Поліфонія в романі – ЗЛОЧИН І КАРА”

ФЕДІР ДОСТОЄВСЬКИЙ (1821-1881)

“ЗЛОЧИН І КАРА” – ФІЛОСОФСЬКИЙ ПОЛІФОНІЧНИЙ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ РОМАН

Поліфонія в романі

Існує думка, що “Злочин і кара” поєднує риси роману й трагедії. І дійсно, деякі його сцени (наприклад, останній монолог Катерини Іванівни Мармеладової, яка вмирає) нагадують найдосконаліші твори античного театру. Необхідно назвати ще одну “драматургічну” рису твору. Як вам уже відомо, теоретики класицизму наполягали на дотриманні драматургами “закону трьох єдностей”: дії, місця й часу.

Згідно з цим законом, час дії великого роману – лише два тижні (а читачеві здається, що ледь не цілий рік), місце дії теж обмежене – це Петербург. Сюжетних ліній також мало, до того ж усі вони зав’язані в єдиний вузол – злочин, скоєний Родіоном Раскольниковим.

Автор зображує своїх героїв не стільки за допомогою описування зовнішніх проявів їхнього життя (як це робили, скажімо, Бальзак або Діккенс), скільки за допомогою грунтовного й скрупульозного аналізу найтонших порухів їхніх душ, психологічних глибин (славнозвісний “психологізм Достоєвського) у моменти найвищого напруження душевних сил,

у так званих “межових ситуаціях”. Якщо в текстах інших романістів часто використовуються докладні описи (портрети, інтер’єри, пейзажі), то в “Злочині і карі” значно більше діалогів і монологів. Власне авторського “голосу” (що, як ви вже знаєте, притаманне, наприклад, Діккенсу з його прямими звертаннями до читача) у Достоєвського дуже мало. Кожний персонаж має свій неповторний голос, свій тип свідомості. Так, самозакоханий і процвітаючий Лужин мислить і розмовляє зовсім не так, як розумний і втомлений насолодами життя цинік Свидригайлов. “Голос” енергійного й діяльного Разуміхіна абсолютно відрізняється від жовчно-скептичних інтонацій Раскольникова. Тому письменник і зіштовхує думки різних героїв, створює їхні діалоги або полілоги, де звучать рівноправні голоси.

Мабуть, для забезпечення згаданої рівноправності всіх учасників цієї розмови Достоєвський і відмовляється від позиції всевідання, усезнання (яку часто мали інші письменники), а неначе шукає істину разом зі своїми персонажами, що особливо імпонує читачам, захопленим такою авторською грою. Крім того, він активно використовує діалог свідомостей, який ведуть голоси, у чомусь дуже подібні, але в чомусь і надзвичайно різні. Саме діалог дає можливість найоптимальніше зобразити свідомість усіх героїв з усіма їхніми перевагами й недоліками, правильними й хибними думками. Інколи персонажі (передовсім Раскольников) сперечаються самі із собою, прагнучи переконатися в правильності обраного шляху. Паралельно співіснує також авторська позиція, “голос письменника”, проте вона не нівелює, не заперечує переконання жодного з героїв.

Потрібно також зазначити, що практично кожен з-поміж ключових персонажів є носієм або проповідником якоїсь “модної” тогочасної ідеї (Раскольников – войовничого індивідуалізму, сильної особистості чи “надлюдини”; Лужин – “розумного егоїзму”, Лебезятников – соціалізму тощо, хай би як поверхово чи спотворено вони розуміли ці ідеї). Герої постійно відстоюють “свою” теорію в численних гострих дискусіях і суперечках, що ними пронизаний увесь роман. Оце розмаїття чи то подібних, чи то протилежних, чи то асонансних, чи то дисонансних, чи то прийнятних, чи то дражливих для читача думок, ідей, теорій і голосів і створює неповторну симфонію того, що вже від 70-х років XIX ст. називають “поліфонією творів Достоєвського” (від грец. poly – багато і fonos – голос; тобто поліфонія – це багатоголосся). Отже, можна зробити висновок, що “Злочин і кара” – роман багатоголосний, поліфонічний.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Поліфонія в романі – ЗЛОЧИН І КАРА”