Поетичне змалювання побуту та звичаїв Київської Русі в поемі О. Пушкіна “Пісня про віщого Олега”
Поетичне змалювання побуту та звичаїв Київської Русі в поемі О. Пушкіна “Пісня про віщого Олега”
О. Пушкін, видатний російський поет, із дитинства захоплювався творами фольклору, переказами про життя народу в давні часи. В зрілому віці він вивчав історію свого народу. Цей інтерес до історичного минулого знайшов відображення в багатьох творах митця.
Поема О. Пушкіна “Пісня про віщого Олега” переносить читача у сиву давнину, в часи Київської Русі. В ті давні часи наші предки поклонялися язичницьким богам. Головним богом був
Перунові тільки покірний старик.
Стародавні слов’яни вірили у ворожбу, пророцтва волхвів. Зустрівши старого чарівника, віщий Олег захотів дізнатися, що чекає на нього в майбутньому:
Повідай, улюбленцю вічних богів,
Чи скоро я землю покину?
Старий ворожбит пророкує князеві переможні бої, йому не страшні заздрісні недруги, не зможуть завдати йому шкоди і зрадники. Княжий кінь – вірний його товариш, але саме він заподіє Олегові смерть. Князь, якого поет називає “віщим”, тобто
Він, спершись рукою на бранне сідло,
Злізає з коня мовчазливо;
І вірного друга князівська рука
Востаннє голубить, ласкава й легка.
Вірного коня одвели у луга запашні, а князю підвели нового коня. Через багато років Олег згадав свого бойового товариша, баского коня. Почувши, що
…на крутому горбі
Давно відпочинок знайшов він собі,
Князь захотів побачити останки коня. І ось тут, на дніпровському схилі, знайшов славний Олег свою загибель. Гадюка, що виповзла із жовтого кінського черепа, смертельно вжалила князя.
Стародавні слов’яни вважали, що людина після своєї смерті потрапляє до іншого світу. Там вона продовжує таке ж життя, як і на землі. Тому в могилу разом із померлим клали його зброю, предмети побуту, гроші. Під час похорону забивали коня та клали в могилу поруч із хазяїном. Ось чому сивий Олег із сумом говорить:
Спи, друг одинокий!
Тебе пережив твій хазяїн старий,
І от, як скінчу свої роки, –
Не ти на траву упадеш запашну
І кров’ю жаркою напоїш труну!
Був також у наших предків звичай, який зберігся і до наших днів: влаштовувати поминальний обід після похорону.
Схиляються гості над тілом в журбі,
У келихах піняться вина:
Князь Ігор і Ольга сидять на горбі;
Хмільна бенкетує дружина.
Дружинники згадують юність свою,
Коли, з ворогами рубались в бою.
Ось так зі сторінок поеми О. Пушкіна “Пісня про віщого Олега” в живих образах постають перед читачем картини побуту та звичаїв наших далеких предків.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)