Поняття постмодерна в літературі
Історія людства відзначена послідовною зміною безлічі культурних епох. Остання з них одержала назву епохи постмодерна. У гранично широкому контексті під постмодерном розуміється “глобальний стан цивілізації останніх десятиліть, вся сума культурних настроїв і філософських тенденцій”, пов’язаних з відчуттям завершенности цілого етапу культуристорического розвитку, изжитости “сучасності”, вступу в смугу еволюційної кризи. Що породили постмодерн віяння відбили зміни у свідомості й колективному несвідомому людства, розчарованого
На основі поняття “постмодерн” виникло похідне від нього поняття “постмодернізм”, що, як правило, використовують стосовно до сфери філософії, літератури й мистецтва, для характеристики певних тенденцій у культурі в цілому. Воно служить для позначення:
Нового періоду в розвитку культури; стилю постнеклассического наукового мислення; нового художнього стилю, характерного для різних видів сучасного мистецтва; нового художнього напрямку (в архітектурі, живописі, літературі й т. д.); художественно-естетической системи, що зложилася в другій половині XX в.; теоретичної рефлексії на ці явища (у філософії, естетиці).
Дотепер термін “постмодернізм” устоявся не остаточно й застосовується в області естетики й у літературній критиці поряд з дублюючими термінами “постструктурализм”, “поставангардизм”, “трансавангард” (в основному в живописі), “мистецтво деконструкции”, а також зовсім довільно. Це пов’язане з тим, що ми маємо справу з відносно новим, ще недостатньо вивченим культурним феноменом, подання про яке продовжують уточнюватися.
Наприклад, Дениел Белл і Реймон Арон для обгрунтування ідеї конвергенції капіталістичної й соціалістичної систем пропонують в 50-е рр. ідею “кінця ідеології”, що в 80-е рр. трансформується в ідею “кінця історії”, висунуту Френсисом Фукуяма й трактуемую їм як завершення ідеологічної еволюції людства (завершення боротьби ідеологій). При цьому Фукуяма робить застереження: “”Кінець історії” у жодному разі не означає, що міжнародні конфлікти взагалі зникнуть. Тому що й у цей час мир буде розділений на дві частини: одна буде належати історії, інша – постистории”.
Шлях до сучасного наповнення даного терміна й появі номінації “постмодернізм”* був непростим. Він зв’язаний насамперед з осмисленням тенденцій, що позначилися починаючи із середини 50-х рр. у світовому мистецтві й у сфері гуманітарних знань, у свою чергу підготовлених кризою модернізму й появою нових, отпочковавшихся від існуючих, перехресних між собою наукових дисциплін: філософської антропології, сучасної семіотики, семіотики культури, кібернетики й теорії інформації й ін. Філолофсько-теоретичну основу постмодернізму склали концепції, розроблені в рамках постструктурализма.
Постструктурализм – напрямок філософської думки, що виникло наприкінці 70-х рр. у Франції й США як ревізія структуралізму, що грав головну роль в інтелектуальному житті Заходу в 50- 60-е рр. Серед його творців чимало колишніх структуралістів, що зайнялися своєрідною самокритикою, що спробували розімкнути структуру як закритих, завершених, позбавлених змін утворення, розвити закладену в цьому понятті ідею “структуральности структури”. Надзадачею постструктурализма було дослідження феномена тоталітаризму й тоталітарної свідомості, їхнього зв’язку зі структурою й мовою, боротьба з тотальностью у всіх її видах, що активізувався під впливом студентських хвилювань у Парижу в травні 1968 р. Тому для постструктуралистов неприйнятними виявилися ті форми знання, які претендують на універсалізм, що узагальнює характер, володіння абсолютною істиною, що розглядається як прояв “метафізики”, “імперіалізму” мислення. Істини, що затвердилися у свідомості сучасного європейця,/цінності вони беруть під сумнів і переосмислення в дусі адогматизации. У самому загальному плані постструктурализм можна охарактеризувати
Теорія постмодернізму не тільки вбрала найважливіші відкриття пост-структуралізму, але виявилася настільки тісно з ним зв’язаної певною єдністю філософських і загальнотеоретичних положень, що можливо говорити про постструктуралистско-деконструктивистско-постмодерністський комплекс як широкому й впливовому интердисциплинарном за своїм характером плині в культурному житті Заходу 90-х рр., що охоплює різні сфери гуманітарного знання, уважає И. П. Ільїн.
Джерела й філолофсько-теоретична орієнтація постструктурализма
Вирішальну роль для формування постструктуралистско-деконструктивистско-постмодерністського комплексу зіграли паризькі філософські й інтелектуальні дискусії 70-х рр., і насамперед – ідеї й концепції, що розвиваються провідними французькими постструктуралистами й постфрейдистами Жаком Лаканом, Мішелем Фуко, Жилем Делезом, Феліксом Гваттари, Юліою Кристевой, Жаком Деррида, Роланом Бартом, Жаном-Франсуа Лиотаром, Пьером Клоссовски й ін. Незвідні до якій-небудь одній моделі, ці ідеї й концепції так чи інакше йдуть своїми коріннями у філософію становлення, що прагне дати як можна більше повне обгрунтування ідеї буття як становлення (Фрідріх Ницше, Анри Бергсон, едмунд Гуссерль, пізній Мартін Хайдеггер і ін.), а також у якімсь ступені – у філософію скептицизму з її сумнівом у можливості відкриття універсально придатної для всіх людей, часів, випадків життя істини, релятивізмом (від панцира. relativus – відносний).
И. С. Скоропанова
(2 votes, average: 4.00 out of 5)