Питання гріха й чесноти у романі “Злочин і покарання”

Питання гріха й чесноти – один з так званих вічних питань, що мучили людство протягом століть. Багато хто намагалися знайти остаточне, останнє рішення цього питання. У російській класичній літературі чимало сил було покладено на те, щоб з’ясувати, як співвіднесений гріх і чеснота, де грань, за якої чеснота стає гріхом. Кращі зразки такого аналізу можна знайти, у творчості Федора Михайловича Достоєвського. Роман “Злочин і покарання” – один з найвідоміших добутків письменника, що здобуло світову славу. У центрі роману – образ

Родіона Раскольникова, що вирішило перейти за грань гріха й чесноти й придбати тим самим якості надлюдини

Для Раскольникова чеснота й гріх залишаються абстрактними категоріями, зміст яких лише в стримуванні глибинних поривів вільної людської індивідуальності. Але вбивство з ідейних міркувань, чинене їм, виглядає безглуздо. Причина цього, імовірно, у тім, що герой “Злочину й покарання” поставив собі занадто неблагородну мету. Однак гріх убивства, будучи свершен, обтяжує Раскольникова, і герой переживає страшнейшие щиросердечні мучення. Рішення Раскольникова настільки ж безглуздо, як безглуздо сам

його злочин: герой здається владі. І врятувати заблудшую душу Родіона випадає на частку втіленню чесноти – Соні Мармеладовой.

З роману “Злочин і покарання” треба, що доконаний смертельний гріх, безумовно, важко травмує психіку вбивці й робить останнього відщепенцем роду людського. А от чеснота, навпаки, виліковує душу й робить людини частиною Божого миру. Категорії гріха й чесноти вкорінені насамперед у середовищі релігійної свідомості. Але при цьому під дією даних категорій підпадають як віруючі, так і абсолютно невіруючі люди, тобто гріх і чеснота можна вважати універсальними поняттями. Відповідно до Євангелія чеснота зовсім не є протилежністю гріха, адже тільки вірою можна надолужити будь-який гріх. Віра ж, у свою чергу, припускає доброчесне поводження людини вжизни.

Як розуміють гріх і чеснота наші сучасники? Чи залишається місце для цих понять у нашім повсякденному житті? Швидше за все, так. Адже гарн і правильним уважається саме те, що схвалюється, у тому числі релігійною мораллю, а поганим і неправильним – те, що нею засуджується. Виходить, кожна людина – віруючий? Ні, просто за тисячоріччя своєї історії людство виробило правила поведінки, виконання яких дозволять суспільству гармонійно й вільно розвиватися, іти по шляху прогресу

Особисто для мене гріх і чеснота – дуже важливі поняття. Я вважаю гріхом те, що приносить шкоду навколишньої, робить їх нещасними. Чеснота ж для мене – це доброзичливе й чесне відношення до інших людей, засноване на взаємодопомозі й взаєморозумінні. У складному й мінливому сучасному світі дуже важливо мати власне розуміння категорій гріха й чесноти. Саме це дає людині можливість правильно знайти своє місце в житті й бути гідним членом суспільства

Розкольників, як ми знаємо, атеїст. У цьому зміст прізвища героя: він від Бога й Божого миру відвернувся. Є й ще один значеннєвий аспект: його розкриває розкольників-ское знаряддя вбивства – сокира, до якого кликали Русь у своїх прокламаціях революційні демократи на чолі з Н. Г. Чернишевським, тобто до кривавого й нещадного загального бунту. Його Розкольників не став чекати й зробив бунт самостійно, а знаряддя для нього він вибрав відповідно до духу часу, із закликами “самих передових” тоді політичних сил. Розкольників – студент-шестидесятник, з передових кіл, близьких до нігілістів, до “нових людей”. Такий і його друг Разуми-Хин, але обох не у всім улаштовують ідеї й методи “підручника життя”, залишеного репресованим Чернишевським, – роману “Що робити?” Кожний із друзів шукає свій шлях

Розкольників – герой ідеологічний його криваве діяння має ідейно-політичний сенс. У такій якості вбивця грабіжник Розкольників, насамперед, безкорисливий. Мотиви його злочину непрості; це відразу розуміє, уперше його побачивши, проникливий Порфирій Петрович. Беручись за сокиру, Розкольників хотів дозволити безліч проблем і його питань, що мучили. Тому ниточкою для його викриття Порфирієм Петровичем стала написана Раскольниковим якийсь час назад стаття, у якій він виклав частину своєї дуже стрункої й внутрішньо логічної теорії

