Поема Некрасова “Кому на Русі жити добре”: тема народного бунту

Савелій – “богатир святорусский”, “З величезної сивої гривою, Чай двадцять років не стриженої, З величезною бородою, Дід на ведмедя змахував”. По силі він точно був схожий з ведмедем, у молодості полював на нього голими руками. Майже все своє життя С. провів у Сибіру на каторзі за те, що живцем закопав у землю жорстокого німця-керуючого. Рідне село С. перебувала в лісовій глухомані. Тому селяни в ній жили відносно вільно: “До нас земська поліція Не попадала по році”. Але вони безмовно терпіли звірства свого поміщика. Саме в терпінні,

по думці автора, і полягає богатирство російського народу, але й цьому терпінню є межа. С. присудили 20 років, а після спроби втечі додали ще 20.

Але все це не зломило російського богатиря. Він уважав, що “Таврований, так не раб!” Вернувшись додому й живучи в сім’ї сина, С. поводився самостійно й незалежно: “Сімейки недолюблював, У свій кут не пускав”. Але зате С. добре ставився до дружини онука, Матрене, і її синові Демушке. Нещасний випадок зробив його винуватцем загибелі улюбленого правнука (по недогляду С. Демушку загризли свині). У безутішному горі С. іде на покаяння в монастир, де й залишається

молитися за весь знедолений російський народ. Наприкінці життя він вимовляє страшний вирок російському селянству: “Чоловікам три доріженьки: Шинок, острог так каторга, А бабам на Русі Три петлі…У будь-яку полезай”.

“У Григорія Особа худе, бліде И волось тонкий, кучерявий З відтінком червоності”. Герой – семінарист. Його сім’я живе в селі Більші Вахлаки у великій бідності. Тільки завдяки допомозі інших селян їй удалося поставити на ноги Д. і його брата. Мати їх, “батрачка безмовна На кожний, хто чим-небудь Допоміг їй у чорний день”, рано вмерла. У свідомості Д. її образ невіддільний від образа батьківщини: “У серце хлопчика З любов’ю до бідної матері Любов до всієї вахлатчине Злилася”. З 15 років Д. мріє присвятити своє життя народу, боротьбі за його краще життя: “дай Господь, Щоб землякам моїм И кожному селянинові Жилося привільно-весело На всій святій Русі!” Для цього Д. збирається їхати в Москву вчитися. Поки ж вони із братом допомагають селянам тут: пишуть для них листа, пояснюють їхньої можливості після скасування кріпосного права й т. д. Спостереження над життям, свої міркування Д. наділяє в пісні, які знають і люблять селяни. Автор відзначає, що Д. відзначено “печаткою дарунка Божого”. Він повинен, по думці Некрасова, бути прикладом для всієї прогресивної інтелігенції. У його вуста автор вкладає свої переконання й думки

Єрмил Гирин – один з позитивних селянських образів поеми. З’являється в главі “Щасливі”. З оповідання сивоволосого попа ми довідаємося, що спочатку Г. 5 років служив писарем у конторі. Уже тоді односільчани любили його за чесність. При старому князі його звільнили, а при молодому одноголосно обрали бурмистром. За 7 років чесної й справедливої служби Г. лише один раз “згрішив”: “…з рекрутчини Меншого брата Митрия Повигородил він”. За цей учинок героя замучила совість і ледве не довела його до самогубства. Завдяки втручанню князя справедливість відновили: Митрий відправився служити, причому сам князь обіцяв про нього піклуватися. Після цього випадку Г. звільнився, орендував млин “і став він пущі колишнього Всьому народу люб”. Коли ж млин вирішили продати, Г. виграв торги, але в нього не виявилося із собою грошей, щоб внести стан. І тоді “чудо сотворилося”: селяни на базарі за півгодини зібрали Г. 1000 рублів. Але Г. затаїв образу на ті, хто намагався відібрати в нього млин: “Не дорога мені млин, Образа велика”. Тому герой, маючи “усе, що потрібно Для щастя: і спокій, И гроші, і пошана”, взяв участь у селянському повстанні. Він відмовився втихомирювати селян, що бунтують. За це Г. посадили вострог.

