Порівняльна характеристика Манилова й Собакевича

Говорячи про героїв поеми ” Мертві душі “, ми не можемо не згадати про її авторі. Будучи натурою витонченим, вірної ідеалам добра й справедливості, Гоголь особливо гостро сприймав жахи навколишнього світу. Перші три поміщики, яких ми зустрічаємо на сторінках поеми, є неприкриті пародії на людину

Манилов і Собакевич дві прямо протилежні особистості. Якщо говорити про геометричне подання цього твердження, ми одержимо прямокутник, розділений навпіл по горизонталі, кожна частина буде являти собою внутрішній мир відповідного героя. Якщо

перейти в Декартову систему координат, тоді абсциса буде набором якостей, а ордината буде показником кількісної наявності їх у певного персонажа. Ці якості повинні бути підібрані так, щоб кожне наступне було пов’язане з попереднім і було близько до нього за значенням. Приміром, розум, тямущість і так далі. Якщо ми побудуємо графік функції якостей від кількості. Тоді в кожного героя він буде свій. На кожному прямокутнику повинен бути споконвічно зображений графік крива червоних кольорів, що зобразить суб’єктивне подання автора про ідеального персонажа. Це буде своєрідне подання про “золоту середину”,

що мало місце в часи Гоголя, показане крізь призму авторського сприйняття

Подивившись на графік особистості Манилова й Собакевича, ми можемо сказати дві речі. Перше, вони зовсім непропорційні щодо ідеалу. Друге, якщо їх зіставити, вони не перетнуться в жодній крапці це говорить про те, що особистості Манилова й Собакевича абсолютно різні й що загального в них, по-моєму, немає й не може бути

Особистість одна із частин внутрішнього миру героя, що формується на стадії розвитку дитини й згодом уже не мінлива, до складу якого, крім її, входять ще кілька факторів, що здобувають протягом життя: начитаність, духовний розвиток і так далі, які можуть змінитися в будь-який момент. Внутрішній мир героя поняття образне. У мене воно асоціюється з об’ємним кубом, де усередині перебуває те, що є насправді (“уміст”), а на поверхні те, як персонаж намагається представити свій уміст (“оболонка”, або “форма”). Для правильного, пропорційного персонажа необхідно й те й інше рівною мірою. При яких-небудь диспропорціях у розвитку внутрішнього миру сильно ускладнюється для героя взаємодія із зовнішнім миром, у якого є свої жорстокі правила. Саме ця ситуація відбулася, по-моєму, з Маниловим і Собакевичем: непропорційність розвитку й особистості, і внутрішнього миру привела їх до відторгнення від зовнішнього миру й створенню величезним, невластивих нормальним людям, мирков у які вони живуть. Манилов прийшов до такого трагічного фіналу через зсув пріоритетів убік оболонки, а Собакевич, навпаки, через стоншення її.

Мирок кожного з героїв вимагає особливого, окремого розгляду. Адже мирок це непряме відбиття внутрішнього миру героя в реальній дійсності. Мирок Собакевича міцність. Усе в ньому “було упористо, без пошатки, у якімсь міцному й незграбному порядку”. У мене зложилося подання про те, що така міцність потрібна йому для захисту від зовнішнього миру й використання його у своїх цілях. У мирке Манилова всі по-іншому, хоч він теж “коштує одинаком на юру”, тобто теж відділений від зовнішнього миру, але його мирок дуже нестійкий, не заповнений, не дороблений і виконує зовсім інші функції. Про це свідчить “спадистість гори”, на якій стояв будинок Манилова. Селянські хати в обох поміщиків виражають тієї ж самої ідеї

Обоє мирка дуже просторі, але мирок Манилова практично весь пустує: “Як тільки п’ять шість беріз підносили подекуди свої мелколистние, ріденькі вершини”, “ніде між ними (хатами) зростаючого деревця або якої-небудь зелені; скрізь дивилося одну тільки голу колоду”. У Собакевича ж уміщається аж два ліси: “березовий і сосновий”.

Центром кожного мирка є будинок поміщика. Тут помітна закономірна фрактальность: центр маєтку будинок, будинку поміщик потім іде вже внутрішній мир поміщика. Будинок можна охарактеризувати, як маленький маєток, або як великого поміщика: “кожний предмет, кожний стілець, здавалося, говорив: “И я теж Собакевич!” або: “И я теж дуже схожий на Собакевича!”. Отже, будинку властиві всі особливості внутрішнього миру поміщика. У Манилова будинок просторий, оброблений по останній моді, щоправда, не весь, у ньому мало предметів домашнього побуту: “В іншій кімнаті й зовсім не було меблів”. Як ми бачимо, подекуди в мирке Манилова крізь гарну оболонку переглядала порожнеча його внутрішнього миру. У Собакевича всі навпаки, скрізь відчувається обгрунтованість і порядок, і вуж зовсім немає претензії на моду: “Стіл, крісла, стільці все було найважчої й неспокійної властивості “.

