ПОЛЛІАННА – ЕЛЕАНОР ПОРТЕР
РОЗДІЛ ІІІ СВІТ ДИТИНСТВА
ЕЛЕАНОР ПОРТЕР
ПОЛЛІАННА
Історія створення
Книжка була написана в саду, розташованому на даху нью-йоркського будинку, у якому мешкала родина Портерів. За словами авторки, про кращий кабінет вона не могла й мріяти. Даючи інтерв’ю журналістам, письменниця зазначила: “Люди думають, що Полліанна постійно радісно щебече й радіє абсолютно з усього. Однак я ніколи не поділяла думки про те, що ми мусимо заперечувати існування труднощів, страждань і зла. Я переконана в тому, що ліпше зустрічати Невідоме
Роман – один із жанрів художньої літератури, прозовий твір, місткий за обсягом, складний за будовою, у якому широко охоплено важливі проблеми, життєві події, розкрито історії багатьох персонажів протягом значного проміжку часу. Залежно від того, про що йдеться у творі, роман може бути пригодницьким, історичним, фантастичним, автобіографічним, виховним
Характерні ознаки роману:
– великий обсяг;
– різноманіття сюжетних ліній, життєвих історій, характерів;
– тривалість подій у часі;
– настанова на зображення сучасності, важливих проблем дійсності та особистості;
– складність персонажів, їхнє глибоке розкриття;
– незавершеність романного сюжету й характерів (вони можуть мати подальше продовження);
– поєднання різних засобів художньої оповіді (від імені автора та персонажів, описи, діалоги, монологи тощо).
Порівняльна таблиця ознак роману і повісті
Роман | Повість |
Значний обсяг | Невеликий обсяг |
Велика кількість персонажів | Невелика кількість персонажів |
Складність і розгалуженість сюжету | Небагато сюжетних ліній |
Зображення тривалого періоду життя героїв | Зображення окремих епізодів, проміжку часу з життя героїв |
Глибоке розкриття життєвих історій, різноманітних людських доль | Поглиблена характеристика одного-двох персонажів, явищ |
Широке коло тем і проблем суспільства, особистості | Вузьке коло тем і проблем, концентрація уваги на основному в них |
Розділ 1. Міс Поллі
Цієї червневої днини міс Поллі Гаррінгтон увійшла до своєї кухні трохи поквапливо. Варто зауважити, що вона зазвичай не дозволяла собі рвучких рухів: предметом її гордості була вихованість та добрі манери. Та не сьогодні – надто вже вона поспішала.
Ненсі, яка мила посуд, здивовано поглянула на господиню. Дівчина працювала тут лише два місяці, але вже добре знала, що міс Поллі ніколи не квапиться.
– Ненсі!
– Слухаю, пані, – весело відгукнулася дівчина, утім не припиняючи витирати насухо глечик, який тримала в руках.
– Ненсі, – у голосі міс Поллі з’явилися суворі нотки, – коли я з тобою розмовляю, ти маєш припинити роботу й уважно мене слухати!
Дівчина почервоніла. Вона поставила глечик на стіл, ледь не зваливши його рушником.
– Так, пані, я так і робитиму, – затинаючись, мовила Ненсі, підхоплюючи глечик. – Просто ви ж самі звеліли мені швиденько вимити весь посуд, от я й не гаю часу.
– З мене тоді, Ненсі, я не прошу пояснень, мені потрібна лише увага, – насупилася господиня.
– Так, пані, – дівчина ледве втрималась, щоб не зітхнути.
Іноді їй здавалося, що цій жінці ніколи не вдасться догодити. Ненсі досі ще не служила в чужих людей, та коли помер батько, а мати почала хворіти, комусь погрібно було забезпечувати родину, у якій, окрім Ненсі, було ще трос малих дітей. Дівчина відчувала, що це її обов’язок, тому була дуже щаслива, коли вдалося знайти місце на кухні міс Поллі – у розкішному будинку на пагорбі. Родина Ненсі жила в містечку Корнері за шість миль звідси, тож раніше вона знала міс Поллі як володарку маєтку Гаррінгтонів та одну з найбагатших землевласниць околиці.
На роботу вона влаштувалася два місяці тому. Тепер Ненсі чудово знала, що міс Поллі – це педантична жінка із суворим обличчям, яка терпіти не може дзенькоту ножа, що внав на підлогу, та гучного грюкоту дверей. Л ще ця жінка ніколи не всміхалася – навіть якщо з ножами й дверима все було гаразд.
– Коли скінчиш усю вранішню роботу на кухні, прибери маленьку кімнатку на горищі, – звеліла міс Поллі. – Постав там ліжко, підмети, звісно ж, після того як винесеш усі скрині й коробки.
– Добре, пані. А куди ж подіти всі ці речі з горища?
– Перенесеш їх у його передню частину. – Трохи вагаючись, міс Поллі продовжила: – Мабуть, усе-таки варто тобі сказати. До нас приїжджає моя небога, міс Полліанна Віттієр. їй одинадцять років. Ця кімната для неї, відтепер вона житиме тут.
– До нас приїде маленька дівчинка? О, як чудово! – захоплено скрикнула Ненсі, згадуючи власних малих сестричок, які лишилися в Корнері.
– Чудово? Мені здається, це слово тут не зовсім доречне, – зауважила міс Поллі. – Однак я робитиму все, що зможу, це мій обов’язок, а обов’язку треба дотримуватися.
Щоки Ненсі залило рум’янцем.
– Звісно, пані, я просто подумала, що маленька дівчинка вас звеселить, – мовила вона.
– Дуже дякую, – сухо відповіла леді, – але я не бачу в цьому жодної потреби.
– Та все одно ж вам буде приємно, що рідна небога поряд! – наполягала Ненсі, відчуваючи, що потрібно гарно підготуватися до зустрічі з маленькою й дуже самотньою незнайомкою.
Міс Поллі погордливо задерла підборіддя.
Знаєш, Ненсі, тільки тому, що мені “пощастило” мати сестру, яка вчинила дурницю, вийшовши заміж за бідака та привівши на цей світ зовсім небажану дитину, я аж ніяк не вбачаю в усій цій ситуації приводів радіти від такої звістки. Однак, як я вже казала, мені властиве почуття обов’язку. І не забудь гарно повимітати павутиння з усіх кутків горища, – суворо закінчила господиня, виходячи з кімнати.
– Так, пані, – зітхнула Ненсі, беручи до рук глека, який уже майже висох.
Коли міс Поллі повернулася до своєї кімнати, її погляд мимоволі впав на листа, отриманого кілька днів тому. Його надіслали з віддаленого західного містечка, і він став для неї неприємною несподіванкою. Листа адресували міс Поллі Гаррінгтон із Белдінгсвіля, що у Вермонті. Ішлося в ньому про таке:
“Шановна пані! На превеликий жаль, мушу сповістити Вас про те, що преподобний Джон Віттієр помер два тижні тому, залишивши дитину, дівчинку одинадцяти років. У спадок він не зоставив нічого, окрім кількох книжок, – та це и не дивно. Як Ви, мабуть, знаєте, він був пастором у маленькій місіонерській церкві, а дохід отримував дуже мізерний.
Наскільки нам відомо, преподобний Джон був одружений із Вашою покійною сестрою, однак він дав мені зрозуміти, що стосунків ваші родини не підтримували. Однак Джон уважав, що Ви візьмете дитину до себе, аби дати їй гарне виховання и ос віту, адже це Виша небога. Саме тому я й пишу цього листа.
Дівчинка буде готова до від’їзду якраз тоді, коли Ви отримаєте цього листа. Якщо Ви згодні взяти її під свою опіку, будь ласка, сповістіть мене про це якомога швидше, оскільки мої знайомі збираються їхати на Схід і могли б узяти Ті з собою до Бостона. Там дівчинку мають посадити на Белдінгсвільський потяг. Звісно, Вам повідомлять, коли саме та на якому потязі Полліанна прибуде до міста..
Чекатиму від Вас звістки.
З повагою, Ієремія О. Байт”.
Дочитавши листа, міс Поллі спохмурніла, згорнула його й поклала в конверт. Вона дала відповідь ще вчора, написавши, що, безперечно, забере дівчинку до себе. Адже вона чудово знала, що таке обов’язок, хай би якою неприємною здавалася ноша, звалена на її плечі.
Жінка сиділа, тримаючи листа в руках та згадуючи свою сестру Дженні, матір цієї дівчинки. Вона пригадала часи, коли двадцятирічна Дженні наполягла на своєму одруженні з молодим місіонером, незважаючи на те, що вся родина була проти такого нерозумного кроку. З нею хотів одружитися дуже багатий чоловік, і для батьків він був значно кращим варіантом, аніж якийсь пастор, – однак не для Дженні: багатій був уже в літах, тоді як пастор молодий і сповнений ентузіазму та ідеалістичних міркувань. Його серце переповнювало кохання. Не дивно, що саме його обрала Дженні. Вона вийшла за нього заміж і поїхала на південь як дружина місіонера.
Після того вони довго не спілкувалися. Міс Поллі добре це пам ятала, адже їй, наймолодшій із сестер, тоді було п’ятнадцять. Родина не мала бажання спілкуватися з дружиною місіонера. Щоправда, Дженні їм писала, а останню дитину назвала Полліанною – на честь своїх сестер, Інші п діти померли. Лист про Полліанну став останнім; потім вони отримали від пастора коротку й сумну звістку про те, що Дженні померла в маленькому західному містечку.
Час не стояв на місці для мешканців розкішного будинку на пагорбі. Міс Поллі задумливо дивилася на долину, що розкинулася біля підніжжя пагорба, і думала про те, як змінилось ЇЇ життя за останні двадцять п’ять років.
Їй уже виповнилося сорок, і вона лишилася зовсім одна. Батько, мати, сестри – усі померли. Протягом багатьох років вона була єдиною незмінною господинею будинку та спадкоємицею всіх грошей свого батька. Знаходилися люди, які відкрито співчували їй з приводу самотності; були й ті, хто радив узяти до себе компаньйонку й жити разом. Та міс Поллі не потрібні були співчуття й поради. Вона завжди казала, що не почувається самотньою – навпаки, їй дуже приємно лишатися наодинці із собою, їй подобалися спокій і тиша. Але тепер…
Міс Поллі підвелася з похмурим обличчям і стиснутими в тонку лінію губами. Звісно, це добре, що вона така гарна жінка й має почуття обов’язку, але не такий простий у неї характер, щоб ставитися до всього цього спокійно. Гм, Полліанна – чи чули ви більш недоречне ім’я, аніж це?
