Поліфонія в романі – ЗЛОЧИН І КАРА”
ФЕДІР ДОСТОЄВСЬКИЙ (1821-1881)
“ЗЛОЧИН І КАРА” – ФІЛОСОФСЬКИЙ ПОЛІФОНІЧНИЙ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ РОМАН
Поліфонія в романі
Існує думка, що “Злочин і кара” поєднує риси роману й трагедії. І дійсно, деякі його сцени (наприклад, останній монолог Катерини Іванівни Мармеладової, яка вмирає) нагадують найдосконаліші твори античного театру. Необхідно назвати ще одну “драматургічну” рису твору. Як вам уже відомо, теоретики класицизму наполягали на дотриманні драматургами “закону трьох єдностей”: дії, місця й часу.
Автор зображує своїх героїв не стільки за допомогою описування зовнішніх проявів їхнього життя (як це робили, скажімо, Бальзак або Діккенс), скільки за допомогою грунтовного й скрупульозного аналізу найтонших порухів їхніх душ, психологічних глибин (славнозвісний “психологізм Достоєвського) у моменти найвищого напруження душевних сил,
Мабуть, для забезпечення згаданої рівноправності всіх учасників цієї розмови Достоєвський і відмовляється від позиції всевідання, усезнання (яку часто мали інші письменники), а неначе шукає істину разом зі своїми персонажами, що особливо імпонує читачам, захопленим такою авторською грою. Крім того, він активно використовує діалог свідомостей, який ведуть голоси, у чомусь дуже подібні, але в чомусь і надзвичайно різні. Саме діалог дає можливість найоптимальніше зобразити свідомість усіх героїв з усіма їхніми перевагами й недоліками, правильними й хибними думками. Інколи персонажі (передовсім Раскольников) сперечаються самі із собою, прагнучи переконатися в правильності обраного шляху. Паралельно співіснує також авторська позиція, “голос письменника”, проте вона не нівелює, не заперечує переконання жодного з героїв.
Потрібно також зазначити, що практично кожен з-поміж ключових персонажів є носієм або проповідником якоїсь “модної” тогочасної ідеї (Раскольников – войовничого індивідуалізму, сильної особистості чи “надлюдини”; Лужин – “розумного егоїзму”, Лебезятников – соціалізму тощо, хай би як поверхово чи спотворено вони розуміли ці ідеї). Герої постійно відстоюють “свою” теорію в численних гострих дискусіях і суперечках, що ними пронизаний увесь роман. Оце розмаїття чи то подібних, чи то протилежних, чи то асонансних, чи то дисонансних, чи то прийнятних, чи то дражливих для читача думок, ідей, теорій і голосів і створює неповторну симфонію того, що вже від 70-х років XIX ст. називають “поліфонією творів Достоєвського” (від грец. poly – багато і fonos – голос; тобто поліфонія – це багатоголосся). Отже, можна зробити висновок, що “Злочин і кара” – роман багатоголосний, поліфонічний.