Погане й гарне в оповіданнях Чехова
Із часів Горького в нас установилася традиція зв’язувати об’єктивність Чехова з його оптимізмом, з вірою в майбутнє Росії. Дійсно, Росія Чехова – це не тільки “країна казенна”, як виразився якось сам письменник, це не тільки житло унтерів Пришибеевих і футлярних людей. Це країна й прості люди, які шукають щастя й жадають справедливості навіть під гнітом безпросвітного нестатку й горя. Такі, наприклад, селяни з оповідань “Щастя”, “Сопілка” (1887), “Студент” (1894), з повістей “Мужики” (1897), “У яру” (1900). Не маючи
Вона могла б ходити в шовках і почувати себе господаркою, як інша невістка Цибукиних, Ксенія, тим більше, що старий свекор у ній душі не сподівався. Але Липа всім серцем почуває, що багатство в будинку – несправедливе, нечисте, і їй страшно серед Цибукиних. У думках своїх вона залишається колишньою бідною селянкою й, граючи з маленьким сином, говорить: “Будеш ти мужик,
Гріх і злочин у цибукинском царстві тріумфують, а Липа, переживши найстрашніше для жінки горі, іде з будинку, дійсно стає знову поденницею, але не втрачає ні своєї доброти, ні чуйності до чужого лиха. При всьому, що випало на частку цієї тендітної селянки, Липа – один з найясніших жіночих образів у творчості Чехова
Нарешті, Росія Чехова – це батьківщина талановитих самородків, здатних на подвиг. Одного з таких видатних людей свого часу, ученого й мандрівника Н. М. Пржевальська, Чехов по достоїнству оцінив у статті, надрукованої в газеті “Новий час” (Чехов у другій половині 80-х років співробітничав у цій реакційній газеті, але й на її сторінках зумів зберегти незалежність суджень і не заплямував нічим свою суспільну совість).
Подвижникам цього типу він присвятив захоплені рядки: “Їхня ідейність, шляхетне честолюбство, що має в основі честь батьківщини й науки, їх завзяте, ніякими позбавленнями, небезпеками й спокусами особистого щастя непереможне прагнення до раз наміченої мети, багатство їхніх знань і працьовитість, звичка до спеки, до голоду, до туги за батьківщиною, до виснажливих лихоманок, їхня фанатична віра в християнську цивілізацію і в науку роблять їх в очах народу подвижниками, що персоніфікують вищу моральну силу”. І далі, зіставляючи цих реальних людей з літературними героями, Чехов містив: “Якщо позитивні типи, створювані литературою, становлять коштовний виховний матеріал, те ті ж самі типи, що дають самою життям, коштують поза всякою ціною”.
У художніх творах самого Чехова ми не знайдемо
Таких героїв-подвижників. У Чехова мало взагалі так званих позитивних героїв,, про які можна було б сказати: от це зразок людини й громадянина. Цього не можна сказати навіть про Астрове, але ж це один – із самих улюблених героїв Чехова, дуже близький йому й по поглядах, і стосовно природи, і навіть професією…
Але те, що Чехов у житті зауважував людей подвигу й міркував про їхнє значення для російського суспільства, це позначилося на внутрішньому вигляді його героїв. Вони завжди критично оцінюють дійсність, прагнуть знайти сенс життя. Одним словом, вони завжди в шляху – до розуміння тієї мети, що у дійсному житті була “ясно усвідомленої” для людей типу Пржевальськ
Ці шукаючі люди і є головні герої Чехова. Хлопчик Егорушка з “Степу”; молодий “учитель словесності” і старий професор Микола Степанович із “Нудної історії”; Мисаил По-лознев з “Мого життя”, відщепенець із дворян, уже із сумним досвідом, і тільки початківець свою службу слідчий Лижин з оповідання “У службових справах”; Надя Шумина з “Нареченої” і Аня з “Вишневого саду” і багато хто інші – кожний по-своєму виявляються перед проблемою: як зробити своє життя більше осмисленої
Якщо Росію “казенну” у творах Чехова представляє особистість, що випробовує дурне, часом пагубне вплив суспільного укладу, те Росія думаюча й шукаюча в Чехова намагається протистояти цьому впливу
Ніхто з наших класиків не любив замикатися у вузькому колі тих самих героїв, всі вони в загальному прагнули зобразити всіляких по соціальному складі, за віком, по духовному багатству й темпераменту, по професійній ознаці людей. Навіть найбільш вірному дворянському персонажам І. А. Гончарів раз у раз порушував цю вірність, “прориваючись” до характерів, далеким дворянам у соціальному й психологічному відношенні. Згадаємо пунктуального й розважливого Андрія Штольца у романі “Обломів” або різночинця-“нігіліста” Марка Волохова в “Обриві”.
Але художній простір, на якому розгортаються події у творах Чехова, населено особливо густо. Воно пестрит розмаїтістю станів і класів і здається безмежним по складу. Тут і поміщики, і селяни, і чиновники, більші й маленькі, і купці (від дрібних крамарів до великих ділків), і інтелігенти (доктори й учителі, актори, художники, юристи й т. д.). Тут домовласники, гувернантки, лакеї, покоївки. Тут заможні люди й люмпен-пролетарі в буквальному значенні слова. Вільні, арештанти й каторжники. Хворі й здорові. Військові й цивільні. Студенти, гімназисти й професори. Городяни й дачники. Власники мебльованих кімнат і їхніх незаможних мешканців. І, нарешті, дорослі й діти
Ким із цих численних категорій персонажів автор більше дорожить, сказати важко. Прийнято вважати, що Чехову як письменникові ближче всього переживання сучасної йому трудової інтелігенції. У відомому змісті це так і є.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)