“Польові дослідження з українського сексу” про жіночий погляд на образ “нового українця”
Роман Оксани Забужко “Польові дослідження з українського сексу” став етапним явищем у сучасній українській літературі. Відкритість і щирість оповідачки створюють особливий сповідальний настрій, що поєднується: з глибоким критичним аналізом процесів в українській літературі, культурі та суспільному житті.
Намагання поглянути на українське життя збоку дозволило авторці зробити широкі філософські узагальнення та прогноз щодо майбутніх шляхів розвитку нації.
Одна з наскрізних проблем твору – болюче питання про взаємини
Інфікованість страхом, який “передавався у спадок”, зруйнувала традиційний образ чоловіка як захисника й хазяїна, породила тип вічно невдоволеного невдахи, ще до початку дії налаштованого на поразку.
Комплекс меншовартісності наклав свій відбиток на психологію українця: “Взагалі все, що українці можуть про себе повідати, то як, і скільки, і на який спосіб їх били”.
Такий погляд героїня твору Оксана винесла ще з дитинства,
Думка, що в умовах несвободи нація вироджується, червоною ниткою проходить крізь увесь твір. Тому традиційні чоловічі функції перебирає на себе жінка, яка просто повинна бути сильною та підтримувати слабких українських чоловіків, щоб не стати на бік їхніх катів.
Проте героїня роману Оксана мріє про “чоловіка породи”, “колишніх легінів минулого”, які в її свідомості протилежні звироднілим і слабким сучасникам: “Ми ж були вродливим народом, відкритозорим, дужим і рослявим, самовладно-міцно вкоріненим у землю, з якої нас довго видирали з м’ясом…”
У цьому контексті поява Миколи, єдиного сильного українця, якого зустріла Оксана, стає для неї несподіваним відкриттям: “То був перший мужчина з твого світу, перший, з ким обмінювалась не просто словами, а зараз усією бездонністю мерехких, колодязним блиском підсвічених тайників, тими словами відслонених, і тому говорилося легко, як дихається й сниться, і тому пилося розмову смажно висушеними вустами, і впивалося все запаморочливіше, о, ця ніколи не знана свобода бути собою”.
Проте роки, проведені в провінційному місті, відбилися й на ньому. Як наслідок – душевна “відмороженість”, “знехіть до нормального контакту”, що характеризують Миколу. Єдине його бажання – самореалізуватися, вирватися, як і Оксана, “геть із льоху, де ядушно смерділо напіврозкладеними талантами, догниваючими в безруху життями, немитим сопухом марних зусиль: українською історією”.
У такій боротьбі за виживання було знищено можливість щирості та душевної відкритості. Микола не в змозі зняти панцир, яким відмежувався від жорстокого навколишнього світу, позбувшись вічного страху, відродитись для нового життя. Душевна відстороненість, замкненість у власному герметичному світі, куди він не допускає навіть кохану жінку, роблять з Миколи людину, “відкриту до зла”, наділену лише руйнівною силою: “Нещасний чоловік, Миколо: любив машину – розбив, любив жінку – зламав”.
Таким чином, Микола, незважаючи на внутрішній потенціал, не реалізується в тексті твору як носій образу “нового українця”, лишаючись у межах старого світосприйняття.
Люди відкриті, сильні, цілеспрямовані й відважні – такими бачить О. Забужко нових українців. Хоча в реальному житті героїня роману не знаходить підстав для надій про відродження, вважаючи, що єдиний вибір, який ми маємо, – це вибір “межи жертвою і катом, між небуттям і буттям, яке вбиває”, фінал твору все одно оптимістичний. Оксана, що в юності мріяла про смерть над Атлантикою, бажає щасливої подорожі літаку, на якому повертається додому.
VK. init({apiId: 2798153, onlyWidgets: true}); VK. Widgets. Comments(“vk_comments”, {limit: 20, width: “790”, attach: “*”});
(2 votes, average: 4.50 out of 5)