По віршах М. Цветаєвої можна безпомилково скласти її біографію

І від’їзд із Росії в 1922 році, і гіркі роки еміграції, і настільки ж гірке повернення (дочка, чоловік, сестра арештовані, зустрічі з ними вже не буде ніколи). Експресивність і філософська глибина, психологізм і міфотворчество, трагедія розлуки й гострота самітності стають відмітними рисами поезії Цветаєвої цього років. Більшість зі створеного так і залишилося неопублікованим. Останній прижиттєвий авторський збірник Цветаєвої “Після Росії” вийшов у Парижі навесні 1928 року. У нього ввійшли майже всі вірші, написані з літа 1922 по 1925 рік. Ця

книга, що хронологічно продовжує “Ремесло” (квітень 1921 – квітень 1922), по праву вважається вершиною лірики поетеси. В 1939 році слідом за чоловіком і дочкою Цветаєва із сином вернулася на батьківщину. війна, Що Почалася, евакуація закинули її в Єлабугу, де 31 серпня 1941 року вона покінчила із собою. І, звичайно, усе в щоденнику: “Мені – совісно, що я ще жива”, у записці синові: “Прости мене, але далі було б гірше” і у віршах:

Ø Настав час гасити ліхтар Наддверний…

Так закінчується “щоденник” Цветаєвої, її повість про себе – її вірші. Вона знала, у чому її лихо – у тім, що для неї

“немає ні однієї зовнішньої речі, усе – у серці й долі”.

Вона так щедро марнувала себе, але від цього ставала тільки багача – як джерело: чим більше черпаєш із нього, тим більше він наповнюється. Цветаєва знайшла точну й мудру формулу: “Рівність дарунка душі й слова – от поет”. Її власний талант повністю відповідав цій формулі. “Живу, споглядаючи своє життя, все життя – у мене немає віку й немає особи. Може бути, я – саме життя”. Цветаєва права, ставлячи знак рівності між поетом і життям. Вся сила таланта пішла в неї на те, щоб виразити цю повноту життя. У поезії видна вся людина. Він весь просвічується наскрізь. Не можна сховати ні хвилювання, ні порожнечу, ні вульгарність, ні байдужість. Марина Цветаєва писала все без утайки, молитовно, навинос. Її слово – це її жест, голос, думка, ява й сон, серцебиття. Але навіть цього всього недостатньо для характеристики її манери, стилю, особистості. Скоріше так: Цветаєва вимовляє монолог довжиною в ліричний тім, довжиною в ціле життя. Лірика, епос, драма, стаття, переклад, лист – все це, разом узяте, щоденник жадібної до життя, чуйної, чутливої, гордої душі.

Танцюючим кроком пройшла по землі! Неба дочка! З повним фартухом троянд! Ні паростка не порушила! Ніжною рукою відвівши нецілований хрест, У щедре небо рвонуся за останнім привітом. Проріз зорі – і відповідної посмішки проріз… Я и в передсмертній гикавці залишуся поетом!

У літературному світі Цветаєва як і раніше трималася особняком. У травні 1922 року зі своєю дочкою вона їде за кордон. перші роки еміграції Цветаєва бере активну участь у російському культурному житті. Але рік у рік по різних причинах виявляється все в більшій ізоляції. Новаторство її поезії не одержало належної оцінки емігрантської критики. Більш охоче видавці брали її прозу. Цветаєва публікує невеликі оповідання (як на російському, так і французькою мовою), спогаду про поетів-сучасників (Волошині, Брюсові, Бальмонте, Кузьмине, Маяковському, Пастернаку), літературно-критичні статті.

Рішуче відмовившись від своїх колишніх ілюзій, вона нічого вже не оплакувала й не віддавалася ніяким спогадам про те, що пішло в минуле. У її віршах зазвучали зовсім інші ноти: ережіться могил: Голодною блудниць! Мертвий був і синил: Бережіться гробниць! Від учорашніх правд У будинку сморід і мотлох. Навіть самий порох Подаруй вітрам!

Навколо Цветаєвої усе тісніше замикалася глуха стіна самітності. Їй комусь прочитати, когось запитати, не з ким порадіти. У таких позбавленнях, у такій ізоляції вона героїчно працював як поет, працювала не покладаючи рук.

