Поет і поезія у творчості Б. Пастернака
Поезія часто говорить про себе сама – вустами авторів. Ті або інші аспекти поетичного призначення залучають до себе увагу різних поетів. У російській літературі ця градація представлена великими її іменами, такими, як Пушкін, Лєрмонтов, Тютчев, Некрасов, Блок, Маяковський, Ахматова. Свою, оригінальну думку по цьому питанню висловив і Борис Пастернак. Вона з’явилася наслідком його загальних світоглядних і естетичних поглядів і являє собою послідовну, витриману в єдиному ключі систему. Перше, що привертає увагу у віршах Пастернака, присвячених
Це – круто, що налився свист, Це – клацання здавлених крижинок, Це – ніч, що леденить аркуш, Це – двох солов’їв двобій.
Так складається в поезії Пастернака єдиний і неповторний образ мистецтва-губки,
П’ю гіркоту тубероз, небес осінніх гіркоту, І в них твоїх зрад палаючий струмінь. П’ю гіркоту вечорів, ночей і людних збіговисьок, Строфи, що видає, сиру гіркоту п’ю.
Що значить поезія для людей? На це питання Пастернак впевнено відповідає, що в ній – наше право на безсмертя: “А в римах умирає доля”. У римах народжується та правда, що неможлива у світі щоденності, та правда, з якої в це життя входить “світів різноголосиця”.
Поезія має своїм джерелом саме життя – у всіх його проявах. І так само, як саме життя, відповідно до Пастернака, є неминуще чудо, поезія є “і творчістю, і чудотворством”. Поезія творить “образ світу у слові виявлений”. Мистецтво відкриває людині очі на світ, на його чудесне існування – у цьому його моральне завдання, у цьому – твердження принципів добра і краси. Мистецтво і простота – тема, що хвилювала Пастернака. Його самого нерідко дорікали у непотрібній, надмірній складності образів і прийомів. І тому у вірші “Хвилі” він вирішує раз і назавжди визначити характер і межі поетичної простоти. Поезії доступно особливе знання, вона перебуває у спорідненні “з усім, що є”, вона знається “з майбутнім у побуті”, і тому світ для неї з’являється у первозданній його простоті. Однак поет не має права виносити цю правду в її чистому вигляді, він повинен створити світ більш складний: простота в цьому випадку, напевно, схожа на есенцію, що повинна бути розведена, щоб її можна було використати. Фігура поета неодноразово з’являється перед нами у творчості Пастернака. Нерідко він звертається у своїх віршах до образів художників минулого і сучасності: Шекспір, Пушкін, Блок, Маяковський. Шопен, Мейерхольд – от герої його добутків і їхніх адресатів. У поета особлива доля. Поетами дійсно народжуються, це долею даний дарунок. Поет є тако ж явище природи, як дерева, як море. Пастернак у якімсь ступені романтизує долю художника. Особливо це відчувається у циклі “Теми і акації”, неназваним героєм якого став один з поетичних кумирів автора, Пушкін. Герой даний у Пастернака скоріше як тип, загальний зразок долі художника. Він є стихія самого життя, стихія природна – автор вдається до пушкінського образу моря, з’єднуючи у ньому одночасно “стихію вільної стихії з вільною стихією вірша”. У віршах з’являється, поряд з образом вільної стихії моря, образ пустелі – де, як відомо, був вручений героєві пушкінського “Пророка” дарунок “дієсловом палити серця людей”. Поет змушений платити за свій геній, платити відмовою від частини “я”. Але при цьому світ поезії Пастернака не знає таких трагедій вибору між покликанням і особистим життям, як, приміром, у Маяковського, якому доводилося наступати “на горло власній пісні”. Світ урівноважений своєї суті – інакше він просто не зміг би існувати, тому автор говорить про трагічне протиставлення поета і дійсності. Конфлікт, звичайно, є присутнім, але не в таких граничних формах, як у багатьох побратимів по творчості. Більш того, герой Пастернака не знімає частину провини за нього й із себе:
Я посланий Богом мучити Себе, рідних і тих, Яких мучить гріх.
Стосовно до особистості художника автор вживає визначення, які навряд чи б здалися доречними кому-небудь ще: поет – заручник і боржник, раб; він – у полоні й у боргу перед життям:
Життя адже теж тільки мить, Тільки розчинення Нас самих у всіх інших Як би їм у дарунок. Доля поета тому повно випробувань і тягот: …рядки із кров’ю – убивають, Нахлинуть горлом і вб’ють!
Метою творчості Пастернак вважає самовираження, самовіддачу. Його не приваблює просто людська слава: поет повинен творити так, щоб завоювати любов простору. Світ цей чекає праці художника так само, як праці орача. Поет повинен виконати своє призначення на землі незважаючи ні на що: долею за нього продуманий розпорядок дій, і він не вправі відмовитися грати свою роль. Сам Пастернак всім своїм життям підтверджував свою вірність проголошеним ним принципам поетичного призначення. Усе, що їм створене, несе на собі відбиток тих ідеалів духовності, які він проповідував у своїх віршах. Він у всьому намагався “дійти до самої суті”, він був вимогливий до себе, до своєї майстерності: відомо, що він ретельно і подовгу редагував свої добутки (про це з іронією говорить Маяковський у вірші “Тамара і Демон”: “І нехай, озвірівши від помарок, про це пише собі Пастернак…”). Борис Пастернак не схильний був приписувати поезії мети конкретні, практичні, як робив це якоюсь мірою той же Маяковський. Поет лише почасти запозичить у класичної традиції погляди про призначення поезії і дає їй нове визначення – поезія-губка. Вона всмоктує світ цілком, щоб потім, будучи вичавленою, виявити його людям, відкрити їм його – у цьому її високе призначення, адже у поета особливе, повне і первинне знання про світ. Особистість самого Пастернака – приклад для багатьох його побратимів: приміром, Г. Ахматова писала у своїх віршах про бажання “Пастернака перепастерначить”. Пастернак – явище для російської літератури сакральне: він – Поет.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)