Поет і поезія у ліриці Ганни Ахматової
“Поет у Росії більше, ніж поет”, – говорить відоме виречення. Можливо, саме цим обумовлена пильна увага до теми поета і поезії у російській літературі. Поет і юрба, поет і правда, поет і зло – міркування про ці проблеми стали традиційними у вітчизняній поезії. Пророк, ізгой, сівач “розумного, доброго, вічного”, небожитель, слуга народу – таким уявляли собі поета великі лірики. Свій внесок у розвиток цієї теми внесла і Г. Ахматова. Думка про призначення художника органічно входить у творчість автора. Мабуть, це багато в чому обумовлене
Де стільки лір повішено на гілки, Але і моєї начебто місце є…
Всією своєю творчістю протягом всього свого життя Ахматовій доводилося спростовувати думку про те, “що бути поетом жінці безглуздість”. І справді, за три століття російської поезії у ній до смішного мало жіночих імен, і жодне з них не зрівняється по силі почуття і глибині думки, по поетичному таланту з Г. Ахматовою. Право на звання поета їй довелося відстоювати у тривалій боротьбі. Вона не хоче бути просто жінкою, тільки жінкою, чиє існування
Ні, царевич, я не та, Ким мене ти бачити хочеш, І давно мої вуста Не цілують, а пророкують.
“Один раз пізнім літом” героїня зустрічає свою Музу, і з тих пор вони нерозлучні, як сестри. Муза Ахматової – смаглява іноземка; цей образ сходить, імовірно, до “смаглявої леді” шекспірівських сонетів. При цьому Муза – не тільки подруга, але і суперниця. Кохання і поезія панують над душею героїні по черзі: то Муза віднімає “золоте кільце” – подарунок коханого, то кохання заважає прояву поетичного дарунка:
І я не можу злетіти, А з дитинства була крилатою.
Відносини героїні і її Музи складаються далеко не безхмарно. “Муза пішла по дорозі”, – пише Ахматова: земний світ занадто вбогий для неї, він представляється могилою, де нема чим дихати. Іноді Муза втрачає свою веселу долю, свою силу. Чекаючи небесної гості “життя, здається, висить на волоску”, і забуваються почесті, воля, юність. Муза – це безсоння і голос совісті, чий тягар змушена нести героїня все життя. Це болісна лихоманка і тягар, але, на жаль, що не є занадто частою. Поезія, безсумнівно, створюється для того, щоб обпалювати серця людей, щоб сіяти в їхніх душах добро і правду, – у своєму розумінні високе призначення поезії Ахматова підхоплює ідеї великих попередників, Пушкіна і Некрасова. Життя і кохання короткі, а мистецтво вічне. Поезія (як і кохання) для Ахматової не тільки радісний дарунок, але і страждання, катування, від якого часто хочеться відректися. Але звільнення неможливо, тому що “спрага співати пісні” – невід’ємна частина самого існування героїні: Я так молилася: “Вгамуй глуху спрагу співати пісні!”. Дарунок поета – його багатство, Богом дане, але поет приречений не збирати його, а марнувати. Завдання поета – невдячні, але шляхетні, воно те саме, що Христове. Подібно Христу, поет іде по світу один, – щоб творити свою благу справу. І, подібно Христу, він приречений за це довідатися “учнів зловтішне знущання і байдужість юрби”. Слава представляється героїні неминучим супутником таланта, “зів’ялим аркушем” у нього під ногою або ж настирливою гостею, брязкальцем, що чується над вухом. Героїні не страшне забуття: Забудуть? – от чим здивували! Мене забували сто разів… Муза – птах Фенікс, знову і знову повстає з попелу, щоб жити і творити, і їй не загрожує забуття. Іноді поетеса сприймає свій дарунок як трагічну оцінку долі, що пророкує катастрофи і загибель близьким: Я загибель накликала милим… Таке її ремесло.
Його таємниці автор розкриває в циклі, так і названому – “Таємниці ремесла”. Процес творчості з’являється героїні як якась знемога, мрія, бачення, у якому поступово проступають слова і рими, а потім – І просто продиктовані рядки Лягають у білосніжний зошит. Усім відомі рядки:
Коли б ви знали, з якого сміття Ростуть вірші, не відаючи сорому…
У поета будь-яке життєве “сміття” повинне перетворюватися у ліричну ситуацію. Вірші ростуть із прози життя, із чорного грунту побуту, і в цьому – справжня сутність мистецтва. Поет звідси, “ліворуч і праворуч”, “без почуття вини”, запозичить теми і образи своєї поезії. Він повинен бути ясний і відкритий для світу і читача, “розгорнутий навстіж”. Світ повинен повністю ввійти у вірші, усе безсловесне – втілитися в них: Багато чого ще, напевно, хоче бути оспіваним голосом моїм: Те, що, безсловесне, гуркоче, мабуть у тьмі підземний камінь точить… Для того й існує “священне ремесло” поета: “З ним і без світла світу світло”. Поет і правда, поет і борг – от ще один мотив лірики Ахматової. Цивільний пафос – невід’ємна риса її творчості. Художник не сміє піддаватися голосу, що кличе відректися від своєї Батьківщини, не сміє слухати лестощі відступників, не сміє дарувати їм свої пісні.
Він завжди повинен бути зі своїм народом. Він – не голос, що вмовкає, пам’яті, “вічний судія” справам минулим і сьогодення, пророк, що віщає правду і тільки правду, якою б вона не була. Великі поети, сучасники і генії давно померлі, – Шекспір, Данте, Пушкін, Блок, Пастернак, – оспівані Ахматовою у її утворах. Через розуміння їхньої творчої долі, глибинної сутності і цілей їхньої поезії вона йшла до визначення високого призначення мистецтва. Поетичний талант – це і божественний дарунок і важкий хрест, що вимагає від несучого його величезної сили і мужності. Поет творить, щоб жити, і не може інакше. Поезія – увесь світ, і сенс життя поета – втілити його в словах і римах: “Всесвіт перед собою, як тягар неважкий в протягненій руці… …Несу…”.
Від дивної лірики, Де кожний крок – секрет, Де прірви ліворуч і праворуч, Де під ногою, як аркуш зів’ялий, слава, Очевидно, мені спасіння немає. Г. Ахматова
(1 votes, average: 5.00 out of 5)