Подвиг Івана Котляревського у формуванні української літературної мови

Іван Котляревський… Ім’я це викликає у кожного з нас цілу низку асоціацій: і безсмертний парубок Еней, і невмируща Наталка – героїня п’єси, що стала праматір’ю нового українського театру, і рядки “Будеш, батьку, панувати…” поета, який перший передбачив світову славу Котляревського.

Минуло понад двісті десять літ од дня народження письменника. В українську літературу він прийшов на зламі двох епох – феодалізму і капіталізму, в контексті дуже суперечливих суспільно-політичних, культурних та літературних подій.

Роз’єднаність

українських земель гальмувала соціальний і національний розвиток країни. Закарпатська Україна перебувала під гнітом феодалів Угорщини, а пізніше ввійшла до складу Австрійської імперії. Північну Буковину з усім Молдавським князівством приєднано до Австрії. 1772 року Східну Галичину від Польщі також загарбала Австрія. 1793 року Правобережну Україну, що від 1660 року була під владою польських феодалів, приєднано до Російської імперії.

Український народ не мирився з жорстоким соціальним і національним гнітом. Відомі численні антифеодальні селянські повстання, так званий опришківський рух

під проводом Олекси Довбуша в Галичині, гайдамацький рух – Коліївщина на Правобережжі.

Південь України відійшов до Кримського ханства, залежного від Туреччини. Тільки після війни з Туреччиною 1790-1791 рр. почалось заселення краю, за офіційною назвою – Новоросії.

Східна Україна в складі Російської імперії на час народження Котляревського складалася з трьох одиниць: Гетьманщини, Слобожанщини та Запорожжя, які в свою чергу ділилися на полки. 1775 року ліквідовано адміністративний поділ на полки, а через деякий час утворено намісництва: Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, трохи пізніше ще й Харківське й Катеринославське. Указом 1783 року переходи селян заборонено, й українські селяни стали в масі своїй кріпаками.

Хоча у часи гетьманщини була соціальна нерівність, визиск посполитих, рядових козаків панами, старшиною, але в уяві народу старі часи здавалися кращими, легшими, ніж часи кріпацтва. Звідси й деяка ідеалізація гетьманщини, без найменшої долі бурлеску, в “Енеїді” Котляревського:

Так вічной пам’яті бувало У нас в Гетьманщині колись, Так просто військо шиковало, Не знавши: стій, не шевелись; Так славнії полки козацькі Лубенський, Гадяцький, Полтавський В шапках, було, як мак цвітуть, Як грянуть, сотнями ударять, Перед себе списи наставлять, То мов мітлою все метуть

У надрах феодально-кріпосницького ладу поступово виникали нові економічні відносини – зростала промисловість, капіталістична мануфактура, розвивалася торгівля, ринок. Посилювались буржуазні відносини, прискорювався процес формування української буржуазної нації. З’являлись перші паростки нової культури.

Як сказано в “Історії Української РСР”, царат намагався уніфікувати форми управління на українських територіях “у бік поширення загальноімперських порядків, зміцнення панування дворянства, кріпосників. Свого завершення ця політика досягла за царювання Катерини ІІ”

Слобідські козацькі полки розформовувались. Замість них утворювались регулярні гусарські полки. Частина слобідської старшини, яка дістала офіцерські чини, зрівнювались у правах з російським дворянством. Тому значна частина козацької старшини підтримувала політику царату. Так відоме “Прошеніє малоросійського шляхетства і старшини” до Катерини ІІ (1764), в якому вони просили “самовільний перехід малоросійських селян в силу прав малоросійських надалі назавжди заборонити”, а також “надалі і навічно заборонити всім селянам записуватися в козаки” Селяни не мирилися з посиленням кріпосницького гніту. Так відоме збройне повстання селян і козаків у с. Клі-щинці, Жовнинської сотні, Лубенського полку, що тривало майже чотири роки (1767-1770). Селянська війна на чолі з Пугачовим (1773-1779) мала відгомін на Україні.

