У 1916 році Василь Стефаник написав новелу “Марія”, яка була присвячена світлій пам’яті Івана Франка. В ній знайшли художнє втілення роздуми письменника про долю народу, про його складні шляхи до визволення з-під колоніального гніту. Під враженням подій Першої світової війни, яка впродовж кількох років несла смерть і мирному населенню Галичини, слово Стефаника знову ожило (після п’ятнадцятирічної перерви), теми і мотиви його творів залишилися “сільськими”. Проте настрій і тон новел, прагнення персонажів стали іншими. У новелі
“Марія” виведено образ селянки, трьох синів якої забрала кривава хуртовина. Думи жінки зосереджені навколо синів – міцних і здорових від народження, дітей, що були її невимовним материнським щастям. Вона пригадує їхнє дитинство, коли з чоловіком брали їх на ніч у поле, коли, повертаючись ранком додому, “гралася ними, як дівка биндами”. Уява переносить матір у часи юності хлопців, коли їй довелося їздити до Львова визволяти їх з-під арешту й була щасливою: відчувала себе рівною з іншими матерями, сини яких боролися проти кривди. Марія пишається синами, в гості до яких приїжджали приятелі, і хата наче
б ширшала від молодечого гомону. “Співали, розмовляли, читали книжки, ласкаві до простого народу”, і люди до них горнулися. Під впливом синів і Марія духовно зростає. Та ось прийшла війна, яка стала тяжким випробуванням для Марії. Просиділа вона ніч у головах синів, що спали, прощаючись із ними, і посивіла. Сподівалися юнаки, що впадуть, розваляться імперії, які гнітили наш народ, і прийде нарешті жадане визволення. Кидаються сини у вир визвольної боротьби, створюють національні з’єднання, над якими замайоріли рідні прапори, загримів гучний “спів про Україну”. Ті хвилини національного пробудження навіки увійшли в пам’ять матері. Минуло багато часу, а вона й досі картає себе за те, що в ті дні просила в синів, аби залишився з нею хоч молодший. І відчула, що образила своїм проханням усіх трьох, відштовхнула від себе, адже йшлося про найсвятіше – про Україну, яка покликала своїх дітей. Тільки одна ніч минула після тієї розмови з синами, а Марія відчула свою провину. Письменник дуже майстерно передає ті дні патріотичного піднесення галицької молоді. І хоча митець не вдається до докладних описів, але характерні деталі підкреслюють урочистість моменту. Гриміла над лавами стрільців “січова пісня”, єднала юнаків. І мати відчула неповторність моменту, його історичне значення в житті всього народу. І крикнула найменшому, якого тримала біля себе: “Біжим, синку, за ними, аби-м їх здогонила, най мені, дурній мужичці простять. Я не знала добра, я не винна, що моя голова здуріла, як тота Україна забира мені діти…” Саме у такому новаторському аспекті розвивається у новелі патріотична тема, яка пов’язана із зростанням національної свідомості селянки. Спогади героїні новели зливаються зі сприйманням сучасності, а вона надто невесела: російська армія, вступивши в Галичину, нищила осередки українського національно-культурного життя. Марія вже зустрічалася з руїнниками, які називали себе “козаками”. Але трапилися цього разу інші козаки – українці в царській солдатській уніформі. Вони чемно поводилися з жінкою, прикрасили вишиваними хустками портрет Шевченка, і мати зрозуміла, що це ті брати з Великої України, про яких з любов’ю говорили її сини. Коли козаки заспівали, рідна пісня, хвилюючи серце Марії, повернула її до щастя минулих років. Пісня гоїть серце жінки, вона відчуває, як сини єднаються з нею, вона ніби чує їхні патріотичні кличі “за Україну”. Перед нею постають величезні обшири рідного краю, який повстав проти поневолювачів: “Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі”. Тема національно-визвольних змагань знайшла своє яскраве відображення у новелі Стефаника “Марія”.