(Переклад Віри Наливаної)
У кожній країні є свої норми мовленнєвого етикету, що стосується й сфери спілкування. Поширеними формами звертання в англомовних країнах є слова містер (стосовно чоловіка), міс і місіс (стосовно жінок: у першому випадку – незаміжньої, у другому – заміжньої). Ці слова вживаються зазвичай як пряме звертання, а також перед прізвищем або ім’ям. Вони засвідчують повагу до співрозмовника (співрозмовниці).
Робота з текстом розділу 1
1. Що ви дізналися про Полліанну та її родину з розділу 1?
2. Розкажіть життєві історії сестер Поллі та Дженні.
3. Скільки часу минуло з того моменту, як сестри розлучилися?
4. Чому міс Поллі довго не спілкувалася з Дженні та її чоловіком?
5. Доведіть, що міс Поллі не сподобалася звістка про приїзд Полліанни.
Робота з текстом розділів 2-4
1. Хто зустрічав Полліанну? Чому, на вашу думку, саме ці особи мусили зустріти дівчинку?
2. Знайдіть у тексті портрет героїні й виразно прочитайте його. На яких деталях її вбрання акцентує автор?
3. З якими почуттями ввійшла Полліанна в будинок тітки?
4. Що ви ще дізналися про життєву долю міс Поллі (з розмови Пенсі та Тома)?
5. Чому міс Поллі вирішила поселити дівчинку саме на горищі?
6. Яке горе стялося в житті Полліанни і як вона його переживає? Чи позначився її внутрішній стан на ставленні до інших?
7. Як поставилася до своєї кімнати па горищі дівчинка?
Для обговорення
1. Поясніть слова Полліанни: “Мені було б значно важче радіти в чорному”.
2. Поясніть слова міс Поллі: “Мені не цікаво, що сказав твій тато”;
“Ти маєш запам’ятати одну річ, але раз і назавжди: ніколи не говори зі мною про твого батька!”. Про яку рису характеру свідчать ці фрази? Як, на вашу думку, сприйняла цю заборону дівчинка?
Творче завдання
Знайдіть у прочитаних розділах експозицію і зав’язку (стосовно життєвих історій Полліанни та міс Поллі).
Що побачила Полліанна з горища? Перекажіть цей опис близько до тексту. Якою їй видалася річка? Як назвала побачений пейзаж дівчинка? Чому вона радіє?
“Oh, Nancy, I hadn’t seen this before”, she breathed. “Look – way off there, with those trees and the houses and that lovely church spire, and the river shining just like silver. Why, Nancy, there doesn’t anybody need any pictures with that to look at. Oh, I’m so glad now she let me have this room!”
Розділ 5. Гра
– Заради Бога, міс Полліанно, як же ви мене налякали! – загукала Пенсі, поспішаючи до скелі, з якої дівчинка злізла з очевидним відчуттям провини.
– Налякала?! О, вибач, будь ласка, але не варто через мене перейматися, Ненсі. Тато і леді з Жіночої допомоги теж часто лякалися, поки не зрозуміли, що я завжди повернуся цілою й неушкодженою, куди б не пішла.
– Але ж я навіть не знала, що ви пішли з дому, – вигукнула Ненсі, ухопивши дівчинку за руку й потягнувши за собою з пагорба. – Я не бачила, що ви пішли, та й ніхто не бачив. Я думала, що ви вилетіли просто з вікна в небо! Так, саме про це я одразу й подумала!
Полліанна відповіла на це сяючою усмішкою.
– Ну, власне, так я і зробила. Тільки я полетіла не вгору, а вниз – дісталася землі гілками старого дерева.
Ненсі раптом зупинилася.
– Що ви зробили?!
– Злізла вниз по дереву, по тому, що росте під вікном.
– Ой, лишечко, – Ненсі аж дух забило, після чого вона знову помчала в напрямку будинку. – Хотіла б я знати, що б на це сказала ваша тітка!
– Справді? Що ж, ми можемо дізнатися про це! Я усе їй розповім, щойно прийдемо додому, – радісно пообіцяла дівчинка.
– Та ні, краще не треба, – відповіла Ненсі. – У жодному разі не варто цього робити!
– Думаєш, тітонька Поллі розсердиться? – засмучено запитала Полліанна.
– Ні, гм… так, а втім, не переймайтеся.
Мені не так уже й важливо, що б вона там сказала, – пробурмотіла Ненсі, яка згадала, що має захищати дівчинку від усіляких негараздів. – Та нам краще поспішити – мені ще посуд треба мити!
– Я допоможу! – зголосилася Полліанна.
– О, міс Полліанно! – розчулилася Ненсі.
Кілька хвилин вони йшли мовчки. Небо стало зовсім темним, і Полліанна міцніше взялася за руку своєї подруги.
– А знаєш, я навіть рада, що ти злякалася і саме через це прийшла по мене, –
У дівчинки трохи тремтіли плечі, бо надворі вже було прохолодно.
Бідолашне ягнятко! І ви ж, мабуть, зголодніли! Боюся, доведеться вам вечеряти хлібом з молоком зі мною на кухні. Вашій тітці не сподобалося, що ви не спустилися до столу, розумієте?
– Але ж я не могла, бо була тут!
– Так, але вона ж про це не знала, – сухо відповіла Ненсі. – Шкода, що вам перепаде лише молоко з хлібом, так, шкода!
– Ні-ні, я дуже рада!
– Рада? Це ще чому?
– Бо я люблю хліб з молоком і буду рада розділити з тобою вечерю! Чому ж не радіти?
– Здається, ви можете радіти будь-чому, – зауважила Ненсі, згадавши, як Полліанна намагалася полюбити кімнатку на горищі.
– Та насправді це просто така гра, – засміялася Полліанна.
– Гра?
– Так, гра в радість.
– Це ще що таке?
– Ну от така гра. Мене тато навчив, і вона просто чудова, почала пояснювати Полліанна. – Ми завжди в неї грали, з того часу, як я була зовсім маленькою. Я розповіла про неї леді з Жіночої допомоги, і дехто з них приєднався до гри.
– То що це за гра? Знаєте, я не надто розуміюся в іграх.
Полліанна знову засміялася, але рантом зітхнула. У сутінках її обличчя видавалося тендітним і задумливим.
– Мабуть, усе почалося тоді, коли в пожертву ми отримали милиці.
– Милиці?
– Так. Я дуже хотіла ляльку, і тато написав їм про це. Та коли прийшла пожертва, там була записка від однієї леді, і в ній ішлося про те, що ляльок немає, але є милиці. Тож вона відправила їх, думаючи, що вони можуть колись знадобитися. Саме тоді ми й почали грати.
– Що ж, можу сказати, що не бачу в цьому жодного приводу для радощів, – роздратовано зауважила Ненсі.
– Якраз цьому й треба радіти! Гра полягала в тому, щоб знаходити привід для радощів у всьому без винятку, – захоплено розповідала Полліанна. – І почали ми з милиць.
– Ну ви тільки погляньте на неї! Хіба можна радіти з того, що отримуєш милиці замість ляльки?!
Полліанна заплескала в долоні.
– От якраз і можна! Можна! – вигукнула вона. – Але знаєш, Ненсі, я й сама спочатку цього не розуміла, – чесно зізналася дівчинка. – Тато мені пояснив.
– Що ж, поясніть тепер і мені, – наполягала Ненсі.
– Хіба ж не зрозуміло? Треба радіти з того, що милиці виявилися непотрібними! – тріумфально повідомила Полліанна. – Тепер бачиш, як усе просто!
– Дивна якась гра, – зауважила Ненсі, з острахом поглядаючи на Полліанну.
– Ні, вона не дивна, а чудова! – з ентузіазмом наполягала дівчинка. – Із того часу ми постійно в неї грали. І що тобі важче, то більше радіти треба – ось так. Щоправда, іноді буває зовсім важко, особливо коли твій тато іде на небо, а в тебе не лишається нікого, окрім Жіночої допомоги.
– Авжеж, або коли тебе поселили в крихітну кімнатку на горищі, у якій майже нічого немає, – пробуркотіла Ненсі.
Полліанна зітхнула.
– Спочатку й справді було непросто, особливо тому, що я почувалася такою самотньою. Мені здавалося, що я просто не зможу грати в гру, та й гарних речей хотілося нестерпно! Та раптом я згадала, що терпіти не можу свого ластовиння, і зраділа, що не маю люстерка. А потім побачила цей чудовий краєвид із вікна й зрозуміла, що мені с з чого радіти. Знаєш, коли шукаєш привід для радощів, забуваєш про неприємне – як у випадку з лялькою і милицями, розумієш?
– Гм! – Ненсі навіть не знала, що на це відповісти, і щосили намагалася стримати сльози.
– Зазвичай це буває дуже легко, – зітхнула Полліанна, – бо ж ми з татом так часто грали в гру, що я до неї звикла. Це трапляється саме по собі. Зараз мені, звісно, непросто, бо грати немає з ким. Можливо, тітонька Поллі якось згодиться пограти, – міркувала вголос дівчинка.
– Знаєш, Полліанно, хоч я і не зовсім розумію цю гру та й грати не вмію, але я з тобою гратиму! Так, гратиму, гратиму! – пообіцяла Ненсі.
– О, Ненсі! – вигукнула Полліанна, міцно обіймаючи дівчину. – Це буде просто чудово! І весело, правда ж?
– Гм, мабуть, – із сумнівом мовила Ненсі. – Та все одно не варто на мене дуже вже розраховувати в грі, бо я ніколи в них не граю. Та для тебе зроблю виняток, – закінчила вона, коли вони нарешті ввійшли до кухні.
Полліанна з апетитом з’їла хліб, запивши його молоком, а потім пішла до кімнати, де тітка Поллі читала книжку. Тітка зустріла її холодно.
– Ти повечеряла, Полліанно?
– Так, тітонько Поллі
– Вибач, що змусила тебе вечеряти молоком і хлібом на кухні, але я не могла вчинити інакше.
