ПЛАНИ – І. КАРПЕНКО-КАРИЙ, М. СТАРИЦЬКИЙ

УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ І ТЕАТР 70-90-Х РОКІВ XIX СТОЛІТТЯ

І. КАРПЕНКО-КАРИЙ, М. СТАРИЦЬКИЙ

ПЛАНИ

Засоби творення комічного в п’єсі І. Карпенка-Карого “Мартин Боруля”

I. Завдання гумору Карпенка-Карого – боротьба із суспільними пороками. (Устами свого героя з п’єси “Суєта” Івана Барильченка Карпенко-Карий говорить: “Комедію нам дайте, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставляє людей, крім їх волі, соромитися своїх вчинків”.. І сам письменник є автором таких творів.

За

допомогою сатиричних засобів Карпенко-Карий звертав увагу суспільства на тяжке життя народу, його прагнення до волі, викривав представників української буржуазії, її хижацьку суть, доносив до свідомості глядачів ідею необхідності боротьби за свої права.)

II.”Серйозний” гумор Карпенка-Карого. (П’єси Карпенка-Карого відзначаються глибоким змістом. Сюжети для них він брав із життя, дійсність зображував без прикрас і без шаржування. Тому вони й користувалися популярністю.

Події, про які йдеться в комедії “Мартин Боруля”, письменник спостерігав сам: батько драматурга, який тривалий

час служив управителем поміщицьких маєтків, вирішив домогтися визнання свого роду дворянським. Він витратив чимало часу і коштів, але марно: дворянство не було доведено, оскільки прізвище в старих документах було Тобелевич, а в нових – Тобілевич. Карпенко-Карий використав цей факт, бо добре пам’ятав, як батько переживав відмову: від ледве не помер від розчарування та образи. Своїм твором письменник стверджує ідею, що гідність людини визначається не приналежністю до привілейованого соціального стану, а якостями її душі, простотою і щирістю у взаєминах між людьми.)

1.Один із основних прийомів, використаних автором, – прийом невідповідності. (В основі цього прийому – невідповідність між змістом і формою, зовнішнім виявом переживання і його суттю. За допомогою цього створюється прекрасний комічний ефект. Так, Мартин Боруля, прагнучи дворянського звання, намагається завести вдома дворянські порядки. Він посилає свою жінку Палажку до Сидоровички, щоб розпитала у тієї, як роблять “кофій” і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч. Також Мартин забороняє дочці прати білизну, приносить від хрещеної матері кросна і примушує Марисю, щоб та вчилася вишивати, як благородна панночка.)

2.Прийом “сміх крізь сльози”. (Цей прийом допомагає краще розкрити саме ті негативні риси характеру людей, які має висміювати комедія. Наприклад, Боруля, який намагається “привити” дворянські манери-дружині й дочці, сам теж страждає від того, що йому важко бути “дворянином”. Він зізнається: “Не можу уранці довго спать – боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсім другу пиху тобі дає”. І дворянства він не одержує лише з однієї комічної причини: в одному з документів хтось із чиновників неправильно написав прізвище Борулі – Беруля. “Сміх крізь сльози” допомагає нам дійти певних висновків із п’єс. Дійсно смішно, коли людина, яка все життя працювала на землі, намагається жити по-аристократичному, як Мартин Боруля.)

3.Засіб сатиричного загострення. (Змальовуючи спроби Борулі запровади ти в домі дворянські порядки, автор вдається до засобу сатиричного загострення образу. Персонаж дійсно виглядає смішним у своїх спробах кардинально змінити своє життя і життя родини. Можливо, якби він тверезо оцінив ситуацію і залишався собою, то не зазнав би невдач, про які дізнаємося у фіналі трагікомедії: Красовський виграє суд, Степан втрачає роботу, Націєвський тікає від Марисі.)

4.Використання можливостей мови. (Карпенко-Карий майстерно використовує можливості мови. За допомогою специфічної термінології, характерної для стилю офіційних указів, письменник індивідуалізує мову чиновника Націєвського і досягає сатиричного її звучання. Замість того, щоб сказати Марисі “поцілуємося”, Націєвський говорить їй: “А тепер заключим наш разговор поцілуєм”. Мартин Боруля, щоб підкреслити своє шляхетство, часто вживає замість слів “то інша річ” – “то інша жеч”.)

