“Поезія – це завжди неповторність…” (за ліричними добутками Л. Костенко)
Л. Костенко народилася в м. Ржищеве на Київщині в сім’ї вчителів. Коли їй здійснилося шість років, батьки переїхали в Київ. Училася в педагогічному інституті, потім – у Московському літературному інституті ім. М. Горького. Працювала сценаристом на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженко. Поетесу називають “королевою української поезії XX сторіччя”. Уже перший збірник “Промені землі” (1957) засвідчив про неабиякий талант письменниці. У заділі поетеси поетичні збірники “Вітрила” (1958), “Мандрівки серця” (1961),
За роман у віршах ” Маруся Чурай ” Лини Костенко присуджена Державна премія імені Т. Г. Шевченко, а за книгу “Інкрустації” (1994), що вийшла друком за кордоном італійською мовою, – Міжнародну премію Франческо Петрарки. Нагороджена також іншими міжнародними преміями: фундации Антонович і імені Олени Воза. Її вірші переведені
…Стих – одночасний наслідок впливу миру на поета й засіб впливу поета на мир В. Слапчук
Поезія – це завжди поле фантазії, творчої думки, пошук тих засобів мови, які здатні торкнутися струни душі людини. Спробуємо уявити на мить, що Література, зокрема – поезія, раптом зникла в небуття. Напевно, разом з нею зникли б наші почуття, душа народу стала б прозаїчної, буденної. Художників на Україні, на щастя, було досить для того, щоб затвердити своєрідність нашої літератури серед інших літератур миру, підкреслити тільки їй однієї властиві риси. Але жінка-художник, а зокрема жінка – поет – явище надзвичайно найрідше не тільки в нашої, а й світовій літературі. Своєрідним феноменом є жінки-поетеси: Леся Українка, Олена Віз, Ліна Костенко…
Ліна Костенко… Українській літературі повезло, що в ній є фігура, що життям і творчістю затверджує шляхетність, оригінальність, чесність і мудрість. Незалежний розум і гаряче серце ніколи не дозволяли Ліні Костенко відпочивати. Часто вона писала зовсім “не те”, чого від її чекали, обурювала, викликала нищівні блискавки “понад”. Я люблю її творчість за те, що поетеса не обминає гострих, іноді болючих сторін життя. Чорнобиль, відгомін Великої Вітчизняної війни, політика, занепад духовності, відродження рідної мови – от деякі з актуальних проблем поэзий Ліни Костенко. Окреме місце у Творчості займає тема самотньої старості, біль за втраченим минулим. У добутку “Українське альфреско” перед нами виникає, на перший погляд, ідилічна картина: начебто стародавній малюнок на вологій штукатурці:
Над шляхом, при долині, біля старого граба, де біла-біла хатка коштує на самоті, живе там дід і баба, і курочка в них ряба, вона, напевно, несе їм яєчка золоті…
Але поступово крізь ідилічний сум проступають болючі, навіть трагічні ноти:
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки, А потім довго на призьбі ще сидять. Я знаю, дід і баба – це коли є онуки, а в них сусідські діти шовковицю їдять
Поетеса Начебто заклинає глянути навколо: хіба мало навколо нас старих з “останньої у світі казки”, що на схилі віку залишилася на самоті. У часи, коли культура й людяність відійшли на задній план, втратилися на шляхах соціальних революцій, поетеса призиває сучасників: “Люди, будьте взаємно ввічливі!” Вона сумує за втратою людьми відчуття поезії, тиші й дощу, і хоче не зневіритися у творчі сили народу, зберегти історичну пам’ять, пісню, красу мови й землі. Але мені імпонує й те, що Костенко не тільки борець, вона насамперед жінка, тому у творчому заділі поетеси чимало інтимної лірики. Здається, що її поезія звучить, як задушевна Лірична пісня під акомпанемент сумної мелодії скрипки:
Недумано, негадано забігла в глухомань, де сосни пахнуть ладаном у кадильницях світанків, де вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелеві А я тебе, а я тебе, а я тебе люблю!
Читаючи, розумієш, що цей добуток – поезія серця, що зливається з поезією природи. Напевно, тільки Ліна Костенко одна із всіх сучасних поетів змогла так по-женски ніжно й прекрасно розповісти про любов:
Сьогодні сніг іти вже поривався Сьогодні осінь колихнулася димом Нехай буде гірко. Спогадом Овас. Нехай буде світло, спогадом предивним (“Нехай буде легко. Доторканням пера”).
Любов ліричної героїні – “тільки сон, що ледь торкнувся пам’яті вустами”. Мені здається, що героїня поэзий Костенко – жінка, що час примусив бути мужньої, але яка й при цих умовах не розгубила природної чарівності й краси. Поет – дзеркало у свій час. Думаю, що такою поетесою стала Ліна Костенко. Завжди писала правду, не озираючись ні ліворуч, ні праворуч. Від того дня, коли людин уперше заримував слово, і до наших днів існує на землі поезія. Вона змушує думати, радуватися, сумувати, любити, робить людини Особистістю. Завдання поета – показати красу слова:
Людей мільярди, і мільярди слів, а їх тобі потрібно виговорити вперше (“Страшні слова, коли вони мовчать”). Наш народ несе із собою в сторіччя більшу силу Ніколи не зблякнуть золоті розсипи добутків української поезії: Усе повторювалася: і краса, і потворність, Усе були: асфальти й спориші Поезія – це завжди неповторність, Яке-небудь безсмертне доторкання кдуше.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)