– Та я навіть рада, тітонько, що так вийшло. Я люблю молоко і хліб, і Ненсі мені подобається. Тож ви правильно вчинили.
Тітка Поллі рвучко випросталася в кріслі.
– Полліанно, тобі вже час спати. У тебе був важкий день, а завтра нам потрібно розпланувати твій час, а також передивитися твій одяг – можливо, доведеться щось докупити. Ненсі дасть тобі свічку – будь із нею обережна. До сніданку потрібно спуститися о пів на восьму. Не запізнюйся. На добраніч.
Полліанна рантом підійшла до тітки й ніжно її обняла.
– Мені тут так добре, – радісно зітхнула дівчинка. – Думаю, мені буде дуже добре з вами. Я знала про це, ще коли збиралася сюди їхати. На добраніч, – весело закінчила Полліанна, вибігаючи з кімнати.
Це ж треба, – стиха мовила міс Поллі, – Що за дивна дитина? – Раптом вона спохмурніла: – Вона рада, що я її покарала, а мені не варто перейматися, що я це зробила. І їй подобається
Жити зі мною! Дивина, та Й годі, – мовила міс Поллі, знову беручи книжку.
А чверть години потому в кімнатці на горищі, зарившись у простирадла, ридала маленька дівчинка.
– Татку, я знаю, що ти серед янголів, та я не можу зараз грати в цю гру, просто не можу. І як радіти з того, що доводиться спати тут самій, коли тут так темно й страшно. Якби поруч була Ненсі, чи тітка Поллі, чи навіть леді з Жіночої допомоги, мені було б значно легше!
А внизу Ненсі поспішала закінчити роботу, роздратовано вичищаючи молочник щіткою. Вона не припиняла бурмотіти:
– Якщо вже я гратиму в таку гру, де треба радіти милицям замість ляльки, то гратиму в неї по-своєму! Так, я вже зіграю в неї так, як треба! Ото вже зіграю! Так!
(Переклад Віри Наливаної)
Робота з текстом розділу 5
1.Про що зізналася Полліанна служниці Ненсі?
2. Чому Ненсі порадила їй не розповідати про цей випадок тітці?
3. Розкажіть історію виникнення “гри в радість”, про яку розповіла Полліанна.
4. Хто навчив її цієї гри?
5.Чому Пенсі назвала Полліанну “дниною дитиною”?
6. Чи захопилася Ненсі “грою в радість”?
Творче завдання
Розкажіть від імені Полліанни про сутність “гри в радість”.
Для обговорення
Чи сподобалася вам гра Полліанни? Висловіть свою думку й поясніть її.
Розділ 8. Полліанна йде в гості
Незабаром у Гаррінгтонському маєтку встановився певний режим дня чи щось схоже на те. Звісно, це був не той лад, якого від самого початку прагнула міс Поллі. Так, Полліанна шила, грала на роялі, читала вголос і вчилася готувати на кухні, але вона не присвячувала всім цим заняттям стільки часу, скільки було заплановано спочатку. При цьому в неї залишалося достатньо часу для того, щоб “жити”, адже з другої до шостої дівчинка могла займатися чим завгодно. Звісно, якщо заняття категорично не забороняла тітка Поллі.
Уважалося, що в цей час Полліанна має змогу як слід відпочити від занять. Проте невідомо, хто більше потребував цього відпочинку – вона чи тітка Поллі. За кілька перших липневих днів міс Поллі не один раз вигукувала: “Це просто неймовірна дитина!” А після уроків читання й шиття вона іноді почувалася абсолютно спантеличеною і виснаженою.
Ненсі ж на кухні анітрохи не страждала. І жодного виснаження не відчувала – навпаки, середа і субота були для неї наче святковими днями.
Полліапііі не було з ким гратися. Будинок Гаррінгтонів стояв віддалік від інших, а по сусідству не було дітей її віку. Однак схоже, що це її зовсім не хвилювало.
– О, мене це анітрохи не засмучує, – пояснила вона якось Ненсі. – Я щаслива, коли просто гуляю вулицями, милуючись будинками і спостерігаючи за перехожими. Я просто обожнюю людей! А ти, Ненсі?
– Гм, не можу сказати, що люблю… всіх, – стримано зауважила служниця.
Майже кожної погожої днини Полліанна благала, щоб її відпустили на прогулянку або дали доручення до міста – щоб мати змогу пройтися в будь-якому напрямку. Практично щоразу під час такої нрогулянки вона зустрічала Незнайомця. Чомусь вона виділила саме його серед багатьох інших і навіть охрестила його “Мій Незнайомець”.
Незнайомець часто був одягнений у довге чорне пальто і високий оксамитовий циліндр – таких речей звичайні перехожі не носили. Він був гладенько виголений, досить блідий, а волосся, що виглядало з-під капелюха, уже торкнулася сивина. Чоловік завжди ходив прямо і трохи поспіхом, завжди сам-один, і Полліанні чомусь було його шкода. Мабуть, саме через це одного дня вона зважилася з ним заговорити.
– Як ся маєте, сер? Сьогодні чудовий день, правда ж? – радісно привіталася дівчинка, підходячи ближче.
Чоловік стривожено озирнувся, а потім несміливо зупинився.
– Це ти до мене? – трохи різко запитав він.
– Так, сер, – аж сяяла задоволена Полліанна. – Я сказала, що день сьогодні просто чудовий, ви згодні?
Е-е-е? О! Гм! – вигукнув Незнайомець і поспішив далі.
Полліанна розсміялася. Це ж треба – такий кумедний чолов’яга!
Наступного дня вони знову перетнулися в місті.
– Сьогодні не так гарно, як учора, але теж нічого! – весело загукала дівчинка.
– Е-е-е? О! Гм! – знов пробелькотів чоловік, а Полліанна не втрималася від сміху.
Коли ж дівчинка заговорила з ним утрете, він різко зупинився.
– Хто ти, дитино, і чому звертаєшся до мене щодня?
– Мене звати Полліанна Віттієр, і мені здалося, що ви дуже самотній. Я така рада, що ви нарешті зупинилися. Тепер ми можемо познайомитися, адже я ще не знаю вашого імені.
– Це ж треба… – чоловік ие закінчив думки і пішов геть ще швидше, ніж раніше.
Полліанна засмучено дивилася йому вслід, а її губи не усміхалися, як зазвичай.
– Що ж, може, він просто не зрозумів, адже це було, так би мовити, неповне знайомство – я ж так і не дізналася, як його звати, – пробурмотіла дівчинка, ідучи далі.
Цього ж таки дня Полліашіі доручили віднести місіс Сноу холодець із телячої ніжки. Міс Гаррінгтон завжди передавала їй щось раз на тиждень. Вона вважала це своїм обов’язком, оскільки вони були прихожанками однієї церкви, але місіс Сноу була бідною і до того ж по стійно хворіла. Звісно, іпші прихожаии мали про неї дбати. Міс Поллі виконувала свій обов’язок щочетверга, правда, не сама – це зазвичай робила Ненсі. Сьогодні цей привілей випрохала Полліанна, і Ненсі радо погодилася, дізнавшись, що і міс Поллі не проти.
– Я навіть рада, що не піду туди, – чесно зізналася Ненсі Полліанні, – хоча думаю, їй не варто було б перекладати цей обов’язок на твої маленькі плечі, бідненьке ягнятко! Так, не варто!
– Але я зроблю це з радістю, Ненсі!
– Не кажи “гоп”, доки не перескочиш, – насмішкувато зауважила служниця.
– Це ж чому?
– Бо нікому не подобається до неї ходити. Якби людям не було її шкода, до неї ніхто б і зайти не наважився – настільки вона буркітлива й нудна. О, як мені шкода її доньку, якій доводиться про неї піклуватися.
– Але чому, Ненсі?
Служниця тільки плечима знизала.
– Простіше кажучи, місіс Сноу вважає: усе, що відбувається в її присутності, не мало би відбуватися взагалі або мало б відбуватися не так. Її навіть дні тижня не влаштовують! У понеділок вона скаржиться, що неділя швидко минула, а якщо принести їй холодцю, то неодмінно зауважить, що краще б це було курча. Однак навіть якщо принести курча, вона зажадає бульйона з баранини!
– Так це смішна жіночка! – засміялася Полліанна. – Думаю, мені просто необхідно в неї побувати. Вона, швидше за все, дивовижна й зовсім не схожа на інших. Мені дуже подобаються люди, які відрізняються від інших.
– Гм! Що є, то є – вона геть на інших не схожа, і ось що я тобі скажу: слава Богу, що ми не такі! – похмуро закінчила Ненсі.
Полліанна міркувала над цими словами, заходячи через хвіртку у двір, де стояв старенький крихітний будиночок. її очі аж блищали від захвату – так уже їй хотілося познайомитися з “дивовижною” місіс Сноу.
Двері відчинила молода, але дуже бліда й утомлена дівчина.
– Як ся маєте? – увічливо запитала Полліанна. – Мене прислала міс Поллі Гаррінгтон, я хочу побачити місіс Сноу, якщо можна.
– Що ж, якщо ти кажеш правду, ти перша, хто хотів би її побачити, – стиха мовила дівчина, але Полліанна цього не почула. Дівчина повернулася й провела її до дверей у кінці коридора.
Дівчина відчинила двері й упустила Полліанну до кімнати хворої. Кілька секунд дівчинка кліпала очима, щоб звикнути до напівтемряви, яка тут панувала. Нарешті вона змогла роздивитися тьмяний силует жінки, що сиділа в ліжку в іншому кінці кімнати. Полліанна підбігла до ліжка.
– Як ся маєте, місіс Сноу? Тітонька Поллі сподівається, що вам уже краще і посилає вам телячий холодець.
– О Боже! Холодець! – почулося незадоволене буркотіння. – Звісно, я дуже вдячна, та все ж сподівалася, що це буде бульйон з баранини.
Полліанна трохи насупилася.
– А я думала, що вам замість холодцю зазвичай хочеться курчати, – зауважила вона.
– Що? – мало не підстрибнула хвора пані.