Широко відоме повстання в с. Турбаях на Полтавщині (1789-1793). Селянські й козацькі повстанці не раз тікали на Січ, а запорожці не раз брали участь у гайдамацьких загонах. Запорозьке військо відігравало значну роль у боротьбі проти кримсько-турецької експансії. Але після укладеного мирного договору (1774) з Туреччиною, за яким визнавалась незалежність Кримського ханства, Запорозька Січ у 1775 році була ліквідована.

Частині Запорозького козацтва, яка брала участь у російсько-турецькій війні, дозволено утворити на півдні України Чорноморське козацьке військо, але згодом частину його переселено на Кубань. Частина запорожців перейшла у Добруджу (нині область Румунії), що була тоді під владою Туреччини, й утворила “Задунайську Січ”

Давно вже висловлюється припущення, що в образі Енея й троянців Котляревський показав мандри запорожців після зруйнування Січі.

Після другого поділу Польщі (1793) до Росії відійшло Правобережжя України, а після третього поділу (1795) – західноволинські землі. Возз’єднання більшості українських земель у межах Російської імперії сприяло завершенню формування української буржуазної нації, а також розвиткові української національної культури.

Усе ще зберігала своє значення Києво-Могилянська академія – вища школа України 5. Із середовища академії вийшло чимало видатних учених, діячів культури, письменства: М. Козачинський, Ф. Прокопович, М. Довгалевський, Г. Кониський, С. Яворський, І. Гізель, С. Ка-линовський, Й. Кононович-Горбатський, Г. Сковорода, М. Бантиш-Каменський, Я. Козельський, В. Рубан, П. Си-моновський, М. Березовський, Ф. Емін, Н. Максимович-Лмбодик, Г. Полєтика та ін. Вихованці академії викла-дали в колегіумах і семінаріях Чернігова, Харкова, Переяслава. Про досить високий рівень розвитку української культури XVІІІ ст. свідчить поява видатного філософа й письменника Григорія Савича Сковороди (1722- 1794). З’являється низка відомих історичних праць ІІ. Симоновського (1765), В. Рубана (1776), О. Ригель-мана (1778). Трохи пізніше написано такий відомий твір, як “История русов или Малой России” невідомого автора.

Саме з України вийшли такі видатні вітчизняні художники, як А. Лосенко, Д. Левицький і В. Боровиковський, композитори М. Березовський і Д. Бортнянський. На Україні працював В. Растреллі, а також І. Григорович-Барський. З українських кріпаків походив талановитий архітектор С. Ковнір.

Україна була батьківщиною друкарства на сході Європи, але у XVІІІ ст. друкарство тут занепадає. Вища духовна ієрархія, безпосередньо зв’язана з царським урядом, з підозрою ставиться до книжок київського друку. З 1721 р. київська та чернігівська друкарні стали безпосередньо підлягати петербурзькому синодові. Книжки духовного змісту друкуються тепер лише з дозволу протектора друкарень члена синоду Г. Бужинського з позначенням, що книжка “во всем с великороссийским сходна”.

На Волині, що належала тоді ще до Польщі (до 1795 р.) існувала Почаївська друкарня при Почаївському уніатському монастирі. У 1790-1791 роках тут видано уніатський “Богогласник” – книжку, поширену по всій Україні. Це була своєрідна “антологія” духовних пісень, написаних в основному книжною, церковнослов’янською, мовою з окремими елементами народної української мови.

Українська література у другій половині XVІІІ століття розвивалась у дуже важких умовах. Розвиток її гальмував соціальний і національний гніт, відсутність видавничих, друкарських можливостей. І все ж у літературі відбувається складний внутрішній процес становлення нової, світської літератури, що намагається відображати реальне життя. “Богогласником” завершується період розвитку письменства духовного змісту. “Богогласник” був, очевидно, відомий Котляревському, бо в п’єсі “Мос-каль-чарівник” є вільна інтерпретація духовного вірша з цієї збірки “О горе мне, грешнику сущу”. Читав “Богогласник” і Шевченко: в п’єсі “Назар Стодоля” співають колядку “Бачить же бог, бачить творець” у народній обробці.