III. Використання традиційних і новаторських засобів творення комічного у п’єсі. (Отже, як видно з твору, письменник використовує як традиційні засоби творення комічного, наприклад “сміх крізь сльози” чи використання можливостей мови, так і новаторські. Карпенко-Карий звів до мінімуму роль комедійної інтриги і на першому місці поставив суспільно-психологічну характеристику персонажа, застосувавши прийоми невідповідності та засоби сатиричного загострення.)

Естетичні принципи І. Карпенка-Карого. Погляди на театр і драматургію

I. І. Карпенко-Карий – один “із батьків новочасного українського театру. (Карпенко-Карий стояв біля витоків українського професійного театру. Крім того, він був одним із найталановитіших українських драматургів5 які творили для цього театру. Іван Франко справедливо відзначав, що І. Карпенко-Карий “був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини й багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя і ясного та широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов’янських народів”.)

II. Погляди І. Карпенка-Карого на театр і драматургію. (Письменник неодноразово заявляв про те, якими він бачить новочасний театр і драматургію. У статтях, критичних працях та рецензіях він виклав своє трактування реального та видуманого, пояснював, що розуміє під поняттями “художність”, “типовість”, “народність” тощо.)

1.Реальність та художній вимисел – категорії, без яких не існує жоден художній твір. (Основним предметом відображення мистецтва є людина, її життя, уподобання, стремління, її стосунки з навколишнім світом. Завдання драматичного твору – реалістично, достовірно відображати життя суспільства, правдиво показувати настрої представників різних суспільних груп, соціальні суперечності.

Разом із тим жоден художній твір не існує без вимислу. І це зрозуміло, адже автор не копіює побачене, а творчо його переосмислює – створює художній образ. Письменник, крім того, вкладає в твір свою душу і розум, передає особисте ставлення до зображуваного.)

2.Театр – це “школа життя”. (Хоча часто говорять – “театральне дійство”, але мають на увазі, що театральна вистава – це не розважальне видовище. І. Карпенко-Карий наголошував на тому, що театр – це виразник інтересів народу, захисник національних пріоритетів, носій вічних цінностей. Драматургу своєму творі має розкривати суперечності життя, вказувати на причини їх виникнення, засудити зло в людині та суспільстві, показати, хто чи що є взірцем моральності.)

3.Критерії художності. (Коли говорять про п’єсу, наголошує І. Карпенко-Карий, то, як правило, акцентують увагу не тільки на її ідейному наповненні, а й на художній вартості. Передусім оцінюють композицію та ідейно-тематичну канву, потім наявність доцільних та вмотивованих змістом п’єси сценічних ефектів. До чинників, які призводять до знецінення вартості твору, на думку митця, належать мелодраматизм інтриги, надмірний етнографізм, невдала гра акторів або їхня вульгарна поведінка.)

4.Завдання драматурга – дотримуватися єдності концепції твору. (І. Карпенко-Карий упевнений, що помиляється той драматург, який пише роль для окремого актора. У такому разі, переконаний він, важко розраховувати на успіх, адже завдання постановки – “дружнім ансамблем… висловити основну ідею”, навколо якої об’єднуються усі основні складові частини спектаклю: декорація, костюми, танці, гра акторів, музичний супровід.)

5.У чому полягає суть народності. (Видатний діяч культури України І. Карпенко-Карий переконаний, що театр не може служити якомусь одному обраному суспільному прошарку, а має бути доступний усім. Його призначення – давати народну оцінку життєвим явищам, відбивати потреби народу, відображати його історію та провідні риси національного характеру. Що ж стосується тематики, то вона має охоплювати всі суспільні проблеми.)

6.Типовість – це відтворення характерного й істотного. (Не обходить І. Карпенко-Карий і питання типовості. Він зазначає, що в центрі твору мають розглядатися не “дрібненькі явища”, не “невеличкі хиби”, а “головні недостатки суспільства”. Митець, на думку драматурга, має відтворювати характерне й істотне, а не випадкове.)

III. Дієвість естетичних принципів. (Якщо драматург пам’ятатиме ці естетичні принципи, то його п’єси завжди будуть актуальними та користуватимуться постійною популярністю, стануть культурним надбанням і наступних поколінь.)