Подвиг народу безсмертний. Міркування над романом К. М. Симонова “Живі й мертві”

Не можна описати словами всі ті жахи, які відбулися за моторошні п’ять років. Але під час війни радянські люди дуже чітко розділилися на дві групи. Одні воювали за свою Батьківщину, не бажаючи ні себе, ні підлеглих, якщо ті в них були. Ці люди билися до останнього, вони ніколи добровільно не здавалися в полон, не здирали з військової форми знаки розходження, вони буквально своїми тілами перепиняли шлях німцям у глиб країни. Але існували й інші, які могли, будучи генералами або полковниками, прикинути звичайними селянами або, учуяв погрозу свого

життя, просто втекти, дезертирувати. Вони заслуговували свої звання, сидячи на м’яких кріслах у кабінетах і догоджаючи вищестоящому начальству. Вони не хотіли, не бажали йти воювати, піддавати себе небезпеки, а якщо і йшли на війну, то завжди намагалися щадити свої дорогоцінні життя. Вони воювали не за Батьківщину. Дуже яскраво обидва типи цих людей відображені в романі К. М. Симонова “Живі й мертві”.

Письменник сам пройшов все пекло війни й знав про всі її жахи не понаслышке. Він торкнувся многие тем і проблеми колись неможливі в радянській літературі: розповів про неготовність країни до війни,

про репресії, що послабили армію, про манію підозрілості, антигуманному відношенні кчеловеку.

Головний герой роману – військовий кореспондент Синцов, що довідається про початок війни у відпустці, у Сімферополі. Він відразу ж намагається вернутися у свою редакцію, але, дивлячись на інших бійців, грудьми, що встали на захист батьківщини, вирішує залишитися воювати. І вплинули на його рішення люди, готові все зробити для рідної країни, навіть знаючи, що йдуть на вірну смерть

Синцов один з діючих персонажів, на частку якого випали поранення, оточення, участь у листопадовому параді 1941 року (звідки війська йшли прямо на фронт). Долю військового кореспондента перемінила солдатська частка: герой пройшов шлях від рядового до вищого офіцера

Епізод з льотчиком – винищувачем доводить те, на що людина готова заради своєї Батьківщини. (На самому початку війни до нас на озброєння тільки почали надходити нові швидкі, маневрені винищувачі, але до фронту вони ще не дійшли, тому літали на старих, набагато більше повільних і неповоротких, чим німецькі “мессершмитты”. Командир, генерал – лейтенант Козирєв (один із кращих радянських асів), корячись наказу, послав на неминучу загибель кілька бомбардувальників – удень, без прикриття. Вони все виявилися збиті, щоправда, тільки після виконання завдання. Наступну групу бомбардувальників він полетів супроводжувати сам. Він на своєму власному прикладі доводив, що на старих літаках теж можна битися з “мессерами”. Але, вистрибнувши з літака, він дуже пізно розкрив парашут і тому на землі лежав уже майже паралізований. Але однаково, углядівши людей, – він подумав, що це німці, – Козирєв випустив у них майже всю обойму, а останнім патроном вистрілив собі голову. Перед смертю він хотів розірвати документи, щоб німці не зрозуміли, що в них у руках один із кращих радянських льотчиків, але в нього не вистачило сил, тому він просто застрелився, не дався, хоча підходили не німці, а росіяни.)

Наступний, так само глибоко відданий своїй Батьківщині персонаж – – комдив Серпилин. Це взагалі один з ярчайших образів російської військової прози. Це людина з однієї з тих біографій, які “ламаються, але не гнуться”. У цій біографії відбилося все, що відбувається у верхівці армії в 30 – е роки. Всіх талановитих стратегів, тактиків, командирів, керівників засилали по зовсім безглуздих обвинуваченнях. Так було й із Серпилиным. Приводом для арешту послужили втримувалися в його лекціях і колишні тоді не в моді попередження про сильні сторони тактичних поглядів відродженого Гітлером вермахту. Його амністували тільки за кілька днів до початку війни, але за роки, проведені в таборі, він жодного разу не обвинуватив радянську владу в тім, що з ним було зроблено, але “нічого не забув і ні чого не простив”. Він зрозумів, що не час віддаватися образам – треба рятувати Батьківщину. Серпилин уважав це дивовижним непорозумінням, помилкою, дурістю. А комунізм залишався для нього святою й незаплямованою справою