У підставі теорії лежить різке неприйняття навколишнього Родіона Романовича соціального буття. Розвиток капіталістичних відносин чітко ділило мир на хазяїв, сильних і владних, і залежних від них нещасних жертв експлуатації й насильства. Картини, що підтверджують такий життєвий розклад, Розкольників бачить повсюдно й щогодини. Як допомогти людям, “приниженим і ображеним” існуючим порядком речей? Розбити цей порядок. Але важко почати: немає грошей, немає засобів навіть для того, щоб продовжити навчання на юридичному факультеті; сам герой голодний і погано одягнений, родичі, що також перебувають у крайній нужді, готові на будь-які жертви. Перш ніж рятувати всіх що бідують, потрібно врятувати себе й найближчих. Потрібний первісний капітал. І от Розкольників іде до баби-процентщице із сокирою під мишкою

Але капітал Раскольникову необхідний лише первісний. Спереду великі справи по порятунку всього стражденного людства. Тому похід до баби має й інша мета: перевірити, чи здатний він заради великої соціальної місії переступити через

Кров, зробити чорна справа. І отут починається моральна арифметика. З одного боку, бабуся Алена Іванівна – бридка й жалюгідна істота, сама вона – кровожер у повному змісті цього слова. Із цього треба висновок: роздавити її, як воша, і змити із себе лиходійство майбутніми благими справами! Тим більше, з іншого боку, перед очами великі приклади людей, які, подібно Наполеонові, вільно розпоряджалися судьбами’и життями мільйонів заради реалізації своїх всесвітньо-історичних планів, переступаючи через кров і страждання інших

Однак проба ця не вдалася. рятівника, Що Не Відбувся, людства замучила совість після першої ж пролитої крові, і він не витримує відчуженості від людей, до якої привело його вбивство. Чому ж не спрацювала така струнка й логічна теорія? Так тому, що шлях до порятунку всіх нещасних був складений за законами тих, хто робить їх нещасними. Всі ці міркування Достоєвський наділяє в образи людей, що оточують Раскольникова. З одного боку, біля нього нещасні: Мармеладов, його дружина, їхні малолітні діти, Соня, мати й сестра Раскольникова. Його душу розривається від співчуття й бажання допомогти їм, але розум не може примиритися з їхньою покірністю, слабістю, затурканістю й роздавлюванням обставинами. З іншого боку, біля Раскольникова “хазяї” положення й всього життя: процвітаючий і ні в чому не сЪебе, що стискує, Лужин, напористий^-напористий-агресивно-напористий у задоволенні своїх порочних бажань Свидригайлов. Два “табори” завзято борються за душу й серце Раскольникова, розриваючи свідомість героя на дві половини

Лужин викликає відраза й ненависть Раскольникова, хоча він визнає щось загальне в їхньому життєвому принципі спокійного переступання через перешкоди, і ця обставина ще більше терзає совісного Раскольникова. Свидригайлов складніше й глибше прямо примітивних-примітивної-лінійно^-примітивного Лужина, він здатний на доброту й самопожертву, але він явний убивця, і совість, що є внутрішнім відчуттям розходження добра й зла, він давно замінив принципом задоволення для себе. Тобто обоє персонажа по суті

Своєї – ідейні двійники Раскольникова, але Лужин – занижений, майже комічний двійник (цю комічність підсилює його приятель Лебезятников, що профанує ідеї “нових людей” Чернишевського), тоді як глибина натури Свидригайлова веде в морок пекла, чревата безмежністю останнього розпаду

Навколишні ж Раскольникова “нещасні” приводять його в сказ своєю жертовністю, що він відкидає. Жертвують собою Соня й Катерина Іванівна заради мармеладовских дітей, хочуть принести себе в жертву заради благополуччя “безцінного Ро-Диньки” мати й сестра героя. І тут Розкольників проявляє себе не тільки як добра й чесна людина, але й просто як люблячий чоловік, що повинен бути сильним. Питання, чому вони так слабкі й безсило-покірні, не дає йому спокою. І тоді на перший план виходить Соня Мармеладова. Вона скорилася долі, заради дітей пішла на панель, але внутрішньо протистоїть цьому миру, внутрішньо, як з’ясовує Розкольників, вона не скорилася. Виявляється, зберегти в собі іскру людського їй допомагає віра в Бога, Євангеліє. Розкольників зрозумів це не відразу. Він намагається допомогти і їй, захистити й неї, але йому поступово стає ясно, що не він Соні, а Соня допоможе йому в ситуації, у яку поставило його доконане й поки приховуване вбивство. До речі, саме Соні першої він і рознается в доконаному. Соня ж допомагає йому зберегти й урятувати душу, допомагає не перейти в табір бездушних самовдоволених гвалтівників, а залишитися серед “, щогинуть за велику справу любові”, як це зробив син Божий – Ісус Христос.