– Та нічого такого, – швидко спохопилася дівчинка, – різниця тут і справді невелика. Просто Ненсі сказала, що вам зазвичай хочеться курчати, коли від нас приносять холодець, і баранячого бульйона, коли приносять курча. Щоправда, вона могла все сплутати чи забути, тож…
Пані просто-таки виструнчилася, сидячи в ліжку. Для неї це була аж надто нехарактерна поза, та Полліанна про це й гадки не мала, тож не звернула уваги.
– Та-а-ак, міс Нестриманість, хто ти така? – вимагала пояснень місіс Сноу.
Полліанна весело й дзвінко розсміялася.
– Та ні, у мене зовсім не таке ім’я, місіс Сноу, і я дуже рада, що воно геть інше! Це, мабуть, було б ще гірше за Гіпзибу, як ви думаєте? Я – Полліанна Віттієр, небога міс Поллі. Тепер я живу з нею, ось чому я тут і принесла вам холодцю.
Спочатку пані слухала Полліанну з неабияким зацікавленням, та коли почула про холодець, то безсило впала на подушки.
– Що ж, дуже тобі дякую. Твоя тітонька надзвичайно щедра й добра людина, та сьогодні вранці у мене поганенький апетит, але так хотілося баранячого… – вона раптом затнулася, а потім різко змінила тему розмови: – Сьогодні вночі я геть не стулила очей, уявляєш?
– О, краще мені цього не уявляти, – зітхнула Полліанна й поставила холодець на невеличкий столик. Умостившись у кріслі, вона продовжила: – Ми стільки часу витрачаємо на сон! Хіба вам не шкода стільки спати?
– Гаємо час на сон?! – здивовано перепитала хвора.
– Саме так, адже в цей час можна просто жити. Так шкода, що ми не можемо жити вночі!
Жінка знову сіла, як струна.
– Ти, мабуть, найдивовижніша дитина з усіх, кого я знала! – вигукнула вона. – Ану підійди до вікна й підніми фіранку, хочу тебе роздивитися!
Полліанна підвелася й засміялася, проте здалося, що вона трохи засмутилася.
– О, тоді ж ви побачите моє ластовиння, – важко зітхнула вона, підходячи до вікна, – і це тоді, коли я тільки-но почала радіти, що в цій напівтемряві його зовсім не видно. Ну от, тепер ви можете… О! – раптом вигукнула вона з неабияким захопленням. – Тепер я рада, що ви захотіли побачити мене, бо і я можу вас бачити! А мені ніхто й не казав, що ви така гарна!
– Я гарна? – ледве вимовила шокована жінка.
– Ну звісно! Хіба ви не знали? – мовила Полліанна.
– Не знала, – сухо зауважила місіс Сноу. Вона жила на світі вже сорок років, і останні п’ятнадцять тільки те й робила, що
Висловлювала своє незадоволення з того чи іншого приводу. Жінка була настільки цим зайнята, що не мала часу радіти звичайним речам, які її оточували.
– У вас такі гарні й великі очі! Вони темні, як і ваше чудове кучеряве волосся, – захоплено говорила дівчинка. – Мені так подобаються чорні кучері! (Це одна з речей, які я обов’язково матиму, коли потраплю на небо). Л ще у вас на щоках просто чудові рум’янці. Звісно, ви справжня красуня, місіс Сноу! Думаю, ви й самі 6 це помітили, якби поглянули в люстерко.
– У люстерко! – у відчаї простогнала хвора, відкидаючись на подушки. – На жаль, я нечасто дивлюся в нього, та і ти б, мабуть, не дивилася, якби була змушена лежати в ліжку, як я!
– Звичайно, – співчутливо погодилася Полліанна. – Але стривайте, я сама вам покажу! – вигукнула вона, підбігаючи до трюмо й беручи маленьке люстерко.
Повернувшись до ліжка хворої, вона раптом зупинилася й уважно оглянула жінку.
– Знаєте, якщо ви не проти, я трохи вас причешу, а вже потім подивитесь у люстерко, – запропонувала дівчинка. – Можна вас розчесати?
– Що ж, гаразд, якщо ти так хочеш, – буркітливо дозволила місіс Сноу, – але зачіска все одно довго не протримається.
– О, дуже вам дякую! Я просто обожнюю робити зачіски, – зраділа Полліанна, акуратно поклавши люстерко й узявши гребінця. – Сьогодні багато не вдасться зробити: надто вже я хочу, щоб ви швидше побачили, яка ви гарна, але якось я зроблю вам по-справжньому розкішну зачіску, – продовжувала дівчинка, ніжно пропускаючи кучері жінки між пальцями.
Кілька хвилин Полліанна старанно працювала, начісуючи, розпушуючи волосся, ефектно викладаючи кучері. Врешті вона підбила подушку, щоб жінка могла якнайзручніше на неї спиратися. Тим часом хвора похмуро коментувала весь процес, абсолютно не вірячи в його успішність. Однак під кінець у її голосі почало вчуватися хвилювання.
– Ну от! – нарешті вигукнула Полліанна, ухопивши з вази, що стояла біля ліжка, рожеву гвоздику й прикрасивши нею зачіску. – Тепер ви можете собою помилуватися! – І вона з тріумфальним виглядом подала жінці люстро.
– Гм, – тільки й змогла сказати хвора, уважно вивчаючи своє відображення. – Узагалі-то мені більше подобаються червоні гвоздики, та яка різниця, якщо до вечора квітка все одно зів’яне.
– Але ви маєте навіть радіти, що квіти в’януть! – засміялася Полліанна. – Адже тоді щодня у вазі з’являються нові. Мені подобається, коли ваше волосся таке пухнасте, – із задоволенням закінчила вона. – А вам?
– Гм, можливо, та все одно зачіска довго не протримається, коли постійно лежиш на подушці, як я.
– Звісно, не протримається, але це теж на краще, – задоволено кивнула Полліанна, – бо ж тоді я зможу зробити вам зачіску знову. У будь-якому разі ви маєте радіти, що у вас чорне волосся, на білій подушці воно має кращий вигляд, аніж світле, як-от у мене.
– Так-то воно так, та мені ніколи не подобалося чорне волосся – на ньому помітна кожна сива волосина, – бурчала місіс Сноу, однак не відводила очей від люстерка.
– Я обожнюю чорне волосся! Ах, якби ж і в мене таке було, – зітхнула Полліанна.
Місіс Сноу опустила люстро й роздратовано повернулася до дівчинки.
– Воно б тебе геть не тішило, якби ти була мною! Тебе б не тішило ані волосся, ані будь-що інше, якби доводилося днями лежати тут, як я!
Полліанна замислилась, насупивши брівки.
– Так, тоді б було значно важче це робити, – міркувала вона вголос.
– Робити що?
– Радіти.
– Радіти, коли лежиш у ліжку хвора, і так день у день? Не думаю, що це можливо, – мовила місіс Сноу. – Скажи, чому я маю радіти, коли зі мною таке трапилося?!
На превеликий подив місіс Сноу, Полліанна підстрибнула й плеснула в долоні.
– Що ж, це й справді не так уже й просто! Зараз мені час іти, але я думатиму всю дорогу додому, і можливо, наступного разу, коли прийду до вас у гості, я вам розповім! Бувайте! Я чудово провела з вами час! – вигукнула дівчинка, виходячи з кімнати.
– Гм, я ще ніколи такого не чула! І що вона мала на увазі? – бубоніла місіс Сноу, дивлячись на двері, у які щойно вийшла дівчинка. Жінка знов узяла люстерко і почала скептично себе роздивлятися.
– А ця мала й справді вміє робити зачіски, – стиха мовила хвора. – Я ще ніколи не мала привабливішого вигляду. Та який у цьому сенс? – зітхнула жінка, опустивши люстерко на ліжко й відкинувши голову на подушку.
Трохи пізніше, коли до кімнати зайшла її донька Міллі, люстерко все ще лежало на ліжку, але було ретельно заховане в складках ковдри.
Мамо, фіранки підняті! – здивовано вигукнула Міллі, переводячи погляд з фіранок на гвоздику у волоссі матері.
– А що тут такого? – бурчала хвора. – Якщо я хворію, це зовсім не означає, що я маю просидіти все життя в темряві, чи
Не так?
– Н-ні, звичайно ж, ні, – одразу ж запевнила її донька, беручи до рук пляшечку з ліками. – Просто я вже давно пропонувала тобі розміститися у світлішій кімнаті, а ти постійно відмовлялася.
На це місіс Сноу нічого не відповіла. Вона перебирала мереживо на своїй нічній сорочці. А потім засмучено мовила:
– Думаю, хтось міг би подарувати мені нову нічну сорочку – наприклад, замість баранячого бульйону!
– Мамо!
Міллі від здивування аж слів забракло. У шафі за її спиною лежали дві нові нічні сорочки, і вже кілька місяців вона марно вмовляла матір одягнути якусь із них.
(Переклад Віри Наливаної)
Робота з текстом розділу 8
1. Який режим дня було встановлено в Гаррінгтонському маєтку?
2. Розкажіть про ставлення Полліанни до людей. Які люди їй найбільше подобалися?
3. Чим привернув увагу Полліанни незнайомець?
4. Чому дівчинка заговорила з ним? Чому їй стало його шкода?
5. Хто така місіс Сноу і що з нею сталося?
6. Як Полліанна вирішила підтримати хвору жінку?
Для обговорення
1. Чому місіс Сноу пазвала дівчинку “міс Нестриманість”, “найдивовижнішою дитиною” з усіх, кого вона знала? Чи згодні ви з такою характеристикою юної героїні?
2. Доведіть, що в душі місіс Сноу щось змінилося після того, як Полліанна пішла додому. Знайдіть підтвердження цих внутрішніх змін у зовнішніх деталях, у мові місіс Сноу.
Творче завдання
Розкажіть про відвідини Полліанною оселі місіс Сноу (від імені дівчинки” від імені місіс Сноу або її доньки Міллі (за вибором).
Робота з текстом розділу 10
1. Як Полліанна вирішила розрадити місіс Сноу й виконати її бажання?
2. Що розповіла дівчинка своїй тітці про притулок?
3. Чому міс ІІоллі вирішила переселити дівчинку поверхом нижче?
4. Прочитайте виразно останній абзац розділу 10. Як ви думаєте, про які почуття тітки Поллі в ньому йдеться? Чи були ці почуття в неї раніше?
