескні типи сучасних буржуазно-політичних ділків (“Франція” Б. Корнілова), протиставляються принципи людини й буржуазного обивателя (“Дві особи”, “Динамо” Н. Асєєва). У програмному “монолозі” В. Луговского “Європа” (1930) остання з’являється в багатоплановому розрізі свого морального, політичного й культурного життя. У кадровій композиції “монологу” виникають і “у чорних сорочках” хлопці, “чванливо (несучі) фашизм”, і ” порожнеча, щогарячиться,” екранів, з яких у зал для глядачів дивиться духовна безликість споживчого мистецтва, і розкриті мозки сучасного європейця з “світовою утомою” і “худою амебою індивідуалізму” вдуше.

Художньо богаче, глибше розвивається поезією тема Сходу, у чому помітна давня й міцна традиція. Інтерес до Сходу в А. Блоку, В. Хлебникова, пізніше С. Єсеніна визначався складним комплексом мотивів. Тут було й протиставлення історично нерозтрачених сил Сходу Заходу, що вичерпав себе, (“Скіфи” Блоку), і прагнення через стихійну, що бродить всіма “космічними” ферментами культуру Сходу вийти до рубежів нової, вселюдської “зоряної культури”

Російська поезія не відразу звільнилася від традиційного полону книжкової інтерпретації східних мотивів і образів. І в поезії кінця 20-х років ще зустрічаються чисто описові образи східної екзотики. Отут і “блакитнуватий іній, що дивиться у водойму,” “важких, млосних слив” (“Вірші про Крим” В. Кирилова), і журчанье арика, у якому “смуток дитини й плач сивого старого” (“Вірші про схід” П. Дружиніна), і багато екзотичних назв. Чимало медитативних фрагментів і формул, що розкривають давнє подання про пасивність і споглядальність світовідчування Востогса: “Тут пил століть лягла на кам’яні плити, Перехожий, сядь і відпочинь” (П. Дружинін). Складний вигляд Вірменії в традиціях “Трофеїв” Ж.-М. ередиа й “Заходу Європи” О. Шпенглера, питавшихся у свій час відтворити якийсь культурно-історичний стереотип того або іншого народу й епохи, запам’ятовує в циклі віршів “Вірменія” (1930) О. Мандельштам. Засобами асоціативної мови поетові вдається відтворювати деякі відчутні етнографічні деталі, насамперед у їхньому кольорі, контурах: незграбність і масивність архітектури (“мужицьких бичачих церков”), достаток диким і окультуреного працьовитим народом “дзвінкого каменю” (” каменів, щорепетують, держава”), “повнокровний” контраст між лазур’ю неба й “хрипкої охрой” сухої вірменської землі. По першому враженню зіткнення поета з реальною, сучасною культурою й націями переломлюється в тих же звичних асоціаціях і інтонаціях, що й у його мечтаньях і “снах” про Елладу й імператорський Рим, відбитих у збірниках “Камінь” (1913) і “Та” (1921). Як у тім, так і в іншому випадках (тут въявь, там у поетичних снах) зустріч із культурним феноменом здійснюється поза конкретною історичною дійсністю й супроводжується образами глибоко суб’єктивного переживання

И все-таки рання й більше пізня трактування откривающегося поетові – блукачеві але історичним культурам (въявь або в мріях) далекого миру виявляють істотне між собою розбіжність, що свідчить про творчу еволюцію художника. Всі навіяні читанням античних авторів образи перших книг Мандельштама при всієї їх “акмеистичности” виникають як би ще тільки з “духу музики”, з “піни” романтичних подань про добірність і крихкість давно зниклого миру, запам’ятати який може лише “миттєвий ритм”, “несподіваний Аквілон”. І зовсім до іншого образного й ритмічному строго прибігає поет, відображаючи реально, що став перед ним вигляд, живої, некнижкової Вірменії: у грубуватості, речовності й відчутності слова й ритму виникає тут сам ” ЩоРодить, сплячий, що репетує, До землі прицвяхований народ”.

Але асоціативне слово не рятує положення там, де від статичного вигляду народу і його культури поет переходить до відтворення його історії, що розвивається, для чого, природно, необхідний динамічний образ. Так, про язичество Вірменії поетові нагадують “рулони кам’яного сукна на капітелях”, а її византизацию представляють “настовбурчені орли із совиними крильми” і проч. У подібних прикладах відчутна крайня натяжка між відверненою історичною ідеєю й сугубою статичністю призначеного її відобразити предметного образа. Але частіше в інтерпретації східної Теми поезією переборювалася канонічна споглядальність. У структуру образа, що запам’ятовує нинішній Схід, органічно входить соціальність:

ПРО, подивися на килим під ногами: чи Бачиш у трояндах робочу кров?

Динаміка віршів створюється переосмисленням традиційних подань, їхнім розвитком: не цариця Тамара, а тюрчанки, що знімають паранджу (Б. Корнілов), серце раба було чорним, стає червоним (П. Дружинін) і т. д.