Особливо в розгляді мирков поміщиків, по-моєму, варто виділити їхні характери, тобто, у моєму поданні, пряме відображення їхнього внутрішнього миру в реальній дійсності. Собакевич, по-моєму, приклад сильно перебільшеного середнього російського поміщика. Гоголь наділив Собакевича багатьма корисними, необхідними якостями, однак також наділив його яскраво вираженим егоїзмом. Через відсутність гарної “оболонки” ця якість здобуває “темно-багряне фарбування”. Саме егоїзм, по-моєму, привів його до настільки негативного відношення до зовнішнього миру: “Я знаю їх усіх: це все шахраї, весь місто там такої: шахрай на шахраї сидить і шахраєм поганяє. Всі христопродавци”.

По тій же причині Собакевич не може нічого випустити зі свого мирка. Це й характеризує його як “кулака”. З Маниловим ситуація, як завжди, абсолютно інша: він гіперболічний романтик. Над ним, як і над усяким іншим романтиком панує порив, а не тверезий розрахунок, але сильне перебільшення привело до того, що все исключительно численні пориви залишаються лише в мріях. Доброта, закладена в нього споконвічно, у купі з романтизмом змушує його ставитися до зовнішнього миру дуже добре: “Зацим не пропустили голови палати, поштмейстера й у такий спосіб перебрали майже всіх чиновників міста, які все виявилися самими достойнейшими людьми”.

Манилов – марний мрійник, що малює повітряні замки й марні прожекти. “Дивлячись із ганку на двір і ставок, говорив він про те, як би добре було, якби раптом від будинку провести підземний хід або через ставок вибудувати кам’яний міст, на якому б були по обидва боки крамниці, і щоб у них сиділи купці й продавали різні дрібні товари, потрібні для селян…” Нібито видима турбота про власних селян. Але насправді він зовсім не цікавиться станом справ, ніколи не їздить на поля й не вникає в доповіді прикажчика, прохання селян. Це марний мрійник, що живе в достатку й теплі, тому що користується природним правом: привласнювати працю кріпаків. Зовні він навіть приємна людина, але, розібравшись у його сутності, розумієш, що він чи не огидніше інших

Собакевич – пряма протилежність Манилову, він міцний хазяїн, що прекрасно знає свій маєток, що цінує селян за їх мастеровитость і працьовитість. Саме Собакевич розповідає Чичикову про прекрасних майстрів-селян, що вміють пекти скласти й екіпаж ресорний спорудити не гірше іноземного. Але хвалить своїх селян Собакевич не з людинолюбства, а набиваючи на них ціну. Поміщика зовсім не бентежить той факт, що торгує він мертвими. Знаючи ціну селянам, Собакевич печеться про їх не заради людинолюбства, він зрозумів свою вигоду: якщо не розоряти селян, вони приносять більшу користь поміщикові, і свято дотримує це правило

Манилов же тільки створює видимість культурної людини. Своїх синів він назвав Фемистоклюсом, на честь грецького полководця, і Алкидом, на честь Геракла. Але це скоріше рисовка, чим щира культура. У його кабінеті вже три роки лежить книга, розкрита на одній і тій же сторінці. На речення Чичикова продати йому мертві душі Манилов люб’язно погоджується. Більше того, він дарує їх, переписуючи їх власноручно на гарному папері, перев’язуючи всі шовковою стрічкою. Що це? Дурість? Бажання відгородитися від життя, її проблем? Швидше за все, і те й інше. Манилов – пустодзвін, що пурхає по життю, що намагається не зауважувати неї труднощів

Собакевич же, навпроти, прекрасно почуває настання “нового часу”, коли будуть панувати гроші, більші капітали, і готується до цьому заздалегідь, щоб не бути захопленим врасплох.

При гаданій різниці характерів обоє поміщика огидні авторові своєю утриманською психологією. Образи, створені Гоголем, переступили той час, для якого писалися. Величезна сила сатиричного викриття каліцтва власницького миру, укладена в утворах письменника, не втратила своєї актуальності й у наші дні


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Порівняльна характеристика Манилова й Собакевича

Categories: Нові твори

Links