Для обговорення
1. Що таке “результат”? Як міс Поллі радила небозі досягати результативності?
2. Чому Полліанна так і не наважилася розповісти тітці про свою “гру в радість”? Що стримувало дівчинку?
3. Яке слово протягом твору (кілька разів) не могла вимовити до кінця юна героїня? Чому?
Робота з текстом розділів 11-17
1. Розкажіть про розвиток подій у творі.
2. Як різні персонажі ставляться до дівчинки?
3. Кого з них вона залучила до своєї гри?
4. Як змінюються життєві позиції “гравців” (місіс Сноу і містера Джона Пендлтона)?
5. За яких обставин відбулося знайомство Полліанни і Джиммі Біна? Чим подібні долі дітей?
6. З якою метою Полліанна завітала до Жіночої допомоги? Чому жінки відмовилися допомогти Джиммі Біну?
7. Як ще дівчинка намагалася влаштувати долю хлопчика?
8. Розкажіть про те, як Полліанна намагалася прикрасити й влаштувати життя міс ПоллІ? Що вона для цьош робила?
9. Розкажіть про нові риси характеру Полліанни, які виявилися під час зустрічі з містером ГІендлтоном у Пендлтонському лісі, а також подальшого спілкування з ним і лікарем Чілтоном.
Порівняйте ставлення до Джиммі Біна з боку Полліанни та інших персонажів (членів Жіночої допомоги, міс Поллі, містера Пендлтона). На підставі зіставлення дайте власне визначення поняття милосердя.
Розділ 18. Призми
Теплі серпневі дні пролітали як одна мить, і Полліанна тепер навідувалася до великого будинку на Пендлтонському пагорбі дуже часто. Однак їй іноді здавалося, що її візити не завжди приносять хворому полегшення. Не те щоб Джонові Пендлтону не хотілося її бачити – він сам посилав по неї; та коли дівчинка приходила, в його очах іноді поселявся якийсь незрозумілий смуток. Принаймні так здавалося Полліанні.
Він усіляко намагався її розважати, показував багато гарних і водночас дивних речей: книжки, картини, різні цікавинки. Та все ж часто нарікав на свій жалюгідний стан і незваних мешканців свого дому, які намагалися все робити по-своєму. Містер Пендлтон завжди любив слухати розповіді Полліанни – вона любила поговорити. Проте дівчинка зазвичай уникала дивитися на нього: хворий часто неначе застигав на подушці з неприродно блідим обличчям, і їй було боляче це бачити. Вона не розуміла, що саме сказане нею змушувало його так бліднути. Що ж до гри в радість, Полліанна хотіла розповісти йому про неї й запропонувати пограти, та ніяк не траплялося слушної миті. Дівчинка спробувала розповісти вже двічі, та щоразу, коли вона говорила:
“І тоді тато запропонував…”, містер Пендлтон різко переводив розмову в інше русло.
Тепер у Полліанни не було жодних сумнівів стосовно того, що саме Джон Пендлтон був колись коханим тітоньки Поллі, і дівчинка всім своїм добрим серцем прагнула зробити все, щоб таки з’єднати ці люблячі, та надзвичайно самотні серця.
Та поки що вона не уявляла, як це можна зробити. Вона іноді говорила з містером Пендлтоном про свою тітоньку, він слухав – часом уважно, а часом роздратовано, та здебільшого з трохи дивною усмішкою на зазвичай суворому обличчі. Говорила вона про містера Пендлтона і з тітонькою Поллі, точніше, намагалася поговорити, бо зазвичай тітка її довго не слухала й завжди знаходила іншу тему для розмови. Вона так часто робила, коли Полліанна заводила про когось мову, а особливо коли йшлося про лікаря Чілтоиа, Дівчинка думала, що це через те, що саме лікар Чілтон побачив тітоньку на веранді з новою зачіскою, трояндою у волоссі та мереживною шаллю на плечах. Дуже скоро Полліанна й сама переконалася в тому, що тітонька справді не любить лікаря. А трапилося це, коли дівчинка трохи застудилася й була змушена сидіти вдома.
– Якщо до вечора тобі не покращає, доведеться послати когось по лікаря, – сказала тітка Поллі.
– Справді? О, тоді я хочу, щоб мені було зле, – вигукнула Полліанна, – адже тоді до мене прийде лікар Чілтон.
Тітка якось дивно на неї подивилася, і Полліанна не зовсім зрозуміла цей погляд.
– Тебе лікуватиме не лікар Чілтон, Полліанно, – різко мовила міс Поллі. – Він не наш сімейний лікар. Якщо тобі стане гірше, я викличу лікаря Воррена.
На щастя, дівчинці стало краще, і лікар взагалі не знадобився.
– Я така рада, – зізналася Полліанна тітці того ж вечора. – Звісно, мені подобається лікар Воррен, але лікар Чілтон усе-таки подобається мені більше. Думаю, він би засмутився, якби його не покликали мене лікувати. Знаєте, тітонько Поллі, він же не винен, що випадково побачив вас – тоді, як я вас зачесала й накинула вам на плечі шаль, – серйозно зауважила дівчинка.
Годі вже, Полліанно. Я не хочу обговорювати ані лікаря Чілтона, ані його почуття, – рішуче відрізала міс Поллі.
Якусь мить дівчинка засмучено на неї дивилася, а потім зітхнула:
– Мені так подобається, коли на ваших щоках з’являються ось такі рум’янці, тітонько Поллі, і, знаєте, мені так хочеться вас знову причесати… От якби ви… – але договорити їй не вдалося, бо міс Поллі вже була в іншому кінці коридору.
Якось наприкінці серпня Полліанна прийшла до містера Пендлтона зранку й помітила на його подушці яскраві веселкові смужки – блакитну, жовту, зелену, червону, фіолетову… Дівчинка аж завмерла від захвату.
– О, містере Пендлтон, до вас у гості завітала малесенька веселка, – і Полліанна радісно заплескала в долоні. – О, яка ж вона гарна! Але як сюди могла потрапити веселка? – запитала вона.
Чоловік розсміявся, але сміх чомусь був сумним. Цього ранку Джон Пендлтон був не в гуморі.
– Думаю, вона “потрапила” сюди через он той скляний термометр на вікні, – слабким голосом мовив він. – Узагалі, це погано, коли сонце світить на термометр, та зранку його проміння потрапляє саме в це вікно.
– Веселка така гарна, містере Пендлтон, правда ж? І це справді робить сонце? Це ж треба! Якби в мене був термометр, почепила його на сонці, щоб бачити такі веселки цілісінький день!
– Ха, такий термометр і користі не ириноситиме, – розсміявся хворий. – Як же він зможе показати, наскільки тепло чи холодно надворі, якщо цілий день висітиме на сонці?
– А мені все одно, – мовила Полліанна, із захватом милуючись кольоровими промінцями на подушці. – Яка різниця – якщо у твоїй кімнаті завжди житиме маленька веселка?
Містер Пендлтон знову засміявся. Він зацікавлено дивився на щасливе обличчя дівчинки, а потім йому сяйнула одна думка. Він подзвонив у дзвіночок.
– Норо, – мовив хворий, коли до кімнати ввійшла літня служниця, – принеси мені один із великих мідних підсвічників, що стоять на каміні в першій вітальні.
– Так, сер, – пробурмотіла дуже здивована жінка. За мить вона повернулася. Її супроводжував незвичайний тихий дзенькіт. Жінка підійшла до ліжка. Дзенькіт створювали кришталеві підвіски, що висіли на старовинному канделябрі в її руках.
– Дякую, постав його на тумбу, – звелів хворий. – А тепер візьми мотузок, відсунь фіранку і натягни його впоперек вікна. Ось так, дякую, – додав він, коли служниця зробила все, про що він просив.
Коли жінка вийшла, містер Пендлтон поглянув на Полліанну, яка аж палала з нетерплячки і цікавості. Очі його всміхалися.
– А тепер, Полліанно, дай мені канделябр.
Дівчинка принесла його, і за мить хворий уже зривав із нього кришталеві підвіски – одну за одною – і скоро всі вони лежали біля нього на ліжку.
– А тепер, люба моя, візьми їх і почепи на мотузку, яку Нора прив’язала на вікні. Якщо тобі й справді хочеться жити з веселкою, я не бачу іншого виходу.
Спочатку Полліанна не розуміла, навіщо все це робити, та коли почепила три підвіски і ненароком кинула оком на кімнату, їй відкрилося все, що задумав містер Пендлтон. Після цього вона ледве впоралася зі своїми тремтячими пальцями – так їй хотілося якомога швидше почепити решту кришталиків. Та нарешті вона закінчила, і відступила від вікна, скрикнувши в захваті.
Розкішна, але безрадісна спальня перетворилася на казку. Усюди витанцьовували різнобарвні промінці – червоні й зелені, фіолетові й помаранчеві, золотаві й сині. Вони миготіли на підлозі, стінах, меблях і навіть на ліжку.
– О!!! Як же гарно! – загукала Полліанна й раптом засміялася: – Думаю, сонце намагається пограти з нами в гру! Вам так не здається? – запитала дівчинка, зовсім забувши, що містер Пендлтон не розуміє, про що вона говорить. – Якби ж у мене було багато таких кришталевих підвісок! Я б із радістю дала трохи тітоньці Поллі, місіс Сноу та іншим! Які б вони були раді! А тітонька Поллі, може, і дверима разочок би грюкнула, як думаєте?
Почувши це, Джон Пендлтон не стримався від сміху.
– Гм, наскільки я знаю твою тітку, Полліанно, потрібно дещо більше за кришталеві підвіски на сонці, щоб змусити її гримати дверима й радіти з того. А що ж це за гра така, про яку ти згадала?
Якийсь час дівчинка здивовано кліпала очима, а потім таки зрозуміла.
– Я зовсім забула, ви ж нічого не знаєте про гру в радість!
– А ти мені розкажи про неї!
І цього разу Полліанні нарешті вдалося розповісти хворому про свою гру. Вона почала із самого початку, тобто з розповіді про милиці, які отримала замість бажаної ляльки. Поки дівчинка говорила, вона зовсім не дивилася на хворого, а зачаровано милувалася танцюючими промінцями, які проходили крізь кришталеві призми на осяяному сонцем вікні.
