Політичні й соціальні погляди Шевченка

Шевченко вірить у те вогненне слово, що гнівом картає кривдників та на силах скріпляє окривджених і знедолених, розкриваючи їм очі свідомістю, виховуючи їх морально й інтелектуально.

Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них Поставлю слово („Подражаніє XІ псалму”). З слова свого поет бажає викувати До старого плуга; Новий леміш і чересло („Чигирин”),

Щоб орати „свій переліг – убогу ниву” з надією, що „добрі жнива колись будуть” („Не нарікаю я на Бога”). І ця зворушлива віра великого поета в живу силу рідного

слова не тільки психологічно нам близька, але й фактично вже справдилася хоч почасти в історії українського письменства. Слово справді стало „на сторожі” інтересів рідного народу, письменство виясняє потреби його й сіє ті думки, що такі були дорогі Шевченкові. Він не помилився в своїй вірі, так широко означивши волю рідного слова в житті народу, і знов же своєю геніальною інтуїцією зрозумів той глибокий закон психічний, що поставив був слово „въ началє” усього живущого, як символ свідомості, ознаку правди й справедливості. Але слово для Шевченка тільки через те й дороге таке, що воно служить за видимий знак правди, тієї бажаної основи всіх людських стосунків; ми бачимо, що скрізь у нього правда і слово стоять поруч, єднаються неподільно, як у тому благанні,

Щоб наша правда не вмирала, Щоб наше слово не пропало („Марку Вовчку”).

У сфері етичних ідеалів нічого вищого не знав Шевченко над правду, її він шукає всюди невпинно, задля неї вийшов на боротьбу з світовим лихом, задля неї перетерпів усе, що спало на його голову і незломним прихильником правди дійшов до могили. „Ми не лукавили з тобою”, – каже поет до своєї долі:

Ми просто йшли, – у нас нема Зерна неправди за собою („Доля”). Скрізь і завжди витай зо мною, – благає поет музу, – і учи, Учи неложнимн устами Сказати правду („Муза”).

Під час розцвіту своїх слов’янолюбних симпатій він усім слов’янам зичить стати „добрими братами і синами сонця правди” („Іван Гус”); у „Молитвах” – правда, любов і братерство виставляються за найдорожче добро, якого благає собі поет і всім, до кого приязнь має:

Мені ж, о Господи, подай Любити правду на землі.

Скрізь правда, сама правда. Оце шукання правди, якого ми вже мали щастя зазнати в творчості не одного українського письменника і в цілій народній поезії, особливо високим тоном лунає в поезії Шевченка, надаючи їй надзвичайної етичної краси. Правду Шевченко над усе ставить, до неї зводить усі пружини життя і навіть лихо для нього тільки через те огидне, що з його ідеалом правда розходиться. Вже на божій дорозі стоячи, перед лицем невблаганної смерті, він, з туги великої „голову схопивши в руки”, дивується – „чому не йде апостол правди і науки?” І ця вічна жадоба правди, цей неодмінний примат її в творах і в усьому світогляді Шевченка дає нам право його самого поставити за того апостола правди, якого так виглядав він, з такою мукою й болем дожидався. Вже зазначено попереду той непохитний оптимізм Шевченків, який раз-у-раз підказував поетові, що „буде правда на землі” і що це так само натурально, як те, що „сонце йде і за собою день веде” („І тут, і всюду – скрізь погано”). І ця правда, якої не обминути, немов у фокусі збирає в собі і волю, і любов, і братерство для Шевченка й стає для нього гаслом відродження. До України обертається він з таким запальним словом:

..Скажи, що правда оживе, Натхне, накличе, нажене Не ветхеє, не древлє слово Ростліннеє, а слово нове Між людьми криком пронесе І люд окраденим спасе Од ласки царської („Осії глава XІV”).

І рідко коли, хіба може в часи найбільшого обурення, з’явиться у Шевченка „правда-мста”, що всюду знайде злочинців проти вищої правди на землі, – це у нашого поета немовби остання інстанція, до якої він апеллює на світове лихо.