Саме коштовне, саме безсумнівне в зрілій творчості Цветаєвої – її невгасима ненависть до “бархатної ситості” і всякої вульгарності. У її подальшій творчості усе більше міцніють сатиричні ноти. У той же час у Цветаєвої усе більше росте й зміцнює жвавий інтерес до того, що відбувається на покинутій Батьківщині. “Батьківщина не є умовність території, а приналежність пам’яті й крові, – писала вона. – Не бути в Росії, забути Росію – може боятися тільки той, хто Росію мислить поза собою. У кому вона усередині – той втрачає її лише разом з життям”. Із часом поняття “Батьківщина” для неї наповнюється новим змістом. Поетеса починає розуміти розмах російської революції (“лавина з лавин”), вона починає чуйно прислухатися до “нового звучання повітря”. уга за Росією проявляється в таких ліричних віршах як “Світанок на рейках”, “Скіпа”, “Російського жита від мене уклін…”, “Об непіддатливу мову…”, сплітається з думою про нову Батьківщину, що вона ще не бачила й не знає, – про Радянський Союз, про його життя, культуру й поезію.

ДО 30-м років Марина Цветаєва зовсім ясно усвідомила рубіж, що відокремив її від білої еміграції. Важливе значення для розуміння позиції Цветаєвої, що вона зайняла до 30-м років, має цикл віршів до сина. Тут вона говорить про Радянський Союз, як про новий світ нових людей, як про країну зовсім особливого складу й особою долі, що нестримно рветься вперед – у майбутнє й у саму світобудову – “на Марса”.

Ні до міста й ні до села Їдь, мій син, у свою країну, У край – всім краям навпаки! Куди назад іти – уперед Іти, особливо – тобі, Русі не бачити. Нести в жменях, що трясуться: “Русь – цей порох, шануй цей порох!” Від невипробуваних втрат – іди – куди ока дивляться! Нас батьківщина не покличе! Їдь, мій син, додому – уперед – У свій край, у своє століття, у свою годину – від нас – У Росію – вам, у Росію – мас, У наш-годину – країну зараз – країну! У на-марс – країну у без-нас країну

Русь для Цветаєвої – надбання предків, Росія – не більш як сумний спогад “батьків”, які втратили батьківщину, і в яких немає надії знайти її знову, а “дітям” залишається один шлях – додому, на єдину батьківщину, у СРСР. Настільки ж твердо Цветаєва дивилася й на своє майбутнє. собиста драма поетеси перепліталася із трагедією століття. Вона побачила звіриний оскал фашизму й встигла проклясти його. Останнє, що Цветаєва написала в еміграції, – цикл гнівних антифашистських віршів про розтоптану Чехословаччину, що вона ніжно й віддано любила. Це воістину “плач гніву й любові”, Цветаєва втрачала вже надію – рятівну віру в життя.

В 1939 році Цветаєва вертається на батьківщину. Важко їй далися ці сімнадцять років на чужині. Вона мріяла повернутися в Росію “бажаним і жданим гостем”. Але так не вийшло. Чоловік і дочка піддалися необгрунтованим репресіям. Цветаєва оселилася в Москві, готовила збірник віршів. Але отут гримнула війна. Мінливості евакуації закинули Цветаєву спочатку в Чистополь, а потім у Їсти – Бугові. Отут-те її й наздогнало самітність, про яке вона з таким глибоким почуттям сказала у своїх віршах. Змучена, що втратила віру, 31 серпня 1941 року Марина Іванівна Цветаєва покінчило життя самогубством. Могила її загубилася. Довго довелося очікувати й виконання її юнацького пророцтва, що її віршам, “як дорогоцінним винам, настане своя черга”.

Марину Цветаєву – поета не поплутаєш ні з ким іншим. Її вірші можна безпомилково довідатися – по особливому розспіві, неповторним ритмам, по загальній інтонації. З юнацького років уже початок позначатися прагнення до афористичної чіткості й завершеності. Марина Цветаєва хотіла бути різноманітної, вона шукала в поезії різні шляхи. арина Цветаєва – великий поет, і внесок її в культуру російського вірша XX століття значний. Серед створеного Цветаєвої крім лірики – сімнадцять поем, вісім віршованих драм, автобіографічна, мемуарна, історико-літературна й філолософсько – критична проза.

“Цветаєва – зірка першої величини. Блюзнірство блюзнірств – ставитися до зірки як до джерела світла, енергії або джерелу корисних копалин. Зірки – це духовний мир людини тривога, імпульс і очищення роздумів про нескінченність, що нам незбагненна…” – так відгукнувся про творчість Цветаєвої поет Латвії. Мені здається, що час побачив Марину Цветєву, визнало її потрібної й покликало. Вона прийшла впевнено, її покликав її годину, її теперішня година.