– Ну ось і все, – нарешті закінчила розповідь дівчинка, – тепер ви знаєте, чому я сказала, що сонце намагається пограти з нами.
На мить у кімнаті запала тиша. А тоді з ліжка почувся здавлений голос:
– Можливо, та мені здається, що найкраща з усіх призм – це ти сама, Полліанно.
– Справді? Але ж від мене не відбиваються гарненькі червоні, зелені й фіолетові промінці, коли на мене світить сонце, містере Пендлтон!
– Хіба ні? – усміхнувся хворий. А Полліанна ніяк не могла зрозуміти, чому в його очах стоять сльози.
– Ні, – відповіла дівчинка, а за мить засмучено додала: – Боюся, містере Пендлтон, сонце не дає мені нічого, окрім ластовиння. Тітонька Поллі каже, що мені не можна довго бути на сонці, бо його стане ще більше!
Чоловік знову засміявся, але сміх прозвучав як ридання.
(Переклад Віри Наливаної)
Робота з текстом розділу 18
1. Які стосунки встановилися між Полліанною й містером Пендлтоном?
2. Як Полліанні вдалося перетворити помешкання Джона Пендлтона на “казку*? Чи підтримав її господар у цій грі?
3. Чому, на вашу думку, містер Пендлтон переводив розмову в інше русло, коли чув розповіді дівчинки про тата, про її сім’ю?
Творче завдання
Поясніть слова містера Пендлтона: “Можливо, та мені здається,
Що найкраща з усіх призм – не ти сама, Полліанно”. Яке переносне значення має ця фраза?
Робота з текстом розділів 19-27
1. Яку пропозицію зробив Полліанні містер Пендлтон?
2. Чому вона відмовилася від неї й про які риси характеру дівчинки це свідчить?
3. Що нового ви дізналися про минуле містера Пендлтона і міс Поллі? Як вони ставляться одне до одного?
4. Як Полліанна характеризує тітку Поллі в розмові з містером Пендлтоном?
5. Чи справді міс Поллі почала внутрішньо змінюватися під впливом небоги?
6. Розкажіть про зустріч Полліанни зі священиком. Як дівчинка вплинуло на його сприйняття світу та мешканців містечка?
7. Визначте кульмінацію твору, пов’язану з історією дівчинки.
8. Яка трагічна подія сталася в житті головної героїні?
9. Як до нещасного випадку поставилися міс Поллі та інші мешканці містечка? Знайдіть і виразно прочитайте відповідні цитати з тексту.
10. Розкажіть про те, як містер Пендлтон вирішив улаштувати долю Джиммі Біна. Чому він уважав, що Полліанна це сприйме як велику радість у важкий для неї момент?
У творі відображено найважливіші принципи християнської моралі. Духовним орієнтиром для головної героїні є загальнолюдські цінності, які утверджуються в Біблії. Добро, любов, милосердя, допомога – це ті моральні категорії, які формують її життєву позицію. Граючи в радість, вона не порушує християнських заповідей і моральних норм. Згадаймо про епізод, коли міс Поллі від’їжджає на три дні на похорон своєї двоюрідної сестри, залишаючи племінницю зі служницею вдома. Ненсі радіє, бо тепер вони деякий час будуть господарювати лише вдвох і гратися досхочу. Але Полліанна здивована такою поведінкою служниці: “Не знаю, як і пояснити, але с такі події, коли гра недоречна. І мені здається, що похорон – це саме така подія. У похованні немає нічого веселого”. Точкою опори для Полліанни є совість, а гра – лише форма, яка дає право “радіти життю по совісті”. Така авторська позиція цілком відповідає моральним приписам Святого Письма й християнським заповідям.
Розділ 28. Гра і гравці
Після візиту містера Пендлтона до маєтку Гаррінгтонів прийшла Міллі – донька місіс Сноу. Вона ще ніколи тут не бувала й почувалася трохи незручно. Навіть почервоніла, коли міс Поллі ввійшла до кімнати.
– Я… я прийшла дізнатися… як там маленька дівчинка? – пробелькотіла вона.
– Дякую, що прийшли. Усе так само, А як ваша мама? слабким голосом поцікавилася міс Поллі.
– Я, власне, тому й пришла… сказати вам, що… тобто попросити, щоб ви переказали Полліанні, – трохи недоладно торохтіла дівчина. – Ми думаємо, це просто жахливо, що ця чудова, пайдобріша у світі дівчинка ніколи не зможе ходити, надто після того, що вона зробила для нас, для мами… Знаєте, вона навчила її грати в гру! А тепер ми дізналися, що вона сама не може в неї грати – бідолашна дитина! Та воно й зрозуміло – чи ж до гри в такому стані… А потім ми згадали, що вона говорила нам, та як це допомогло, і вирішили, що, може, і їй самій це допоможе. Бо їй треба, треба радіти – тут Міллі замовкла й безпорадно подивилася на Поллі, очікуючи відповіді.
Міс Поллі ввічливо її вислухала, проте зрозуміла, мабуть, тільки половину зі сказаного. Вона вже давненько вважала Міллі Сноу трохи дивною, хоча й не думала, що це може бути серйозно. У кожному разі це був зовсім незрозумілий і незв’язний набір слів. Та міс Поллі змусила себе відповісти:
– Мені здається, я не зовсім розумію тебе, Міллі, – увічливо зауважила вона. – Що саме ти хотіла переказати Полліанні?
– Так-так, я хотіла дещо переказати, – спохопилася дівчина. – Ми хочемо, щоб вона знала, як багато зробила для нас. Звісно, вона й сама вже дещо помічала, коли приходила, адже мама вже тоді дуже змінилася. Але вона навіть не уявляє, наскільки ми змінилися – і я, і мама. Я – я змінилася! А все після того, як і сама наважилася пограти в цю гру.
Міс Поллі спохмурніла. Вона хотіла запитати в Міллі, що ж то була за гра, та не могла вставити ані слова. Дівчина схвильовано вела далі:
– Розумієте, раніше моїй мамі все було не так. їй постійно хотілося чогось іншого. Та і хто міг би її звинуватити в цьому – за таких обставин. Але тепер… тепер вона дозволяє піднімати фіранки, тепер їй зовсім небайдуже, як вона виглядає та яка на ній сорочка. А ще мама почала плести! Гарненькі маленькі штучки – шапочки та ковдри для малюків. Плете, а потім віддає на ярмарки та в лікарні. І їй це справді подобається – вона рада, що може це робити! Розумієте, це ж усе завдяки міс Полліанні, адже саме вона сказала мамі, що треба радіти своїм рукам. Вона тоді запитала, чому мама нічого ними не робить. Ах, якби ж ви тільки бачили тепер її кімнату із цими кольоровими клубочками шерсті – червоними, синіми, жовтими. А на вікнах ми почепили призми від міс Полліанни, і тепер у кімнаті так гарно й затишно. Знаєте, я раніше й заходити туди боялася, бо там було так темно й непривітно, а мама лежала в ліжку геть нещасна… Тож ми хотіли, щоб ви переказали міс Полліанні, що все це – тільки завдяки їй. І, будь ласка, скажіть їй, що ми раді знайомству з нею… може, це її хоча б трішки втішить. І… Ну, мабуть, це все, – нарешті закінчила Міллі й підхопилася зі стільця. – То ви їй скажете?
– Звісно, – пробурмотіла міс Поллі, намагаючись втримати в пам’яті хоча б дещицю з усього сказаного.
Візити Джона Пендлтона та Міллі Сноу стали першими ластівками. Люди продовжували йти до маєтку Гаррінгтонів, а ще передавали багато записок, і деякі з них дедалі більше спантеличували міс Поллі.
Одного разу у двері подзвонила вдова Бентон. Міс Поллі добре її знала, хоч вони ніколи не ходили в гості одна до одної. Та це була найсумніша жінка в місті – вона завжди ходила в чорному.
Однак того дня на шиї міс Бентон була блакитна стрічка, а її очі сповнилися щирими сльозами. Вона поспівчувала міс Поллі з приводу аварії, а потім несміливо запитала, чи може побачити Полліанну.
– Вибачте, але поки що ми нікого до неї не пускаємо. Можливо, трохи згодом, – похитала головою господиня.
Місіс Бентон витерла хустинкою очі, підвелася й пішла до дверей. Аж раптом згадала про щось і повернулася.
– Міс Гаррінгтон, ви не могли б їй дещо переказати? – затинаючись, мовила жінка.
– Звичайно, місіс Бентон, із радістю.
Жінка трохи повагалася, та врешті почала говорити.
– Ви їй, будь ласка, перекажіть, що я почала носити ось це, – і місіс Бентон торкнулася блакитної стрічки на шиї. Помітивши, що міс Поллі здивовано на неї дивиться, вона продовжила: – Ця маленька дівчинка так довго намагалася переконати мене одягти щось яскравішого кольору… І я нарешті зважилася та хочу, щоб вона про це знала. Вона сказала, що Фредді буде дуже радий бачити мене такою. Знаєте, Фредді – це все, що в мене лишилося…. – після цих слів місіс Бентон похитала головою й пішла до виходу. – Ви просто перекажіть це Полліанні, і вона все зрозуміє!
Того ж дня, тільки трохи пізніше, прийшла ще одна вдова, принаймні так здавалося з її одягу. Міс Поллі не знала цієї жінки, та виявилося, що Полліанна була з нею знайома. Леді представилася як місіс Тарбел.
– Ви мене, звісно, не знаєте, – одразу почала вона, – та я знайома з вашою маленькою племінницею Полліанною. Я ціле літо провела в санаторії, і щодня ходила на довгі прогулянки, бо це корисно для здоров’я. І саме під час такої прогулянки ми з нею познайомилися. О, це така чудова дівчинка! Якби ж я тільки могла вам пояснити, як багато вона тепер для мене значить! Коли я тільки приїхала до санаторію, мене ніщо не тішило, але й веселе личко нагадало мені про мою дівчинку, яку я втратила багато років тому… І коли я дізналася про цей жахливий нещасний випадок, а потім про те, що бідолашна дитина ніколи не зможе ходити, що вона не може радіти, я одразу вирішила прийти сюди.
– Це дуже мило з вашого боку, – тихо відповіла міс Поллі.