Найпалкіше оця „правда-мста”, власне пересторога перед нею, вилилась у Шевченка в громових словах „Посланія” – „схаменіться, будьте люде”. Але здебільшого не з помстою, а з милосердям єднається правда у Шевченка, не грізною карательною з мечем у руці з’являється, а лагідною істотою з маслиновою гілкою всепрощення. В чистому незлобивому серці поетовому не жила довго помста; він умів ненавидіти, але вмів і любити і – головна річ – прощати. „Отак, люди, научайтесь ворогам прощати”, – кінчає Шевченко одну з своїх сумних історій (“Між скалами”) і вже певно, що ніхто не дав таких осяяних духовною красою картин всепрощення, які знайдемо в „Кобзарі”. Поет сумує й журиться над неправдою людською, картає її, але сам найбільш бажає, щоб хоч приснились безталанному

І люди добрі, і любов, І все добро. І встане рано Веселий і забуде знов Свою недолю; і в неволі Познає рай, познає волю І всетворящую любов („Відьма”).

Шевченкова „відьма” „все забула”, „всіх простила”, – забула й простила навіть тому панові, що занапастив і її, й дітей: навіть йому знайшлося слово прощення. Хто знає, що для Шевченка означає материна любов – згадаймо апофеоз материнства в „Марії” – і як він ненавидить усяку зневагу материнства, той зрозуміє, яку жертву принесла своїм учинком „відьма”. Але Шевченко в пориві всепрощення підносився ще вище. В „Неофітах” знаходимо чудову картину – пророкування Неронові про його останній час:

Припливуть І прилетять зо всього світа Святії мученики – діти Святої волі; круг одра, Круг смертного твого предстануть В кайданах і… тебе простять.

Кара всепрощенням – це найвище, до чого може на даному пункті злинути думка людська, особливо взявши на увагу обставини життя Шевченкового, що не дуже-то сприяли навіть тому, щоб хоч спокійно ставитись до ворогів. Та для великого страдника безсилий ворог, скинутий з того місця, де він шкодить людям – вже не ворог; він може огиду і зневагу почувати до „людоїда”, „деспота скаженого”, але мстити йому не буде, як не мстились оті душі праведників над лютим своїм катом. У цій рисі виявилась така велич духа, до якої мало хто зможе піднятись.

Трудно, з Шевченком розлучитись, раз почавши про нього говорити; трудно вичерпати скарб його високих дум, трудно змалювати красу його натхненного слова, однаково дужого й вимовного і в тихих ідилічних картинках ясного людського щастя („Вечір”, „І досі сниться”, „На Великдень на соломі”, „За сонцем хмаронька пливе” і т. ін.), і в грізних драматичних переживаннях, зразки яких ми вже бачили; однаково глибокого і в розумінні людської психології, і в описах природи. Хоч і не дбає він про форму, але на палітрі у Шевченка таке невичерпне багатство фарб і такої сили, що й між геніальними заступниками людської думки він завжди вміє проказати власне слово, і так проказати, як тільки один він потрапить. Найкраще, може, буде його силу та його ж словом і виказати:

Неначе той Дніпро широкий Слова його лились, текли І в серце падали глибоко І ніби тим огнем пекли Холодні душі („Пророк”).

Справді, для України вага Шевченкового генія переходить ті межі, які поставлено навіть великим письменникам у їхній батьківщині: він сам був для неї тим сонцем, що „за собою день веде”, – день нового народження на світ, як великого культурного народу; його поезія стала найкращим виразом національної самосвідомості на Україні, як його особисту долю можна вважати за символ долі всього українського народу. Геніальні люди всюди велике роблять діло, – всюди вони творять життя, розпускаючи паруси світла і тепла навкруги себе, повертають людей на нові шляхи, нові думки їм проказуючи. Але в Україні геній Шевченка зробив не тільки це. Адже ж тут ціла нація, живцем похована, конала, силкуючись прогнати смертельний холод од своїх задубілих членів. Результатом того силкування було нове письменство передшевченкової доби. Та воно не здужало ще скинути смертельні кайдани з рідного краю; добре на початок, воно все ж таки не мало стільки сили, щоб збудити національний організм і вивести його на спасенну путь оновлення. Це зробити міг тільки світової міри геній і таким генієм для України й став Шевченко.