У СРСР у той час одні солдатів думали, що німців не вбити, не зупинити, тому й боялися їх, а інші знали, що німець смертний, тому били його як могли. Серпилин ставився саме до тих, які зрозуміли, що ворог не безсмертний, тому він ніколи його не боявся, а робив все можливе, щоб убити, задавити, розтоптати. Серпилин завжди показував себе як досвідчений командир, що вміє грамотно оцінити ситуацію, тому він і зміг згодом вибратися з оточення. Але ще він виявив себе як людина, готовий зробити що завгодно, тільки б підтримати моральний дух солдатів

Зовні суворий і небагатослівний, вимогливий до себе й підлеглим, він намагається берегти солдат, припиняє всякі спроби домагатися перемоги “за всяку ціну”.

Досить згадати епізод, коли Серпилин відмовився вмертвити старого друга, старший за званням генерала Зайчикова, мотивуючи це тим, що, будь вони вдвох, він, напевно, виконав би його прохання, але тут, в оточенні, такий учинок може вплинути на моральний стан солдатів

Варто згадати, що Серпилин, виходячи з оточення, завжди носив знаки відмінності, що говорило про те, що він буде битися до кінця, до самої смерті

… А в один “прекрасний день” “з бічного дозору прийшов сержант, привівши із собою двох збройних людей. Один з них був низькорослий червоноармієць. Іншої – – висока, гарна людина років сорока, з орлиним носом і видневшейся з-під пілотки шляхетною сивиною, що надавала значущість його моложавому, чистому, без зморшок особі”.

Це був полковник Баранів із шофером – червоноармійцем та сама людина, що зробить що завгодно, тільки б залишитися живим. Він утік від німців, поміняв свою гімнастерку з полковницькими знаками відмінності на стару солдатську й спалив документи. Такі люди – ганьба російської армії. Навіть його шофер Золотарьов залишив свої документи при собі, а цей…

Відразу видно й відношення до нього Серпилина, але ж вони навіть училися в одній академії. Правда, Баранів приклав руку до того, щоб Серпилина заарештували, але навіть не через цю підлість нехтує Серпилин полковника Баранова.

Баранів – кар’єрист і боягуз. Произносивший гучні слова про борг, честі, хоробрості, що писав доноси на своїх колег, він, виявившись в оточенні, іде на всі, аби тільки врятувати свою жалюгідну шкіру. Навіть Комдив сказав, що передовий Золотарьов повинен командувати боягузом Барановым, а не навпаки. При несподіваній зустрічі полковник, зрозуміло, став згадувати, що вони разом училися, служили, але в нього нічого не вийшло. Як з’ясувалося, цей полковник навіть зі зброєю звертатися не вмів: коли чистив свій автомат, вистрілив собі в голову. Ну й правильно! Не місце таким людям у загоні Серпилина.

А самого Серпилина при виході з оточення, при прориві, ранило, тому що він боровся в перших рядах. Але, навіть якби не домігся, я думаю, пішов би захищати Москву простим солдатом, як зробив згодом Синцов

Отже, Війна розставила всі крапки. Тут відразу зрозуміло стало, хто теперішня людина, а хто лжегерой. На щастя, других було набагато менше, але, до нещастя, вони практично не вмирали. На війні гинуть тільки хоробрі, відважні люди, а всякі труси, зрадники тільки багатіють і одержують більші можливості, великий вплив. Але роман К. М. Симонова “Жив і мертві” читається із замилуванням. Постійно є присутнім почуття глибокого морального задоволення, що в Росії є люди, здатні на подвиги, і їхня більшість. На жаль, таких людей іноді може виявити тільки настільки жахливу подію, як війна