Оболт-Оболдуев Гаврило Опанасович – “пан кругленький. Усатенький, пузатенький, Із сигарочкой у роті…”. Герой пишається своїм родоводом. У числі його предків – татарин, що тішив царицю дикими звірами й казнокрад. До скасування кріпосного права О.-О. “коптив…небо Божие, …Смітив скарбницю народну И думало століття так жити”. Тепер герой зі смутком згадує про втрачені блага. Цей боягузливий, дозвільний і неосвічений пан уважає, що призначення дворянства – “достоїнство дворянське Підтримувати охотою, бенкетами, усякою розкішшю И жити чужою працею”. Піп скаржиться мандрівникам, що в нього немає ні багатства, ні спокою, ні, тим більше, щастя. Він зобов’язаний у будь-який час допомогти всякому нужденний. За кожного “щораз намается, Переболить душу”. Крім того, селяни не люблять попів, висміюють їх у непристойних анекдотах. Навіть багатством піп не може похвалитися: після скасування кріпосного права багаті поміщики покинули свої маєтки, а із селян багато не візьмеш

Овсянников – солдат. “Високий і худий до крайності; На ньому сюртук з медалями Висів, як на тичині”. Він заробляє на життя, роз’їжджаючи по селах і розважаючи селян піснями й прислів’ями. З них стає ясна доля героя. О. воював під Севастополем, де був покалічений. Пізніше, на огляді, рани старого забракували й дали йому злидарську пенсію. Тому О. змушений заробляти своєю працею. О. хотів би добратися до Петербурга, щоб відновити справедливість. Але квитки на поїзд йому не по кишені. Селяни намагаються допомогти О., але спільними силами збирають тільки “рублишко”. Трохим – “мужик з одишкою, розслаблений, худий…Не людина – комар”. Т. – колишній муляр, природжений силач. Подначивает підрядником, він підняв дуже важкий вантаж (14 пудів) на другий поверх і надірвався

Це один із самих трагичних персонажів поеми. Т. Уважає себе щасливим тому, що йому хворому вдалося добратися з Петербурга додому живим. Багатьох людей, “пропасних, гарячкових работничков”, просто викидали з вагона, коли ті починали марити

Кудеяр-Отаман – “великий грішник”, герой легенди, розказаної Божим мандрівником Ионушкой у главі “Бенкет на увесь світ”. Ця легенда оповідає про лютого розбійника Кудеяре, що зненацька кається у своїх гріхах. Він робить паломництво до труни Господню, потім живе в отшельничестве. Але нічого не приносить розбійникові заспокоєння. Незабаром Кудеяру є догідник, що обіцяє йому заспокоєння тоді, коли розбійник зріже “тим же ножем, що розбійничав” віковий дуб. Роки витратив на це Кудеяр, але все безуспешно. Але раптом “звалилося древо, скатилося із ченця тягар гріхів”, коли Кудеяр у пориві гніву вбив пана Глухівського. Цей пан хвастався перед Кудеяром своєю спокійною совістю: “Порятунку Я вуж не чаю давно, У світі я шаную тільки жінку, Золото, честь і вино…Скільки холопів гублю, Каламучу, катую й вішаю, А подивився б, як сплю!”

Матрена Тимофіївна Корчагіна – селянка. Цій героїні присвячена третя частина поеми. М. Т. – “Ставна жінка, Широка й щільна, Років 38-мі. Гарна; волосся із проседью, Ока більші строгі, Вії найбагатші, Сувора й смаглява”. Серед народу про М. Т. іде слава щасливиці. мандрівникам, Що Прийшли до неї, вона розповідає про своє життя. Її оповідання ведеться у формі народних плачів і пісень. Тим самим підкреслюється типовість долі М. Т. для всіх російських селянок: “Не справа – між бабами Щасливу шукати”. У рідному домі М. Т. жилося добре: у неї була дружна непитуща сім’я. Але, вийшовши заміж за Пилипа Корчагіна, вона потрапила “з дівочої волі в пекло”.

Молодша в сім’ї чоловіка, вона працювала на всіх, як раба. Чоловік любив М. Т., але часто йшов на заробітки й не міг захистити дружину. У героїні залишався один заступник – дідусь Савелій, дід чоловіка. М. Т. побачила на своєму столітті багато горя: терпіла приставання керуючого, пережила смерть первістка Демушки, якого, по недогляду Савелія, загризли свині. М. Т. не вдалося витребувати тіло сина і його відправили на розкриття. Пізніше іншому синові героїні, 8-милетнему Федотові, загрожувало страшне покарання за те, що він скормив чужу вівцю голодній вовчиці. Мати, не роздумуючи, лягла під різки замість сина. Але в неврожайний рік М. Т., вагітна й з дітьми, сама вподібнюється голодній вовчиці. Крім того, у її сім’ї забирають останнього годувальника – чоловіка позачергово заголюють у солдати. У розпачі М. Т. біжить у місто й кидається в ноги губернаторші. Та допомагає героїні й навіть стає хресною матір’ю народженого сина М. Т. – Лиодора. Але зла доля продовжувала переслідувати героїню: одного із синів забрали в солдати, “двічі погоріли…Бог сибірської язвою…тричі відвідав”. В “Жіночій притчі” М. Т. підбиває підсумок своєї сумної повісті: “Ключі від щастя жіночого, Від нашої вільної воленьки Закинуті, загублені В Бога самого!”