– Я хочу вас попросити, – мовила жінка. – Перекажіть їй дещо від мене. Ви зможете?
– Звісно.
– Ви просто скажіть їй, що місіс Тарбел тепер рада. Так, це звучить доволі дивно, і можливо, незрозуміло для вас. Та, якщо можна, я б не хотіла цього пояснювати, – на обличчі вдови з’явилася печальна усмішка. – Ваша небога зрозуміє, що я мала на увазі, а я відчуваю, що не можу цього не сказати. Дуже вам дякую і пробачте, якщо мій візит видався вам недоречним, – закінчила жінка і пішла.
Міс Поллі вже нічого не розуміла, але поспішила нагору до кімнати Полліанни.
– Полліанно, ти знайома з місіс Тарбел? – поцікавилася вона.
– Так, і вона мені дуже подобається. Щоправда, вона хвора й дуже сумна. Місіс Тарбел живе в санаторії і ходить на прогулянки. Тобто ми ходимо разом. Точніше ходили, – і голос Полліанни раптом затремтів, а по щоках покотилися дві сльози.
Міс Поллі раптом голосно закашляла.
– Що ж, люба, вона щойно приходила й просила дещо переказати тобі, щоправда, не пояснила, що б це мало означати. Вона сказала, що тепер рада.
– Справді так сказала?! О, яка ж я рада, – заплескала в долоні дівчинка.
– Але що це означає, Полліанно?
– Це така гра, і,.. – раптом дівчинка зупинилася й притисла до губ свою долоньку.
– Яка ще гра?
– Та це нічого, тітонько Поллі… Я… я не можу вам розповісти, бо тоді доведеться говорити про дещо, а ви мені заборонили це робити.
Міс Поллі дуже хотілося й далі розпитувати небогу про цю загадкову гру, але вона помітила, що це схвилювало хвору, і, стримавшись, заговорила про інше.
Після місіс Тарбел до міс Поллі прийшла така молода жінка, що господиня остовпіла. Її щоки були аж надто нарум’янені, а волосся – неприродно жовтого кольору. На ногах жінка мала туфлі на височезних підборах, а її прикраси були дешевими. Міс Поллі було відомо, що в цієї особи не найкраща репутація, тож її обурив той факт, що вона взагалі насмілилася переступити поріг маєтку Гаррінгтонів.
Господиня не подала гості руки. Увійшовши до кімнати, вона навіть відступила трохи назад. Жінка одразу підвелася. Її очі були червоні, ніби вона довго плакала. Трохи невпевнено, але вона голосно запитала, чи не можна хоча б на хвильку побачити маленьку Полліанну.
Міс Поллі відмовила. Вона сказала це досить різко, та щось у вигляді цієї жінки, у її благаючих очах змусило її пояснити, що до дівчинки поки що нікого не пускають.
Було видно, що гостя трохи вагається, та все ж вона почала говорити. Її підборіддя залишалося гордо піднятим.
– Я місіс Пейсон – місіс Том Пейсон. Ви, мабуть, чули про мене, принаймні півміста мене точно знає. Знаєте, не все, що про мене говорять, – правда. Та, власне, зараз це не так важливо. Я більше переживаю за цю маленьку дівчинку. Коли я почула про тон нещасний випадок, у мене просто руки опустилися. А минулого тижня мені сказали, що вона не зможе ходити. О, якби я тільки могла віддати свої ноги цій дівчинці! їй вони потрібніші, адже за годину на них вона зробить більше, аніж я за сто років! Шкода, що це неможливо. Знаєте, часто ноги даються тим, хто їх геть не цінує.
Тут жінка зупинилася, щоб прокашлятися. А коли знову заговорила, її голос був так само рішучий.
– Ви, може, і не знаєте, але ми часто бачили вашу племінницю. Знаєте, ми живемо біля Пендлтонського пагорба, і вона часто проходила повз наш двір. Точніше, не просто проходила, а завжди заходила до нас, щоб погратися з дітьми та поговорити зі мною й чоловіком, якщо він був удома. їй це наче подобалося, і ми їй подобалися, і вона, мабуть, не розуміла, що люди з її кола ніколи б не зайшли до таких, як ми. Хоча, якби таким людям не було байдуже, то, може, таких, як я, було б менше, міс Гаррінгтон, – раптом гірко зауважила жінка. – Отож дівчинка приходила до нас, і нічого поганого в цьому не було, навпаки – вона зробила для нас багато добра. Вона й сама не здогадується, скільки всього для нас зробила, і це навіть добре. Бо якби ваша небога це розуміла, то зрозуміла б і багато інших речей, а мені цього геть не хотілося б. Ось такі справи. Знаєте, цього року нам з чоловіком важкувато було. Ніщо не тішило, ми в усьому зневірилися й уже навіть говорили про розлучення. Ми навіть не знали, що робитимемо з дітьми після розлучення. Коли стався нещасний випадок і стало відомо, що дівчинка ніколи не зможе ходити, ми почали згадувати, як вона приходила посидіти на нашому ганку, погратися з дітьми, як сміялася і просто раділа. Вона завжди чомусь раділа, а одного дня розповіла нам про гру – ви, мабуть, про неї теж знаєте. І ваша небога почала вмовляти нас пограти. А тепер ми почули, що вона сама більше не може грати в гру, бо в неї немає причин для радощів. Тому я й прийшла – сказати їй, що вона може порадіти за нас, бо ми вирішили залишитися разом і грати в цю чудову гру. Думаю, вона буде дуже рада, бо її, знаєте, засмучувало те, як ми іноді сварилися з чоловіком. Я, звісно, не впевнена, що гра нам допоможе, але ми дуже на це сподіваємося. Полліанна цього хотіла. То ви їй розповісте?
– Так, я їй обов’язково перекажу, – тихо мовила міс Поллі. А тоді, несподівано для самої себе, вона ступила крок уперед і простягнула жінці руку: – Дякую, що прийшли, місіс Пейсон, – мовила вона.
Гордовито підняте підборіддя вмить опустилося, а губи гості затремтіли. Вона щось пролепетала, потисла руку, не дивлячись на господиню, і похапцем вибігла з будинку.
Не встигли ще зачинитися двері, а міс Поллі вже була на кухні й допитувалася в Ненсі:
– Ненсі, – рішуче почала міс Поллі. Постійні й не дуже зрозумілі для неї візити мешканців міста цими днями дуже спантеличили господиню, а відвідини місіс Пейсон стали останньою краплею. Ненсі вже давно не чула від міс Поллі такого різкого тону. – Поясни мені, що це за абсурдна гра, про яку говорить уже все місто? І до чого тут моя небога, хотіла б я знати? Чому всі, починаючи з місіс Сноу й закінчуючи місіс Том Пейсон, уважають за потрібне прийти й сповістити про те, що вони в неї грають? Бачу, що половина жителів уже пов’язують собі на шию блакитні стрічки, припиняють сваритися, учаться любити те, що раніше терпіти не могли, і все це завдяки Полліанні! Я, звісно ж, намагалася дізнатися про все в неї, та чомусь не вийшло. Щоправда, її зараз краще й не турбувати. Але з того, що ти казала вчора ввечері, я зрозуміла, що ти про це знаєш. Розкажи мені про цю гру, негайно!
На превеликий подив міс Поллі, Ненсі раптом розплакалася.
– Усе це означає, що з червня ця благословенна дитина робить усіх жителів цього міста щасливішими, учить їх радіти. А тепер вони намагаються її потішити – хоча б трішки.
Радіти чому?
– Просто радіти. Розумієте, це така гра.
– Я бачу, ти не краща за інших, Ненсі, – роздратовано тупнула ногою міс Поллі. – Я ж питаю: що це за гра?
Ненсі підняла голову й подивилася в очі господині.
– Я розкажу вам, мем. Цю гру придумав її батько. Розумієте, якось їй прислали милиці замість ляльки, і вона, звісно, почала плакати. Та й яка дитина б не заплакала! І от тоді батько сказав” що завжди знайдеться те, чому можна радіти. І що Полліанна може радіти милицям!
– Радіти милицям? – у міс Поллі аж сльози на очах виступили. Вона згадала про паралізовані ніжки небоги.
– Саме так! І я спочатку дуже здивувалася, і для міс Полліанни це спочатку видалося дивним. Але потім він сказав, що можна радіти тому, що милиці їй не потрібні!
– О! – скрикнула міс Поллі.
– А після того вони постійно грали в цю гру і в усьому шукали щось радісне. І наша дівчинка сказала, що це було досить легко. Не так шкода, що не отримала ляльку, зате милиці не потрібні! А назвали вони її грою в радість. Ось така гра, мем, і з того часу вона в неї грала.
– Але як… як… – міс Поллі забракло слів, і вона безпорадно замовкла.
– Ви б дуже здивувалися, мем, якби дізналися, що це й справді допомагає, – упевнено, як і Полліанна, вела далі Ненсі. – Якби ви тільки знали, скільки добра вона зробила для моєї родини, моєї мами. Я її двічі брала до себе в гості. І, знаєте, вона й мене змусила радіти – дрібницям і важливому, і тепер жити стало простіше! Мені тепер навіть власне ім’я подобається! А знаєте чому? Бо Полліанна сказала, що я маю радіти, адже мене звуть не Гіпзибою! А ще ранки по понеділках – я їх раніше просто терпіти не могла. А завдяки нашій дівчинці тепер я радію!
– Радієш ранку в понеділок?
– Так, це дивно звучить, мем, – щиро засміялася Ненсі, – та я вам поясню. Наше ягнятко якось дізналося, що я не люблю ранки по понеділках. І от вона мені й сказала: “Знаєш, Ненсі, я думаю, ти маєш радіти ранку понеділка більше, аніж будь-якому іншому ранку, бо до наступного ранку понеділка ще цілий тиждень”. Тож тепер кожного понеділка я думаю про не, і воно справді допомагає! Я щоразу сміюся, коли згадую про ту розмову, а сміх допомагає! Чесне слово!
– Та чому ж вона не розповіла про цю гру мені? – розгублено запитала міс Поллі. – Чому робила з цього таку таємницю, коли я її розпитувала?
Ненсі трохи повагалася, та врешті відповіла:
– Ви вже мені пробачте, мем, та ви самі заборонили їй говорити про батька. Тому вона й не могла вам нічого розповісти. Бачте, гру ж її батько вигадав.
