Рану, нанесену батьківщині, кожний з нас відчуває в глибині свого серця. В. Гюго Справжня поезія прекрасна, тому що в ній виражена висока правда душі поета і нещадна правда часу. А. Ахматова розуміла це, розуміють це і читачі, що люблять її поезію і завжди, я впевнена, будуть любити її вірші, що западають у душу. Щоб зрозуміти велику мужність душі Ахматової, треба знати найтрагічніший її твір “Реквієм”, тому що правда – це не тільки загибель безневинних людей, кров і сльози, це ще й очищення від усякої скверни, від усього підлого, брудного
і страшного, що відбувалося у період більшовицького терору проти власного народу. Замовчування цієї сторони життя нашої держави загрожує новими трагедіями. Відкритість очищає, унеможливлює те, щоб таке трапилось ще коли-небудь у нашій історії. Поема “Реквієм” створювалася з 1935 по 1940 рік. У ті далекі роки поему можна було прочитати тільки в рукописних списках. Яку ж правду зберіг цей твір Ахматової, що його так довго боялися обнародувати? Це була правда про сталінські репресії. Про них Ахматова знала не з чуток: був арештований її єдиний син Лев Гумільов, батько якого, відомий російський поет М. Гумільов,
у минулому царський офіцер, був розстріляний більшовиками ще в 1920-х роках. Довгих сімнадцять місяців провела Ахматова в тюремних чергах, поки вирішувалась доля її сина. Одного разу її впізнали в цій скорботній черзі і запитали: “А це ви можете описати?” Ахматова твердо відповіла: “Можу”. Це була клятва народу, з яким вона завжди була разом, розділяючи всі його нещастя. Ахматова виконала свою клятву. Вона описала час, “когда улыбался только мертвый, спокойствию рад”, коли народ страждав або у в’язницях, або біля них. Ахматова “трехсотая с передачею и со слезою своей горячею” під Хрестами (так називається в’язниця в Петербурзі) стоїть в черзі поруч з “невольными подругами” і молиться про усіх, хто стояв там “и в лютый холод, и в июльский зной”. їй хотілося б поіменно назвати цих страждальниць, “да отняли список, и негде узнать”. Своєю поемою Ахматова поминала всіх по той і цей бік тюремних стін і сподівалася, що, навіть якщо їй закриють рот, “которым кричит стомильонный народ”, її так само пом’януть у переддень її “похоронного дня”. Завершує поему Ахматова заповітом: якщо коли-небудь, пише вона, їй у Росії захочуть поставити пам’ятник, то вона просить не споруджувати його ані коло моря, де вона народилася, ані в Царському Селі, де пройшла її щаслива юність. А здесь, где стояла я триста часов И где для меня не открыли засов. Затем, что и в смерти блаженной боюсь Забыть громыхание черных “марусь”, Забыть, как постылая хлюпала дверь И выла старуха, как раненый зверь. Син Ахматової, пройшовши в’язниці і табори, на подив, залишився живий. Став відомим істориком і етнографом. У 1962 році Ахматова принесла поему в журнал “Новый мир”. Відмовили. У тому ж році поема була передана за кордон і надрукована в Мюнхені. За життя Ахматова побачила тільки це видання, що, звичайно, не поширювалося на батьківщині, тому що опубліковано було, за поняттями того часу, незаконним шляхом. І тільки в 1980-ті роки ми змогли прочитати видану на батьківщині поему “Реквієм”. Поезія Анни Ахматової, в тому числі і її “Реквієм”, по праву вважається одним із найяскравіших явищ у російській поезії XX століття.