Міс Поллі прикусила губу.
Вона хотіла вам розповісти із самого початку, – вела далі Ненсі. – їй же не було з ким грати, розумієте? А потім Полліанна розповіла мені, і я вирішила спробувати.
– А… інші як дізналися? – тремтячим голосом запитала господиня.
– О, про цю гру вже, мабуть, усі знають. Дізналися звісно як – хто від Полліанни, хто від мене. А потім почали переповідати іншим – так воно зазвичай і буває. Наша дівчинка завжди до всіх усміхалася й була приязною, постійно раділа – то як же можна було не дізнатися? Коли стався той нещасний випадок, усі дуже засмутилися, особливо коли почули, що вона не може нічому радіти. Тому й приходять щодня, щоб розповісти, як вона навчила їх радіти, і сподіваються, що це допоможе нашому янголятку. Адже вона завжди хотіла, щоб вони з нею грали, от вони й продовжують грати!
– Що ж, тепер я знаю, хто почне грати в цю гру! – вигукнула міс Поллі й чимдуж вибігла з кухні.
Ненсі ніяк не могла отямитись. А тоді сказала вголос:
– Ну, тепер мене нічим не здивуєш! Міс Поллі – тільки подумати! Ні, не здивувати мене тепер нікому, це вже точно!
Медсестра вийшла з кімнати хворої, залишивши міс Поллі та її племінницю вдвох.
– Сьогодні до тебе приходила ще одна гостя, – тремтячим голосом мовила міс Поллі. – Ти пам’ятаєш місіс Пейсон?
– Місіс Пейсон? Звісно, пам’ятаю! Вона живе по дорозі до містера Пендлтона, і в неї двоє дітей. Гарненькій дівчинці три роки, а хлопчику вже майже п’ять. Вона дуже хороша, і чоловік у неї хороший, та вони самі одне про одного цього не знають, тому і сваряться, бо не можуть дійти згоди. А ще вони бідні, і в них навіть немає пожертв, бо містер Пейсон не пастор, як… ну, ви розумієте.
Після цих слів Полліанна та її тітонька одночасно почервоніли.
– Та хоча вони й бідні, у місіс Пейсон часто з’являється гарний одяг, – поспіхом вела далі Полліанна. – А ще в неї багато перснів – з діамантами, смарагдами й рубінами. Щоправда, обручку вона хоче викинути, а натомість отримати розлучення. Ви знаєте, що таке розлучення, тітонько Поллі? Боюся, це щось не дуже добре, бо вона не виглядала щасливою, коли про нього говорила. Місіс Пейсон казала: якщо отримає його, то вже не житиме тут, і ‘ії діти, швидше за все, також. Та я думаю, що краще не викидати обручку, правда ж? То що таке розлучення, тітонько?
– Але вони не розлучатимуться, люба, – запевнила її міс Поллі, – бо вирішили залишитися разом.
– О, я така рада! Тоді вони будуть удома, коли я навідаюся до них в гості… О Боже! – раптом згадала дівчинка. – Тітонько Поллі, ну чому я ніяк не можу запам’ятати, що мої ноги не ходитимуть, і я ніколи не зможу піти до містера Пендлтона?
– Ну, ну, не треба, – мовила тітонька, – по-перше, ти можеш поїхати до своїх друзів у візку з кучером. Але послухай! Я ж не розповіла тобі головного! Місіс Пейсон просила переказати тобі, що вони вирішили грати в гру, як ти й хотіла.
Полліанна усміхнулася, хоча по її щоках котилися сльози.
– Справді? Я така рада! О, яка ж я рада!
– Так, вона сподівалася, що ти зрадієш. Тому й розказала, щоб потішити тебе, Полліанно.
Дівчинка здивовано подивилася на тітку.
– Тітонько, ви говорите так, ніби знаєте… Ви знаєте про гру, тітонько Поллі?
– Так, люба, – міс Поллі намагалася, щоб її голос звучав природно. – Мені Ненсі розповіла, і я вважаю, що це просто чудова гра. І тепер я гратиму в неї разом з тобою.
– Тітонько Поллі, невже це правда?! Яка ж я щаслива! Я із самого початку хотіла, щоб ви зі мною грали!
У міс Поллі стисло горло, та з величезним зусиллям вона продовжила, і її голос був дуже рішучим:
– Так, моя люба, і всі решта теж гратимуть. Адже майже все місто грає у твою гру, Полліанно, навіть наш священик! Я не встигла тобі розповісти, та сьогодні зранку я зустріла містера Форда, коли йшла до міста, і він просив переказати, що тепер радіє восьмистам текстам із Біблії, про які ти йому розповіла. Тож коли ви побачитесь, він обов’язково тобі про це розповість! Бачиш, люба, це все завдяки тобі. Усе місто грає у твою гру, і всі його мешканці стали щасливішими – усе завдяки одній маленькій дівчинці, яка розповіла про гру й навчила грати в неї.
Полліанна радісно заплескала в долоні.
– Я така рада, – вигукнула вона. Раптом її обличчя осяяла щаслива усмішка. – А знаєте, тітонько Поллі, тепер я й справді можу дечому радіти. Я рада, що мої ноги раніше могли ходити, інакше я просто не змогла б усе не зробити!
(Переклад Віри Наливаної)
Робота з текстом розділу 28
1. Як Полліанна переживала нещасний випадок, що трапився з нею?
2. Розкажіть про те, як мешканці містечка намагалися її підтримати.
3. Що розповіли міс Поллі й попросили передати дівчинці Міллі Сноу, міс Бентон, місіс Тарбел і місіс Пейсон?
4. Як Полліанна вплинула на життєві обставини всіх цих жінок? Чи покращилася доля кожної з них після зустрічі з дівчинкою?
5. Які важливі людські проблеми порушуються в цьому розділі (у тому числі сімейні, моральні)?
Творче завдання
Доведіть, що в ньому розділі € психологічна кульмінація, пов’язана з внутрішніми змінами в душі міс Поллі. Знайдіть момент, коли тітці Поллі захотілося грати разом із Полліанною. Чому це відбулося саме в цей момент? Що вплинуло на рішення міс Поллі?
Робота з текстом розділів 29-30
1. Чому лікар Чілтон, хоча й був другом дівчинки, не міг прийти на допомогу Полліанні?
2. Яка розмова відбулася між ним і містером Пендлтоном?
3. Про які правила етикету йшлося в розмові двох чоловіків? Чому не можна було порушити ці правила?
4. Хто вирішив допомогти й розповісти міс Поллі про можливість нового методу лікування дівчинки, яке давало надію на її одужання?
Творче завдання
Перекажіть від імені Джиммі Біна ту розмову, яку він почув.
Для обговорення
Що означають, на вашу думку” поняття почуття гідності і професійний етикет? До кого з персонажів твору можна застосувати ці поняття?
Робота з текстом розділів 31-32
1. Як лікар Чілтон опинився в домі міс Поллі?
2. Як його зустріла Полліанна?
3. Чому очі лікаря Чілтона “випромінювали таке щастя, що це не можна було не помітити”, а щоки міс ІІоллі “залив гарячий рум’янець”?
4. Яку “найрадіснішу справу у світі”, за словами лікаря Чілтона, зробила Полліанна?
5. Про яку важливу новину розповіла міс Гїоллі своїй племінниці?
6. Виразно прочитайте лист Полліанни (розділ 32). Стисло перекажіть його. Яку радісну звістку повідомляє дівчинка своїм рідним?
7. Знайдіть у листі речення, які переконують у тому, що тітка Поллі, лікар Чілтон і Полліанна стали справжньою сім’єю.
Порівняйте образи літературних героїв – Полліанни та Джиммі Біна.
Творче завдання
Доведіть, що в романі кілька кульмінаційних моментів (зовнішніх і внутрішніх), пов’язаних із життям різних персонажів.
Краса слова
За жанром твір Е. Портер “Полліанна” – це роман. Спочатку події твору розгортаються довкола однієї героїні – Полліанни, але згодом вони охоплюють долі багатьох мешканців містечка Белдінгсвіль. У творі порушується широке коло важливих суспільних, моральних і сімейних проблем: важке становище сиріт у суспільстві, ставлення до бідних і знедолених, сприйняття світу і людей, пошук щастя і кохання, милосердя, допомога ближнім, укріплення родинних стосунків, виховання та ін.
Сюжет твору поступово розширюється, ускладнюється. У творі, крім Полліанни, з’являється багато інших персонажів, які отримують глибокі характеристики. Головна героїня залучає до “гри в радість” усіх мешканців містечка. Під її впливом вони змінюються. А змінившись, персонажі досягають свого щастя. Отже, Б. Портер стверджує, що людина може сама змінювати своє життя на краще, тільки для цього вона повинна внутрішньо мінятися, наповнювати своє серце добром, любов’ю й милосердям до ближніх.
– А тепер подумайте, чи змінювався характер Полліанни. Доведіть свою точку зору, спираючись на текст твору.
Література мистецтво
За мотивами роману “Полліанна” знято декілька телесеріалів і кінофільмів. 19 травня 1960 р. відбувся показ американського фільму “Полліанна” (реж. Д. Свіфт). Анімаційний серіал “Історія Полліанни, дівчинки любові”, що складається з 51 частини, знято японським режисером К. Кусиби в 1 980 р. У 2003 р. ви” йшов на екрани англійський фільм “Полліанна” (реж. С. Хардінг). У фільмі добре відтворено дух того часу. Сюжет не завжди точно збігається з книжкою, але в цілому фільм дуже щирий, добрий, як і роман.
– Перегляньте одну з екранізацій роману “Полліанна”, відзначте подібність і розбіжності фільму з літературним твором.
Театральну постановку цього шедевру дитячої класики здійснено Львівським українським драматичним театром імені Марії Заньковецької (режисер Богдан Ревкевич) і Київським академічним театром юного глядача на Липках (режисер Віктор Гирич).
Переклади роману “Полліанна” українською мовою виконали Б. Гора, В. Наливана.
Порівняйте образи Тома Сойєра і Полліанни. Що об’єднує цих героїв (ставлення до життя, риси характеру)?
Творче завдання
Придумайте сюжет про пригоди Полліанни в наші дні.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)